Злочин і кара - Достоєвський Федір
Всі ті факти і відомости подали Петрови Петровичеви одну гадку; і він перейшов в свою кімнату, значить в кімнату Андрія Семеновича Лебезятнікова, в деякій задумчивости. Діло в тім, що він довідався також, що до запрошених належить і Раскольніков.
Андрій Семенович сидів чогось там цілий сей поранок дома. З отсим добродієм у-Петра Петровича витворились я-кісь особливші, хоч почасти і природні відносини: Петро Петрович погорджував ним і ненавидів його майже аж над міру і то ледви не з того самого дня як у него поселився, хоч рівночасно якось ніби потрохи боявся його. Він спровадився до него по приїзді до Петербурга не тілько з одної надмірної економії, хоч се і було таки головною причиною, а була тут і друга причина.
Ще на провінції чув він про Андрія Семеновича, свойого давного вихованка, що він оден з найпередовійших молодих поступовців і таки аж грає видну ролю в деяких цікавих і сказочних кружках. Се поразило Петра Петровича. Отсі то могучі, всевідущі, всіми погорд^уючі і всіх на прилюдну зневагу виставляючі кружки вже давно наповняли Петра Петровича якимсь особлившим страхом, хоч впрочім цілком неозначеним. Вже розуміється, сам він, та ще на провінції, не міг ні про що таке виробити собі хоч приближно ясного поняття. Чув він, як і всі, що істнують, а особливо в Петербурзі, якісь там поступовці, нігілісти, осудителі і тому подібне, але так само як многі инші побільшав і викривляв він змисл і значіння назв аж до беззмислу. Більше всего боявся він, та навіть аж від кількох років, осуду, і се було головною причиною його постійного, надмірного несупокою, коли маячив про перенесення своєї діяльності! до Петербурга. В сіА справі він був, як то говориться, заполошений, як бувають деколи заполошені маленькі діти.
Кілька літ тому назад, на провінції, колій що лиш починав свою каріеру, він стрітий дза случаї жорстоко "осуджених" губернських, доволі видних осіб, за котрих він досі чіпався і котрі були його покровителями. Оден случай скінчився для осудженої особи якось особливо скандально, а другий о волос лише не скінчився навіть і дуже погано. От і причина, длячого Петро Петрович постановив, по приїзді в Петербург безпроволочно розвідати, в чім діло, і коли буде треба, то на всякий припадок забігти вперед і придбати собі ласку у "молодих поколінь наших". В сій справі надіявся він на Андрія Семеновича, і при навіщенню, прикладом, Раскольнікова, вже научився сяк-так заокругляти підслухані, звісні фрази.
Очевидно, він скоренько успів доглянути в Андрію Семеновичу вельми мізерненького і звичайненького чоловіка. Однакож се ні трохи не розчарувало Петра Петровича і не додало йому смілости. Колиб навіть він переконався, що і всі поступовці такі самі дурачки, то і тоді не притих би його неспокій. Властиво, до всіх тих правд, думок, систем (з котрими Андрій Семенович так на него і накинувся), йому ніякого не було діла. У него була своя власна ціль, йому треба було тільки чим скорше довідатись: що і як тут зробилось? Чи мають ті люде силу, чи не мають? Чи є чого боятися, іменно йому, чи ні? Здемаскують вони його, коли він от щось таке предприйме, чи не здемаскують? А коли здемаскують, то за що іменно, і за що властиво тепер здемасковують? Мало того: чи не можна би як-небудь до них підлізти і зараз таки їх убрати в шори, коли вони і в самім ділі сильні? Треба, чи не треба сего? Чи не можна-б приміром, що небудь помогти собі в карієрі своїй, іменно через їх посередництво? Одним словом, сто питань дожидали відповіди.
Сей Андрій Семенович був вяленький і золотушний чоловік, малого росту, служив десь там і був незвичайно біловолосий, з заличками в виді котлєтів, котрими він дуже пишався. Надто ще у него майже постійно боліли очи. Серце у него було доволі мягке, але бесіда вельми самоувірена, а инший раз над міру навіть смілива, що — в порівнанню до невеличкого його росту, — майже завсігди виходило смішно.
У Амалії Іванівни він належав впрочім до числа досить порядних комірників, то є не упивався і за кватиру платив правильно. Мимо всіх тих прикмет, Андрій Семенович в дій-сности був дурненький собі чоловічок. А причіпився він до поступу і до "молодих поколінь наших" — задля страсти. Се був оден із того безчисленного і ріжнородного лєґіона дурачків, недоварених голов і недоучених самодурів, що то душком пристають доконче до наймоднійшої в ходу ідеї, щоб зараз споганити її, щоби в одну хвилю скарикатурува-ти всьо, чому вони часом навіть найщирійше служать.^
Впрочім Лебезятніков, мимо того що був навіть вельми лагідний, також починав почасти нетерпіти свого комірника і давного опікуна Петра Петровича. Склалось се з обох сторін якось відразу і взаїмно. Як не був простенький собі Андрій Семенович, то все таки почав він потрохи помічати, що Петро Петрович його дурить і тайком ним погорджує, і що не "такий-то, далеко, сей чоловік". Він було попробуваг йому виложити систему Фурієра і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, іменно послідними часами, почав слухати якось вже надто насмішливо, а від кількох днів таки аж став кепкувати. Діло в тім, що він інстинктовно починав міркувати, що Лебезятніков не лиш нікчемний і дурненький собі чоловічок, але може бути і брехун, і що ніяких зовсім не має він звязей хоч трохи зиачнійших, навіть в своїм кружку, а тільки чув дещо з третих рук; мало того: і діла ось свого, пропаганди, мабуть також не знає як слід, бо надто вже легко збивається, і що вже куди йому бути небезпечним!
Також згадаємо мимоходом, що Петро Петрович за от-сего півтора тцжня радо принимав (особливо в початку) від Андрія Семеновича аж і дуже дивні похвали, то є не перечив, приміром, і промовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовість помагати будучому і скорому утворенню "нової комуни" денебудь на Міщанській вулиці; або, приміром, не перешкаджати Дунечці, коли тій, хоч би в першім місяці після вінчання, захочеся приняти собі любовника; або не хрестити своїх будучих дітей і т. д., і т. д. — саме в тім роді. Петро Петрович, по свойому звичаєви не випирався отсих приписуваних йому прикмет і позволяв хвалити себе навіть в такий спосіб, — до тої степени приємна була йому кожда похвала.
Петро Петрович, розмінявши для якихсь там причин сего поранку кілька пяти-процентових акцій, сидів за столом і перечисляв пачки банкнотів." Андрій Семенович, у котрого ніколи майже не бувало грошей, ходив по кімнаті і удавав сам перед собою, будьто глядів на ті пачки равнодушно і навіть з легковаженням. Петро Петрович нізащо би, приміром, не повірив, що і справді Андрій Семенович може глядіти на такі гроші рівнодушно. Андрій Семенович знову, зі своєї сторони, з прикрістю догадувався, що воно в самім ділі Петро Петрович може бути спосібний про него так думати, та аж і рад, що може поскоботати і подразнити свого молодого приятеля розложеними пачками банкових білетів, нагадуючи йому його бідноту і всю істнуючу ніби то між ними обома ріжницю.
Він находив його на сен раз як ще ніколи незносним і неуважливим, мимо того, що він, Андрій Семенович, пустився було розвивати перед ним свою улюблену тему про заведення нової, окремої "комунии. Короткі перечення і уваги, що виривались у Петра Петровича в перестанках між стуканням пальцями об стіл при численню, заносили найвираз-нійшою і з заміром неввічливою насмішкою.
* Все-ж таки "гуманний" Андрій Семенович приписував вчерашній розрив з Дунею, і палав бажанням чим скорше за-настрій духа Петра Петровича вражінню, яке зробив на него говорити на отсю тему: він мав дещо сказати при отсій нагоді поступового і пропаґандового, що могло би утішити його достойного друга і "нехибно" принести хосен його дальшому розвоєви.
— Які то там поминки устроюються у сеї... у вдови, бачите? — запитав нараз Петро Петрович, перериваючи Андрія Семеновича в найінтереснійшім місци.
— Ніби то не знаєте; адже я вчера ще говорив з вами на ту саму тему і розвивав думку про всі отсі обряди... Та вона і вас також запросила, я чув. Ви самі з нею вчера говорили ...
— Я ніяк не сподівався, що ся убога, дурна баба вивалить на поминки всі гроші, які дістала від сего другого дурня... Раскольнікова. Навіть здивувався, коли туди передше переходив; такі там приготування, вина!... Спрошено стільки людей, — чорт знає, що таке! — продовжав Петро Петрович, випитуючи і наводячи на сю розмову мов би з якоюсь цілею. — Що? Ви говорите, що і мене запрошували? — нараз докинув він, піднимаючи голову. — Коли-ж се? Не па-мятаю, пане. Та втім, я не піду. Що я там? Я вчера говорив тільки з нею мимоходом, що могла би, яко убога вдова по чиновнику, дістати річну плату свого чоловіка в виді одноразової підмоги. Так вже чи не за се вона мене запрошує? Хе-хе-хе!
— Я також не думаю іти, — сказав Лебезятніков.
— Ну вже-ж! Власноручно потурбували. Розуміється, що совісно, хе-хе-хе!
— Хто потурбував? Кого? — нараз сполошився і навіть почервонів Лебезятніков.
— Та ви ось, Катерину, бачите, Іванівну, з місяць буде чи якось! Адже я чув, добродію, вчера таки... Ось вони, переконання ваші, бачите!... Та і жіноче питання щось підгуляло. Хе-хе-хе!
І Петро Петрович, якби утішений, почав знову лічити і стукати об стіл.
— Се все брехня і клевета! — обрушився Лебезятніков, котрий заєдно боявся згадки про отсю історію. — І цілком се не так було! Се було инакше... Ви не так чули, сплетня! Я по просту тоді боронився. Вона сама перша кинулась на мене з пазурами... Кождому чоловікови дозволено, сподіюсь, боронити свою особу. До того-ж нікому не позволю з собою насилля... З засади. Бо се вже майже деспотизм. Що-ж мені було робити: так і стояти перед нею? Я її тільки відтрутив.
— Хе-хе-хе! — не переставав сміятись злобно Лужин.
— Се ви длятого зачіпаєте, що самі розсерджені і лютитесь ... А се пусте і цілком, цілком не дотичить жіночого питання. Ви не так понимаете; я навіть думав, що коли вже принято, що женщина рівна мущині у всім, навіть в силі (як деякі вже твердять), то значить, тут повинна бути рівність. Очевидно, я порішив опісля, що такого питання в сущности бути не повинно, тому що бити не годиться, і що случаї бійки в будучій суспільности неможливі... і що дивовижно було би, нічого казати, шукати рівности в бійці.
