Злочин і кара - Достоєвський Федір
Се погане, гузарське, пуш-кинське вираження навіть неможливе в будучім лексіконі. Та і що таке роги? О, яке заблудження! Які роги? Нащо роги? Що за недорічність! Противно, в горожанськім, бачите, подружжю їх і не буде! Роги, се лиш природний наслідок кождого законного подружжа, так сказати, поправка його, протест, так що в отсім змислі вони навіть ні трохи не понижають ... І як я колинебудь, — припустім недорічність, — жити-му в законнім подружжю, — то я аж рад буду вашим треклятим рогам, я тоді скажу жені моїй: "душечко моя, до сеї пори я лиш любив тебе, а тепер я тебе поважаю, бо ти зуміла протестувати!" Ви смієтесь? Се тому, що ви не в силі відірватись від упереджень! Нехай кат бере, адже я розумію, в чім іменно неприємність, як ошукають в законнім подружжю: а все-ж таки се тільки підлий наслідок підлого факту, де унижені обі сторони. Коли-ж роги приправляються явно, як в горожанськім подружжю, тоді вже їх нема, вони неможливі, і тратять навіть назву рогів. Противно, жінка ваша докаже вам лиш, як вона вас поважає, що держить вас за не-спосібного супротивитись її щастю, і настілько розвитим, щоб не мститись на ній за нового мужа. Чорт візьми, я иноді представляю собі, що колиб мене ви дали замуж, тьфу! колиб я оженився (чи по горожанськи, чи по законному, все одно), я би здається, сам привів до жени любовника, нако-либ вона довго його не заводила; "серденько моє", сказав би я до неї, "я тебе люблю, тільки ще крім того бажаю, щоб ти мене поважала — ось тобі, маєш!" Чи не добре, чи не добре я говорю? ...
Петро Петрович кихикав слухаючи, однак без особлив-шого жару. Він навіть мало і слухав. Він дійсно щось обдумував инше, та аж і Лебезятніков наконець се завважав. Петро Петрович був навіть неспокійний, потирав руки, задумувався. Усе те Андрій Семенович опісля пригадав і поро-зумів...
П.
Трудно було би докладно означити причини, в наслідок котрих в розстроєній голові Катерини Іванівни зародилась ідея сих недорічних поминок. Дійсно, на них викинені були трохи чи не десять рублів із двайцяти з верхом, одержаних від Раскольнікова виразно на похорон Мармеладова. Може бути Катерина Іванівна уважала себе обовязаною перед покійником почтити його память "як слід", щоби знали всі в домі і Амалія Іванівна особливо, що він був "не тілько цілком не гірший від них, а може ще о много щось ліпшого", і що ніхто з них не має права перед ним "свій ніс задирати".
Може бути тут всего більш мала впливу тая особлив-ша гордість бідних, в наслідок котрої при декотрих звичаєвих обрядах, обовязкових в нашій суспільности для всіх і кождого, многі бідняки тягнуться із послідних сил і тратять останні придбані копійки, щоби тільки бути "не гіршим від других" і щоби "не осудили" їх, не дай Господи, ті другі. Дуже правдоподібне і те, що Катерині Іванівній захотілось іменно при отсій нагоді, іменно в тую хвилю, коли вона, здавалось би, від всіх на світі опущена, показати всім тим "нікчемним і мерзенним сусідам", то вона не тілько "уміє жити і принята", але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в "благороднім, мож навіть сказати в аристократичнім полковницькім домі", вже зовсім не для того готовилась, щоб самій замітати долівки і жмякати по ночах дитинячі шмати.
Ті пароксизми гордости і пустоти навіщають иноді най-біднійших і найбільш пригноблених людей і на часи переміняються у них в роздразнену, неповздержану потребу. А Катерина Іванівна була зверх того і не із прибитих: її можна було цілком придавити обставинами, але прибити її морально, то є заполохати і підчинити собі її волю, було неможливо. Надто ще Зонечка дуже справедливо про неї говорила, що у неї розум мішається. Напевне і оконечно се ще, правда, годі було сказати, але, дійсно, в послідні часи, в отсей послідний рік, її бідна голова надто намучилась, щоб хоч почасти не попсуватися. Сильний розвій сухіт, як говорять медики, також причиняється до ослаблення розумових сил.
Вин в многім числі і ріжних сортів не було, мадери також: се була пересада, все-ж таки вино було. Були горівка, рум і лізбонське вино, усе препоганої якости, але все в достойній скількости. Із страв, кромі куті, було три-чотири полумиски (межи иншим і блини), усе з кухні Амалії Іванівни. Та надто ще стояли разом два самовари на чай і понч після обіду. Купном занялась сама Катерина Іванівна при помочі одного сусіда, якогось мізерненького Полячка, що Бог знає длячого коморував у пані Ліппевексель і зараз таки накинувся до посилок Катерині Іванівній та бігав цілий вчерашній день і цілий сей ранок, засапаний і виваливши язик, та, здається, особливо стараючись, щоб кождий бачив сю послідню обставину. За кождою дрібницею він що хвиля прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть її шукати в Гостинний двір, називав її безнастанно "пані хорунжина", і надоїв її наконець як редьква, хоч зразу вона і говорила, що без сего "услужного і великодушного" чоловіка вона би цілком пропала.
До прикмет характеру Катерини Іванівни належало чим скорше прибрати першого ліпшого стрічного в найкрасші і найсвітлійші барви, захвалити його так, що иншому робилось аж совісно, придумати в його хвалу ріжні, ріжні обставини, котрих ніколи не бувало, цілком щиро і направду повірити самій в їх дійсність і потім нараз, напрасно розчаруватись, пошарпати, оплювати і вигнати кулаками чоловіка, котрому вона що-лиш перед кількома годинами буквально поклонялась. З природи була вона характеру смішливого, бєсєлого і згідливого, тільки від безнастанних нещасть і неудач вона так настійчиво стала бажати і домагатись, щоби всі жили в згоді і радости і не сміли жити инакше, що най-дрібнійший діссонанс в життю, найменша неудача, стали приводити її зараз майже в скажений гнів і вона в млі ока, після найпестрійших надій і мрій, починала склинати судьбу, рвати і кидати усе, що попало їй під руку, і бити головою об стіну.
Амалія Іванівна також нагло здобула собі чогось незвичайне значіння і особливше поважання у Катерини Іванівни, може бути єдино тому, що задумала ті поминки і що Амалія Іванівна всім серцем рішилась приняти на себе всі клопоти: вона взялася накрити стіл, достарчити білля, посуди і инше, і приготовити на своїй кухні страву. її уповажнила у всім і оставила саму Катерина Іванівна, сама-ж пішла на кладовище.
Дійсно, усе було приготовлене на славу: стіл був накритий навіть доволі чисто; посуда, вилки, ножі, чарки, склянки, усе те, розуміється, позбиране, ріжних фасонів і ріжних родів, від ріжних сусідів, але все було на означену годину на своїм місци, і Амалія Іванівна, чуючи, що знаменито вивязалась з своєї задачі, привитала вертаючих навіть з деякою гордістю, ціла виряджена, в чіпчику з новими жалібними лентами і в чорнім уборі. Отся гордість, хоч і заслужена, не сподобалась Катерині Іванівній: "Овва, МОВБИ без Амалії Іванівни і стола не зуміли накрити!" Не сподобався її також і чіпчик з новими лентами: "чи не гордує, ще-Б чого не стало, отся дурна Німкиня тим, що вона господинею, і з милосердя була ласкава помагати бідним комірникам? З милосердя? Прошу покірно! У таточка Катерини Іванівни, котрий був полковником і трохи не ГУБЕРНАТОРОМ, стіл накривали нараз на сорок осіб, т&к що яку небудь Амалію Іванівну, чи лучше сказати Людвиківну, туди і на кухню би не пустили ..." Та втім Катерина Іванівна постановила до часу не висказувати своїх чувств, хоч і рішила в серці, що Амалії Іванівній конечно треба буде таки ще сьогодня утерти носа і пригадати їй її властиве місце, а то вона Бог знає що про себе вимаячить; тому отже поки що обійшлась з нею лин* холодно.
Друга неприємність також почасти причинилася до роз-дразнення Катерини Іванівни: з сусідів запрошених на похорон, кромі Полячка, котрий успів таки забігти на закуску, прийшли самі лиш незначні і бідні, многі з них навіть не цілком тверезі і не прибрані, так от якесь дрантя.
Котрі-ж з них були старші і поважнійші, ті всі як нарочно, мов би змовившись, — не прийшли. Петро Петрович Лужин, приміром, можна сказати, найпочетнійший із всіх сусідів, не явився, а тимчасом ще таки вчера вечером Катерина Іванівна вже успіла наговорити всім і кождому, то є Амалії Іванівній, Полечці, Зони і Полячкови, що се найблагороднійший і найвеликодушнійший чоловік, з величезними звязями і з маєтком, давний приятель її помершого мужа, приниманий в домі її таточка і котрий обіцяв ужити ВСІХ способів, ЩОБИ виробити її значну пенсію.
Завважаємо тут, що КОЛИ Катерина Іванівна І хвалилась ЧИЇМИ небудь звязями І маєтком, то чинила се без всякого інтересу, без всякого особистого вигляду, цілком безкорисно, так сказати, від повноти серця, з самого тільки задоволення розхвалити І надати ще більш ЦІНИ хваленому.
За Лужином, і мабуть "беручи з него приклад", не явився і "сей плюгавий мерзавець Лебезятніков". "Невже-ж І той про себе щось думає? Його тільки з ласки запросила, а то лиш тому, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті живе і знакомий його, так годі-ж було не просити". Не явилась також і одна надаюча тон дома з своєю "перезрілою" дочкою, котрі хоч і проживали всего тільки дві неділі в нумерах у Амалії Іванівни, все-ж таки вже кілька разів жалувались на шум і крик, що піднимався з кімнати Мармеладових, особливо коли покійник вертав пяний до дому, про що, розуміється, довідалась вже Катерина Іванівна від Амалії Іванівни, коли тая, сварячись з Катериною Іванівною і погрожуючи, що прожене цілу родину, кричала на ціле горло, що вони непокоять "благородних сусідів, котрих і ноги не варті".
Катерина Іванівна нарочно постановила тепер запросити отсю даму і її дочку, котрих і ноги вона будьто би не була варта, тим більше, що до сеї пори при случайних стрічах тая гордо відверталась, — так от щоби знала вона, що тут "благороднійше думають і чувствують, і запрошують не па-мятаючи зла", і щоби бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі привикла жити. Про те нехибно порішене було пояснити їм за столом, рівнож як і про Губернаторство покійного таточка, а разом з тим при нагоді, мимоходом, завважити, що нічого було при стрічах відвертатись і що се було незвичайно глупо.
Не прийшов також і товстий підполковник (в дійсности відставний штабс-капітан), тільки показалось, що він "без задніх ніг", ще від вчерашнього поранку.
