Злочин і кара - Достоєвський Федір

Мені би треба її побачити, особу тую, будьте ласкаві.

— Та вам нащо? — зі здивованням запитав Лебезятніков.

— А так, добродію, треба. Сьогодня або завтра я відси відїзджаю і тому хотів би їй сказати... Та втім, нехай, будьте і ви тут, коли з нею говорити буду, так навіть ліпше. А то ви бути може і Бог знає що. подумаєте.

— Я навірно нічого не думаю... Я тільки так запитав, і коли у вас є діло, то нема ніякої перешкоди її закликати. Зараз піду. А сам, будьте спокійні, вам перешкаджати не буду.

Дійсно, через пять мінут Лебезятніков вернувся з Зонеч-кою. Тая увійшла в незвичайнім счудованню і після свого звичаю несміло. Вона завсігди терялась в подібних нагодах ? вельми боялася нових осіб і нових знакомств, боялася і переділе, ще від дитинства, а тепер тим більше ...

Петро Петрович стрінув її "ласкаво і ввічливо", хоч з деяким відтінком якось веселої фаміліярности, лицюючої, однакож, по думці Петра Петровича, такому поважному і статочному чоловікови як він, супроти такого молоденького і в декотрім змислі інтересного существа, як вона. Він поспішив її "осмілити" і посадив її за стіл, напроти себе.

Зоня сіла, погляділа довкола, — на Лебезятнікова, на гроші, що лежали на столі, а потім знову на Петра Петровича, і вже не відривала більше від него очей, мов би приковалась до него. Лебезятніков пустився до дверий. Петро Петрович встав, знаком призвав Зоню сидіти і задержав Лебезятнікова в дверях.

— Сей Раскольніков там? Прийшов він? — запитав він його шепотом.

— Раскольніков? Там. А що? Так, там... Що лиш тепер увійшов, я бачив... А що?

— Ну, так я вас особливо попрошу остатись тут з нами і не лишати мене на самоті з отсею панночкою. Річ пуста, а виведуть Бог знає що. Я не хочу, щоби Раскольніков там розповів... Розумієте, про що говорю?

— А, розумію, розумію! — нараз догадався Лебезятні-ков> — та ви маєте право ... Воно, сказати правду, після мого особистого переконання, ви за далеко ідете в ваших обавах, однак... ви все таки маєте право. Нехай, я остаюся. Я стану тут біля вікна і не буду перешкаджати... Після мене ви маєте право ...

Петро Петрович вернувся на диван, усів напроти Зоні, уважно поглядів на неї і нараз прибрав незвичайно поважний, навіть трохи строгий вид: "Ну бо, ти ось сама чого не подумай, панунцю". Зоня змішалась оконечно.

— По перше, ви будьте ласкаві звинити мене, Зофіє Се-менівно, перед многоповажаною вашою матусею ... Адже так, здається? Катерина Іванівна ваша мачоха? — почав Петро Петрович вельми поважно, хоч впрочім досить ласкаво.

Видно було, що він має найбільш приятельські заміри.

— Так, пане, так; мачохою, — поквапно і жахливо відповіла Зоня.

— Ну, отже, так ось і звиніть мене перед нею, що я з причин независимих від мене приневолений не явитись і не буду у вас на блинах*) то є на поминках, мимо ласкавих запросин вашої матусі.

— Добре, пане; скажу; зараз, — і Зонечка поквапно зірвалась з крісла.

— Ще не все, слухайте, — задержав її Петро Петрович, усміхнувшись на її простакуватість і незнання приличности, — і мало ви мене знаєте, любенька Зофіє Семенівно, коли подумали, що з сеї маловажної, дотикаючої одного мене причини, я би став непокоїти особисто і кликати до себе таку особу як ви. Ціль у мене инша, пан.

Зоня поспішно сіла. Сіренькі і ріжнобарвні банкноти, не зібрані зі стола, знову замелькали її в очах, але вона швидко відвернула від них лице і підняла його на Петра Петровича: їй нараз показалось страх неприличним, особливо її, глядіти на чужі гроші. Вона звернула зразу погляд в золоту льор-нетку Петра Петровича, котру він придержував в лівій руці, а разом з тим і в великий, масивний, незвичайно гарний перстень з жовтим каменем, що був на середнім пальци сеї руки, — та нараз і від него відвернула очи і, не знаючи вже куди дітись, скінчила тим, що вдивилась знов просто в очи

*) Блини — пляцки.

Петру Петровичеви. Помовчавши ще з більшою повагою як передше, той продовжав:

— Лучилося мені вчера мимоходом перекинутись кількома словами з безталанною Катериною Іванівною. Вистар-чило тих кілька слів, щоби пізнати, як вона находиться в стані — неприроднім, — коли тілько можна так виразитись.

— Правда, пане... в неприроднім, — спішно потакнула Зоня.

— Або простійше і виразнійше сказати — хоробливім.

— Так, пане, простійше і вирази... так, пане, вона хора.

— Хора. Тому отже, з чувства гуманности і-і-і так сказати з співчуття, я хотів би бути зі своєї сторони чим небудь пожиточним, предвиджуючи неминучо нещасну долю, я... Здається, і ціла нужденна отся родина від вас одної тепер лиш і зависить.

— Позвольте запитати, — нараз піднялась Зоня, — ви їй що були ласкаві г сьорити вчера про можливо^ і и п^н^ії? Бо т вона ще вчера говорила мені, що ви взялися їй виробити пенсію. Правда се, пане?

— Цілком а цілком ні, і навіть в деякім змислі недоріч-ність. Я тілько натякнув про запомогу хвилеву для v ;оби гю-мершого на службі чиновника, — як тільки буде протекція, — однак, здається ваш покійний батько не лиш не дослужив літ, але навіть і не служив зовсім під конець життя. Одним словом, надія хоч і можлива, та вельми непевна, бо, по правді, в отсім припадку нема ніяких прав на підмогу, а навіть противно.. А зона вже і про пенсію маячить, хе-хе-хе! Горяча молодиця!

— Так, пане, про пенсію... Бо вона легковірна і добра і від доброти всему вірить і... і... і... у неї така голова... Так, пане... Даруйте, —~сказала Зоня, і знову встала відходити.

— Позвольте, ви ще не дослухали.

— Так, не дослухала, — пробурмотіла Зоня.

— То сідайте-ж ще.

Зоня змішалась страшенно і сіла знову за третим наворотом.

— Видячи таке її положення, з нещасними малолітками, хотів би я, — як вже і говорив, — чим небудь після сил бути пожиточним, кажу, після сил, не більше. Мож би, приміром, зробити в її користь складку, або хоч би льотерію... чи там що небудь того рода, — як се і завсігди в подібних разах роблять близькі, або хоч би і чужі, та загалом бажаючі помогти люде. Ось про се то мав я намір вас повідомити. Воно би можна.

— Спасибіг, пане ... Бог вас за те ... — лепетала Зоня, пильно дивлячись на Петра Петровича.

— Можна, пані, тільки ... се ми опісля ... правда, можна би навіть почати і нині. Вечером побачимось, умовимось і покладемо, так сказати, основу. Зайдіть до мене сюди ось так в семій годині. Андрій Семенович, надіюсь, також буде разом з нами ... Однакож... тут є одна обставина, про котру треба наперед конечно згадати. Для отсего то я і занепокоїв вас, Зофіє Семенівно, моїм запрошенням сюди. Іменно, бачите, мені здається, — що грошей не можна, та і небезпечно давати в руки самій Катерині Іванівній; а доказом сего — ті самі нинішні поминки. Не має, щоб так сказати, одної крихітки насущної поживи на завтрішній день і... ну, і черевиків, і всего, а купує сьогодня ямайський рум і навіть, коли не помиляюсь, мадеру та-а-а каву. Я бачив переходячи. А завтра знову усе на вас звалиться, до посліднього куска хліба; се вже недорічність. Тому то і складка, після мого особистого погляду, повинна відбутися так, щоб нещасна вдова, так сказати, і не знала про гроші, а знали ви, приміром, лиш ви. Чи не добре говорю?

— Я не знаю, пане. Се лиш вона сьогодня, бачите, так... се раз оден в життю ... її вже надто хотілось помянути, честь оказати, память... а вона дуже розумна, пане. Та втім, як ваша ласка, і я дуже, дуже, буду... вони всі будуть вам... і Бог, вас пане ... і сироти ...

Зоня не договорила і заплакала.

— Так, пані. Ну, отже не забудьте, що я сказав, а тепер звольте принята для підмоги вашої родички, на першу хвилю отсю суму від мене особисто. Дуже і дуже бажаю, щоб імя моє при сім не було згадане. Ось вам... Маючи, так сказати, сам ріжні потреби, більше не в силі...

І Петро Петрович наставив Зоні десятирублений банкнот, старанно розвинувши його. Зоня взяла, спаленіла, підскочила, щось проворкотіла і чим скорше стала кланятись на пращання. Петро Петрович торжественно провадив її до дверей. Вона вискочила наконець з кімнати, ціла зворушена і змучена, 1 вернулася до Катерини Іванівни в незвичайнім помішанню.

За цілий час сеї сцени Андрій Семенович то стояв біля вікна, то ходив по кімнаті, не хотячи переривати розмови; коли-ж Зоня вийшла, він зараз приблизився до Петра Петровича і торжественно простягнув йому руку:

— Я всьо чув і всьо бачив, — сказав він, особливо ударяючи на послідне слово. — Се благородно, то є, я хотів сказати, гуманно! Ви хотіли уникнути вдячности, я бачив! І хоч, признаюся вам, я не можу похваляти з засади приватного милосердя, бо воно не тільки не викорінює зла радикально, але ще навіть його піддержує, то все-ж таки не можу не признатись, що глядів на ваш поступок з задоволенням, — так, так, мені се подобається.

— Ет, все те дурниця! — воркотів Петро Петрович, трохи тронутий і якось так приглядаючись Лебезятнікову.

— Ні, не дурниця! Чоловік обиджений і розсерджений як ви вчерашньою пригодою, та котрий рівночасно уміє думати про нещастя других, — такий чоловік... хоч поступками своїми він робить соціяльну похибку, — все-ж таки... гідний поважання! Я навіть не сподівався сего по вас, Петре Петровичу, тим менше, що після ваших понять,... о! як ще перешкаджають вам ваші поняття! Як зворушає, приміром, вас отся вчерашня неудача, — кликнув добренький Андрій Семенович, наново почувши давну свою наклонність до Петра Петровича, — і нащо вам конче сеї женитьби, сеї законної женитьби, великодушний, сердечний Петре Петровичу? Нащо вам доконче сеї законности в женитьбі? Ну, коли охота, так бийте мене, а я рад, рад, що вона не вдалася, що ви вільні, що ви не зовсім ще погибли для людськости, рад... Чи бачите: я висказався!

— Мені її конечно на те, паночку, що в вашім горо-жанськім подружжю я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, ось нащо мені законне подружжа потрібне, — щоби щонебудь відповісти, сказав Лужин.

Він був чимсь особливо занятий і задуманий.

— Дітей? Ви дотронулись дітей? — дрігнув Андрій Семенович як боєвий кінь, що зачув воєнну >рубу. — Діти — питання соціяльне і питання першої ваги, я признаю; все-ж таки питання про діти рішаться инакше. Декотрі навіть зовсім відкидають дітей, як кождий натяк на сімю. Ми поговоримо про діти опісля, а тепер займімося рогами! Признаюся вам, се мій слабий пункт.