Злочин і кара - Достоєвський Федір
Одним словом я-вились лиш: Полячок, відтак оден плюгавенький канцелярист без одіння, в замащенім фраку, з уграми на лиці і з відражаючим запахом; потім ще оден глухий і майже цілком сліпий старик, що служив колись там при якійсь почті і котрого хтось там від непамятних часів і не знати длячого удержував у Амалії Іванівни. Явився також оден пяний відставний поручник, в дійсности провіянтовий чиновник, з найнепри-личнійшим реготом, і "представте собі" без камізольки! Оден якийсь там сів просто за стіл, навіть не поклонившись Катерині Іванівній, і наконець оден чоловічок, що задля недостатку одіння, явився в шляфроку, тільки се було вже до такої степени неприличие, що за старанням Амалії Іванівни і Полячка таки успіли його випровадити. ПоГлячок, правда, привів з собою ще якихсь двох инших Полячків, котрі ніколи і не жили у Амалії Іванівни і котрих ніхто до сеї пори в нумерах не бачив.
Усе те вельми неприємно роздразнило Катерину Іванівну. "Для кого-ж після сего робились всі приготовання?" Навіть дітей посадили, щоби зробити місце, не за стіл, котрий і без того заняв цілу кімнату, і накрили їм в заднім куті на скрини, при чім обоє маленьких усадили на лавочку, а Полечка, яко старша, мала їх доглядати, кормити їх і утирати їм "як благородним дітям" носики.
Одним словом, Катерина Іванівна поневолі мусіла принята всіх з подвоєною повагою і навіть з гордістю. Особливо строго глянула вона на декотрих і звисока позвала сісти за стіл. Уважаючи длячогось там, що за всіх неприсутних мала відповідати Амалія Іванівна, вона нараз стала обходитись з нею до крайности неуважливо, що тая зараз завважала і вельми тим була озлоблена. Такий початок не віщував доброго кінця. Остаточно усілися.
Раскольніков увійшов майже в ту саму хвилю, як вернули з кладовища. Катерина Іванівна вельми ним урадувалась, раз тому, що він був одинокий "образований гість" із всіх гостей, і "як відомо, за два роки готовився заняти в тутешнім університеті професорську хатедру", а друге тому, що він зараз і з поважанням звинився перед нею, що мимо найліпшої волі не міг бути на похороні.
Вона так на него і накинулась, посадила його за столом коло себе по лівій руці (по правій сіла Амалія Іванівна) і — мимо безнастанної суєти і клопотів про те, щоби правильно розносились страви і кождий щоб дістав, мимо томлячого кашлю, котрий що хвиля переривав і душив її і, здається, особливо вкоренився в отсі послідні два дні, — раз-по-раз зверталась до Раскольнікова і придушеним голосом спішила виложити перед ним всі нагромаджені в ній чувства і ціле справедливе невдоволення своє з неудавшихся поминок; причім невдоволення уступало часто місце найвеселійшому, не-повздержаному сміхови над зібраними гостями, а особливо над господинею:
— У всему отся зозуля винна. Ви розумієте, про кого я говорю: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна кивнула йому на господиню. — Глядіть на неї: вибалушила очі, до-гадуєсь, що ми про неї говоримо, та не може порозуміти і очи випялила... Фу, сова! Ха-ха-ха!..'. Кхи-кхи-кхи! І що се вона хоче показати своїм чіпчиком? Кхи-кхи-кхи! Завва-жали ви, її страх хочеться, щоби всі думали, що вона опікується і мені честь приносить, зболивши прийти сюди. Я просила її, як порядку сусідку, призвати порядних гостей і іменно знакомих покійного, а дивіть, кого вона привела; страхопуди які! Ополохи! Гляньте-но на сего з немитим лицем: се якась бочілка на двох ногах! А ті Полячки.. ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи! Ніхто, ніЯто їх ніколи тут не бачив, і я ніколи не бачила; ну, чого-ж вони прийшли, я вас запитаю? Сидять собі рядком, — Панє, гей! — закричала вона до одного з них: — чи взяли ви блинів? возьміть ще! Пива випийте, пива! Горівки не хочете? Глядіть: зірвався, кланяєсь, глядіть, глядіть: мабуть цілком голодні, бідняки! Нічого, нехай погодуються! Не галасують бодай, тілько ... тілько, сказати правду, я боюся за господинині срібні ложки!... Амаліє Іванівно! — звернулась вона нараз до неї трохи не вголос, — коли припадком покрадуть ваші ложки, то я вам за них не відповідаю, упереджаю завчасу! — Ха-ха-ха-ха! залилася вона сміхом, звертаючись знову до Раскольнікова, знову киваючи йому на господиню і радуючись з своєї зачіпки. — Не порозуміла, знову не порозуміла! Сидить роззявивши рот, дивіть: сова, сова справдішня, сичиха в нових лентах, ха-ха-ха!
Тут сміх знову перемінився в страшний кашель, що тягнувся пять мінут. На хустині осталось трохи крови, на чолі виступили каплі поту. Вона мовчки показала кров Расколь-нікову і ледви просапнула, таки зараз знову стала нашеп-тувати йому з незвичайним одушевлениям і червоними пятнами на лицях:
— Погляньте, я дала їй найделікатнійше, можна сказати, поручения: призвати отсю даму і її дочку, розумієте, про кого я говорю? Тут треба вести себе як найделікатнійше, поступати як найхитрійше, а вона зробила так, що тая за-їзша дурна баба, тая зарозуміла худобина, тая нікчемна се-люшка, длятого тілько, що вона якась ніби-там вдова по майорі і приїхала старатись за пенсію і доптати помости по урядах, длятого що вона при своїх пятидесяти-пяти роках виляльчиться, вибілиться і вималюється (адже се звісно, звісно ...) і така ось худобина не тілько не була ласкава явитись, але навіть не прислала звинитись, коли вже не могла прийти, як в таких разах найзвичайніша чемність жадає! По-няти не можу, чому не прийшов також Петро Петрович? Але де-ж Зоня? Куди ділась? А, ось і вона, наконець! Що, Зоню, де ти була? Чудо, що ти навіть на похороні батька така неточна. Родіоне Романовичу, пустіть її коло себе. Ось твоє місце! Зонечко ... чого хочеш, бери. Мармелади возьми, се добре. Зараз блини принесуть. А дітям дали? Полечко, чи усе у вас там є? Кхи-кхи-кхи! Ну, гаразд. Май розум, Леночко, а ти, Колю, не теліпай ніжками; сиди як благородний хлопчина сидіти повинен. Що ти говориш, Зонечко?
Зоня поспішила таки зараз передати їй вибачення Петра Петровича, стараючись говорити так, щоби всі чули, і уживаючи добірно поважливих виразів, нароком навіть дібраних самим Петром Петровичем і розкрашених нею. Вона додала, що Петро Петрович велів особливо переказати, що він, скоро тільки йому буде можливо, як найскорше прибуде, щоби поговорити про діла на самоті і умовитися про те, що можна зробити і предпринята дотично дальшого і проче і проче.
Зоня знала, що се пригласкае і успокоїть Катерину Іванівну, польстить їй, а головне, гордість її буде вдоволена. Вона сіла коло Раскольнікова, котрому наборзі поклонилась, і назірцем цікаво на него глянула. Впрочім, за весь останній час якось уникала вона і глядіти на него і говорити з ним. Вона була начеб навіть розсіяна, хоч так і гляділа в лице Катерині Іванівній, щоби її догодити. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобі, бо не мали одіння; на Зони було якесь малинове темкійше, а на Катерині Іванівній одиноке ії одіння, перкалеве, темне з смужками.
Повідомлення про Петра Петровича перейшло як по маслі. Вислухавши з достоїнством Зоню, Катерина Іванівна з тим самим достоїнством повідомилась: як здоровля Петра Петровича? Потім, таки зараз і ледви не вголос, прошептала до Раскольнікова, що дійсно ніяково було би достойному і солідному чоловікови, як Петро Петрович, попасти в таку "незвичайну компанію", хоч він аж і дуже прихильний її родині і давний приятель її таточка.
— Ось длячого я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що ви не цурались хліба-соли в моїй хаті, та ще й при такій нагоді, — додала вона майже вголос, — та втім, я переконана, що лиш ваша особливша приязнь до мого бідного покійника спонукала вас додержати своє слово.
Потім вона ще раз гордо і з достоїнством огляділа своїх гостей, і знову з особлившою дбалістю повідомилась голосно і через стіл у глухого старика: "Чи не хоче вій ще печені і чи давали йому лісабонського?" Старичок не відповів і довго не міг поняти, про що його питають, хоч сусіди для сміху аж почали його штовхати. Він лиш озирався кругом, роззявивши рот, чим ще більше піддув загальну веселість.
— От який дурень! Глядіть, глядіть! І нащо його привели? А що тикається Петра Петровича, то я завсігди була його певна, — продовжала Катерина Іванівна Раскольнікову, — і вже, нічого й казати, він не похожий, — різко і голосно і з незвичайно строгим видом звернулась вона до Амалії Іванівни, від чого тая аж наполохалась — не похожий на тих ваших смішних шлєпохвостниць, котрих у таточка в кухарки на кухню не взяли би, а покійник-муж вже, розуміється, їм би честь зробив, принимаючи їх, і то хіба тільки задля невичерпаної своєї доброти.
— Так, так, паночку, любив випити, бачите; се любили, напивали иноді! — крикнув нараз відставний провіянтський, випорожнюючи дванайцяту чарку горівки.
— Покійник муж дійсно мав тую слабість і се всім звісно, — так і чіпилась зараз.його Катерина Іванівна, — та все-ж таки се був чоловік добрий і благородний, що любив і почитав родину свою; одно лихо, що в доброті своїй надто довірявся ріжним ледачим людям і вже Бог знає, з ким він не пив, з тими, котрі навіть половини його не були варті. Представте собі, Родіоне Романовичу, в кишени його ме-дівничного когутика найшли: пянесенький іде, а на дітей па-мятає.
— Когутика? Ви зволили сказали: ко-гу-ти-ка? — крикнув провіянтський добродій.
Катерина Іванівна не удостоїла його відговіди. Вона про щось задумалась і зітхнула.
— Ось ви навірно думаєте, як і всі, що я з ним надто строга була, — говорила вона дальше, звертаючись до Раскольнікова. — А таки воно не так Г Він мене поважав, він мене дуже, дуже поважав! Доброї душі був чоловік! І так його жаль робилось нераз! Сидить, бувало, глядить на мене із кута, так жаль зробиться його, хотілось би приласкати, а потім і думаєш про себе: "приласкаєш, а він знову напеться", лиш строгістю потрохи і повздержати мож було.
— Так, паночку, бували иноді тучі і громи, бували нераз, — заревів знову провіянтський і влив в себе ще чарку горівки.
— Не тільки бурями, але навіть і помелом було би хо-сенно обійтись з деякими дурнями. Я не про покійника тепер говорю! — відрізала Катерина Іванівна провіянтському.
Червоні пятна на її лици розгорювались чим раз силь-нійше і— сильнійше, грудь її филювала. Ще мінута і вона вже готова була почати історію.
