Злочин і кара - Достоєвський Федір

Я не такий дурний... хоч бійка, правда, ще лучається... А таки з часом не буде, а тепер ось ще лучається... тьфу! до ката! З вами запутаєшся! Я не длятого не піду на поминки, що лучилась тая неприємність. Я по просту з засади не піду, щоби не брати участи в глупім забобоні поминок, ось що! Та втім можна би піти так тільки, щоб посміятись... Лиш жаль, що попів не буде. А то би нехибно пішов.

— Та хіба! Сісти за чужу хліб-сіль, і таки зараз наплювати на неї, рівно-ж і на тих, що вас запросили. Не так же?

— Цілком не наплювати, а протестувати. Я маю хосенну ціль. Я можу посередно помагати поступови, пропаганді. Кождий чоловік обовязаний дбати про поступ і робити пропаганду, і може бути чим різче, тим ліпше. Я можу кинути ідею, зерно ... З сего зерна виросте факт. Чим я їх обиджаю? Зразу обидяться, а опісля самі побачать, що я їм хосен приніс. Ось у нас докоряли було Теребіївній (тій, що тепер в комуні), що коли втікла від родини і... віддалася, та написала матері й батькови, що не хоче жити посеред упереджень і вступає в горожанське подружжа, і що мов би то се було надто по грубіянськи, з батьками, мовляв, і що мож було би їх пощадити, написати мягче. По мойому все те неправда, і цілком не треба мягче, противно, противно, тут ось і протестувати. От Варонциха сім літ з мужом прожила, двоє дітей покинула і рівночасно відрізала мужеви в листі: "Я прийшла до переконання, що з вами не можу бути щаслива. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, укривши переді мною, що істнує инший устрій суспільности, комуністичний. Я тільки що недавно усе те довідалась від одного великодушного чоловіка, котрому я віддалася і разом з ним заводжу комуну. Говорю просто, бо уважаю нечесною річею вас обманювати. Оставайтеся, як вам любо. Не сподівайтесь вернути мене, ви надто спізнились. Бажаю вам щастяи. От як пишуться подібного рода листи!

— А отся Теребіївна, адже-ж се та сама, про котру ви тоді говорили, що в третім горожанськім подружжю жие?

— Всего що лиш в другім, коли судити після справедливости! Та хоч би і в четвертім, хоч би в пятнайцятім, то яка велика річ! І як мені коли небудь жаль було, що мені батько і мати умерли, то вже, розуміється, тепер. Я кілька разів маячив навіть про те, що колиб вони ще були живі, то як би я їх огрів протестом! Нарочно устроїв би що небуду а-ке... Я би їм показав! Я би їх здивував! Дійсно жаль, що нема нікого!

— Щоб здивувати, думаєте? Хе-хе! Ну, та се нехай там буде, як вам хочеться, — перебив Петро Петрович, а ви ось що скажіть мені: адже ви знаєте отсю доньку покійника, худенька така! Та чи се все правда, що про неї говорять, а?

— Що-ж таке? Після мене, то є після мого особистого переконання, се і є найнормальнійше становище женщини. Длячого-ж ні? Розважмо. В нинішній суспільности воно, правда, не цілком нормальне, бо поневольне, а в будучій цілком нормальне, бо свобідне. Та і тепер вона мала право: вона терпіла нужду, а се був її фонд, так сказати капітал, котрим вона мала повне право розпоряджати. Розуміється, в будучій суспільности фондів не треба буде; однак її роля буде визначена в иншім змислі, условлена доладно і раціонально. А що дотикається Зофії Семенівни, особисто, то в нинішні часи я дивлюся на її поступки, як на енерґічний і воплощений протест проти устрою суспільности, і глубоко почитаю її за се; навіть радуюсь, глядячи на неї.

— А мені, бачите, розповідали, що се ви вигнали її від-си з мешкання!

Лебезятніков аж затрясся з гніву.

— Се друга сплетня! — крикнув він. — Зовсім, зовсім не так річ малася! Усе те неправда! Се все Катерина Іванівна тоді набрехала-, бо нічого не порозуміла! І ні трохи я не підбирався до Зофії Семенівни! Я просто, попросту образував її, цілком безкорисно, стараючись викликати в ній протест ... Мені тільки протест і був потрібний, та і сама по собі Зофія Семенівна вже не могла оставатись тут в отсій хаті!

— В комуну, чи як ви її зазивали?

— Ви лиш смієтесь та ще вельми неудачно, позвольте собі се сказати. Ви нічого не розумієте! В комуні таких роль нема. Комуна і устроюєсь на те, щоб таких роль не було. В комуні отся роля змінить усе своє теперішнє єство. І що тут глупе, се там стане розумне, що тут, при теперішних обставинах неприродне, се там стане як найприроднійше. Усе зависить від того, в якій обстанові і в якім окружению чоловік. Усе іде від окружения, а сам чоловік є ніщо. А з Зо-фіею Семенівною я в згоді і тепер, чого доказом, ЩО НІК*)ЛИ воца не уважала мене своїм ворогом і обидителем. Так! Я намовляю її тепер до комуни, та тільки на зовсім, зовсім инших основах! Що се вам смішне? Ми хочемо завести свою комуну, окрему, та тілько на більше широких основах як давнійше. Ми пішли дальше в своїх переконаннях. Ми більше заперечуємо і відкидаємо! Колиб встав з гробу Добролюбов, я би з ним потягався. А вже Білінського заткнув би за пояс! А поки що я тільки обучую, розвиваю Зофію Се-менівну. Се прекрасна, прекрасна натура!

— Ну, а прекрасною, розуміється, натурою і хіснуєтесь, а? Хе-хе!

— Ні, ні! О ні! Противно!

— Ну, аж і противно! Хе-хе-хе! От і сказав!

— Та вірте-ж бо! Та задля яких причин я став би скривати перед вами, скажіть, будьте ласкаві. Противно, мені аж самому се чудно: зі мною вона якась така вимушена, якось боязливо неприступна і стидлива!

— І ви, та що і казати? розвиваєте... хе-хе! Доказуєте їй, що всі ті стидливости пусте?... недоріцтво?...

— Зовсім ні! Зовсім ні! О, як ви грубо, як навіть глупо —простіть мене — розумієте слово: розвиття! І нічого, як

видно, ви не розумієте! О Боже, які ви... неготові! Ми побиваємось за свободою женщини, а у вас одно на думці... Поминаючи цілком питання про непорочність і про женську стидливість, як річи самі по собі цілком безхосенні і навіть* належачі до упередження, я вповні, вповні допускаю її непорочність зі мною, тому що в тім — вся її воля, усе її право. Розуміється, якби вона мені сама сказала: "Я хочу тебе мати", то я би уважав собі те за найбільшу удачу, бо дівчина мені дуже подобається; однакож тепер, тепер по крайній мірі, вже навірно ніхто і ніколи не обходився з нею більше чемно і чесно ніж я, з більшою уважливістю для її достоїнства ... я дожидаю і надіюсь — і тілько!

— А ви ось подаруйте їй радше що небудь. Я заложуся, що про отеє ви і не подумали.

— І нічого та нічого ви таки не розумієте, я вам вже сказав. Воно, правда, таке її положення, тільки — тут инше питання, зовсім инше! Ви попросту нею погорджуєте. Видячи факт, котрий несправедливо уважаєте гідним погорди, ви вже відмовляєте людській душі право до гуманного на неї погляду. Ви ще не знаєте, яка се натура! Мені тільки дуже досадно, що вона в послідні часи якось зовсім перестала читати і вже не бере у мене більше книжок. А передше брала. Жаль також, що при всій своїй енергії і порішенню протестувати, — що вона вже раз доказала, — у неї заєдно ще начеб за мало самостійности, так сказати, независимости, мало неґашї, щоби відірватись цілковито від инших упереджень і... глупостей. Все-ж таки вона знаменито розуміє деякі питання. Вона славно, приміром, зрозуміла питання про ціловання рук, то є, що мущина обиджає женщину нерівністю, коли цілує її руку... Се питання було у нас обговорюване і я зараз таки їй все розповів. Про стоваришення робітників у Франції вона також слухала уважно. Тепер я обясняю їй питання вільного входу в кімнату в будучій суспільности.

— Се ще що таке?

— Обговорене було останніми часами питання: чи має право член комуни входити до другого члена в кімнату, до мущини або женщини, в кожду пору... ну і рішено, що має...

— Ну, а як той, або тая заняті в тую хвилю доконечними потребами, хе-хе!

Андрій Семенович йавіть розсердився.

— А ви лиш заєдно про те! Вам би лиш заєдно про таке та про такі прокляті потреби! — закричав він з ненавистю. — Тьфу, як мене се гнівить і досадно мені, що вивкладаючи систему нагадав я вам тоді передгчасно про сі прокляті потреби! Кат візьми! Се камінь спітк^ення для всіх вам подібних, а гірше всего, беруть на зуби, заки довідаються, в чім діло! І ніби то правда по їх стороні! І от гордяться мов би то чимсь! Тьфу! Я кілька ра?ів твердив, що ціле се питання можна викладати новикови не инакше, як на самім кінци, коли він вже твердий в системі, коли вже розвитий і зведений на дорогу чоловік. Та і що, скажіть, будь ласка, що ви находите такого мерзкого і поганого, от хоч би в помийних ямах? Я перший, я готов вичистити які хочете помийні ями! Тут навіть нема ніякої жертви! Тут попросту робота, благородна, пожиточна для суспільности чинність, котра стоїть стілько, що кожда друга, і вже о много висше, приміром, як робота якого небудь Рафаеля або Пушкіна, бо пожиточнійша!

— І благороднійша, благороднійша, — хе-хе-хе!

— Що таке благороднійша? Я не розумію таких виразів в змислі означення людської діяльности. "Благородній-ше", "великодушнійше" — усе те недоріцтво, глупота, старі слова упередження, котрі я відкидаю! Усе що пожиточне людськости, те і благородне. Я розумію тільки одно слово: пожиточне! Смійтесь, коли вам хбчеться, а се так!

Петро Петрович сміявся майже аж до розпуку. Він вже скінчив числити і поховав гроші. Однакож часть їх чомусь там завсігди ще оставалась на столі. Се "питання про помийні ями" було вже кілька разів, мимо всеї своєї нік-чемности, поводом до роздору і незгоди між Петром Петровичем і молодим його приятелем. Ціла недорічність лежала в тім, що Андрій Семенович направду сердився. А Лужин знову відводив душу на тім і тепер йому страх хотілось допечи Лебезятнікову.

— Се ви від вчерашньої вашої невдачі такий лютий і назязчивий, — перервав наконець Лебезятніков, котрий говорячи правду, мимо всеї своєї "независимости" і всіх "протестів", якось недосмівав перечити Петрови Петровичеви і загалом заєдно ще показував йому якесь привичне з давних літ поважання.

— А ви ліпше ось що скажіть, — надуто і згірдно перервав Петро Петрович, — чи можете ви, добродію... або лучше сказати: Чи дійсно ви і чи на стілько ви на добрій стопі з висше згаданою молодою особою, щоби попросити її тепер, таки зараз, на мінуту сюди в отсю кімнату? Здається, вони всі вже там вернулись з кладовища, очевидно ... я чую, почалось ходження...