Злочин і кара - Достоєвський Федір
Що таке отся "несподіванка"? Насмішка, що? Чи значило се що небудь, або ні? Чи могло під тим укриватись хоч що небудь похоже на виразне обвинения?/ Вчерашніг чоловік? Куди-ж він дівся? Де, був він сьогодня? Бо як тільки є щонебудь у Порфіра позитивного, то вже о-чевидно воно в звязи з вчерашнім чоловіком...
Він сидів на дивані звісивши вниз голову, спершись на коліна і закривши руками лице. Нервова дрощ проймала заєдно ще ціле його тіло. Наконець він встав, взяв шапку, подумав і пустився до дверий.
Він якось так відчував, що бодай на нинішний день він майже сміло може уважати себе безпечним. І ось напрасно в серці своїм він почув трохи що не радість: йому захотілось чим скорше до Катерини Іванівни. На похорон він, розуміється, спізнився, але на поминки поспіє і там зараз побачить Зоню.
Він задержався, подумав і хороблива усмішка вирізалась на його устах.
— Сьогодня! Сьогодня! — повторив він про себе. — Так, сьогодня таки! Так має бути.
Тільки що він хотів отворити двері, як нараз вони почали отвиратись самі. Він задрожав і відскочив назад. Двері отвирались поволи і тихо і нечайно показалась постать — вчерашнього чоловіка із під землі.
Чоловік остановився на порозі, поглядів мовчаливо на Раскольнікова і ступив крок в кімнату. Він був точка в точку як і вчера, те саме лице, гак само одягнений, але в лиці і в погляді його зайшла сильна переміна: він глядів тепер я* кось сумно і постоявши трохи, глубоко зітхнув. Не доставало тілько, щоб він приложив при тім долоню до щоки, а голову скривив на бік, щоб вже зовсім походити на бабу.
— Чого вам? — запитав помертвілий Раскольніков. Чоловік помовчав і нараз глубоко, ледви не до землі
поклонився йому. По крайній мірі дотронувся землі пальцем правої руки.
— Що ви? — закричав Раскольніков.
— Виноватий, — тихо вимовив чоловік.
— В чім?
— В злобних замірах.
Оба гляділи оден на другого.
— Маркотно стало. Як ви зволили тоді приходити, може в похмілю, і двірників в квартал кликали і про кров питали, маркотно мені стало, що вас так пустили і за пяного вас приняли. І так маркотно, що спати не міг. А затямивши адресу, ми вчера сюди приходили і випитували ...
— Хто приходив? — перебив Раскольніков, відразу починаючи нагадувати.
— Я, бачите, вас обидив.
— Так ви з того дому?
— Та я там, тоді також в воротах з ними стояв, чи па-мятаєте? Ми і ремесло своє там маємо, споконвіку. Кушнірі ми, бачите, міщане, до дому роботу беремо ... а більш всего маркотно стало ...
І нараз Раскольнікову ясно пригадалась ціла сцена з позавчера під воротами; він нагадав, що крім двірників там стояло тоді ще кількох мущин, стояли і жінки. Він нагадав оден голос, що домагався вести його просто в поліцію. Лиця того, що говорив, не міг він собі нагадати, і навіть тепер не пізнавав його, але йому осталось в памяти, що він навіть щось відповів тоді, звернувся до него . . .
Так отже ось як скінчився весь той вчерашній безгра-ничний страх. Страшнійше всего було подумати, що він дійсно ледви не загинув, трохи не згубив себе з так нікчемної причини. Показалось, кромі найма кватири і розмови про кров, сей чоловік нічого не може розповісти, значить і у Порфіра нема нічого, нічого, кромі отсеї горячки, ніяких фактів, кромі сеї психольоґії, котра з двома кінцями, нічого певного. Значить, коли 'не найдеться ніяких більше фактів (а вони не сміють вже найтися, не сміють!) то.то що-ж можуть з ним зробити? Чим же можуть йому доказати довідно, хоч і арештують? І виходить, Порфір що лиш тепер, тільки в отсю хвилю довідався про кватиру, а перед тим і не знав.
— Се ви сказали сьогодня Порфірови... про те, що я приходив? — крикнув він, поражений напрасною ідеєю.
— Якому Порфірови?
— Приставови слідчих діл.
— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я і пішов.
— Сьогодня?
— Перед вами на мінутку був. І усе чув, усе, як він з вами слідство робив.-
— Де? Що? Коли?
— Та там, у него за перегородкою, цілий час пересидів.
— Я-як? Так се ось ви були несподіванкою? Та як се могло бути? Що ви говорите?
— Як я побачив, — почав міщанин, — що двірники на мої слова іти не хотять, бо, говорять, вже пізно, та ще розкричиться, що як-стій не прийшли, стало мені маркотно і сну позбувся, і став провідувати. А провідавши вчера, нині пішов. Перший раз прийшов — його не було. Годину опісля прийшов знов — не приняли, у третє прийшов — допустили. Став я йому розповідати усе, як було, і став він по кімнаті скакати і себе в грудь кулаком бив: "Що ви, говорить, зі мною, розбійники, чините? Знав би я таке діло, я би його з конвоєм приставив сюди!" Потім вибіг, когось там закликав і став з ним в куті шептати, а відтак знову до мене і взявся випитувати і зневажати. І, Господи, страх що зневажав; а доніс я йому про все, і говорив, що на мої вчерашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали. І став він тут знову бігати і раз-у-раз бив себе в груди і казився, і бігав, а як дали знати, що ви прийшли, — ну, говорить, лізь за перегородку, сиди там, не шевелись, що би ти ні чув, і крісло мені туди сам поніс, і мене запер; може, говорить, я тебе і запотребую. А як привели Миколку, тоді він мене, коли ви вийшли, і випровадив: Я тебе ще, говорить, прикличу, і ще випитаю про дещо...
— А Миколу при тобі випитував?
— Як вас випровадив і мене зараз випровадив, а Ми-колку випитувати почав.
Міщанин задержався і нараз знову поклав поклін, доторкнувшись пальцем до долівки.
— За обмову і за злобу мою простіть.
— Бог простить, — відповів Раскольніков, і як тільки вимовив тіе, міщанин поклонився йому, лиш вже не до землі, а до пояса, поволеньки обернувся і вийшов з кімнати. — Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями, — твердив Раскольніков і сміливійше ніж коли небудь вийшов з кімнати.
— Тепер ми ще поборемось, — з злобною усмішкою промовив він, спускаючись в долину сходами. Та злоба відносилась до него самого: він з погордою і соромом згадував про свою "малодушність".
ЧАСТЬ ПЯТА. І.
Поранок, що наступив після рокового для Петра Петровича обяснення з Дунечкою і з Пульхерією Александрівною, приніс свій отвережуючий вплив і на Петра Петровича. Він на велику свою неприємність, приневолений був мало-помалу приняти за факт доконаний і невідкличний те, що вчера ще здавалося йому подією майже фантастичною і такою, що хоч і збулася, але все таки ще мов би неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства усю ніч ссав його серце.
Піднявшись з ліжка, Петро Петрович зараз таки подивився в зеркало. Він обавлявся, чи не розлилась в нім за ніч жовч. Однакож, з сеї сторони усе було поки що гаразд і поглядівши на своє благородне, біленьке і трохи потовстіле за послідний час обличчя, Петро Петрович навіть на хвилинку подобрів, в найповнійшім переконанню, що найде собі жінку де небудь в иншім місці, та може ще і красшу; мимо того таки зараз отямився і енерґічно плюнув в бік, чим викликав мовчаливу, але саркастичну усмішку в молодім своїм приятелю і кімнатнім товаришу, Андрію Семеновичу Лебезятнікову. Усмішку тую Петро Петрович завважав і про себе таки зараз поклав її молодому свойому другові на рахунок. Він вже богато успів покласти йому останніми часами на рахунок. Злість його подвоїлась, коли він відразу нагадав собі, шо не треба було вчера розповідати про вчерашні результати Андрієви Семеновичеви. Се була друга вчерашня похибка, зроблена ним на горячо, від злишньої щирости, в роздра-зненню...
Після сего, цілий отсей поранок мов нарочно слідувала неприємність за неприємністю. Навіть в сенаті дожидала його якась неудача в справі, коло котрої він там заходився. Особливо же роздразнив його господар кватири, нанятої ним в виду скорої женитьби на довший час; сей господар якийсь розбогатівший німецький ремісник, нізащо не хотів пристати на нарушения що тільки заключеного контракту і жадав повного, означеного в контракті винагородження за перед-вчасне виповідження, мимо того, що Петро Петрович звертав йому кватиру, майже —наново на свою кишеню відновлену. Так само і в складі меблів нізащо не хотіли звернути ні одного рубля з задатку за куплені, але ще не перевезені в кватиру річи. і
— Не нароком же мені женитись для меблів! — скреготав зубами про себе Петро Петрович і рівночасно ще раз бли-сла в нім очайдушна надія: — Та хіба-ж в самім ділі усе те так безповоротно пропало і скінчилось? Або-ж не можна ще раз попробувати?
Думка про Дунечку ще раз підхліблюючо* заскоботала його серце. З мукою переніс він сю мінуту і вже, розуміється, коли-б мож було таки зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольнікова, то Петро Петрович не отягаючись вимовив би се бажання.
— Похибка була ще крім того і в тім, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, понуро вертаючись в комірку Лебезятнікова, — і звідки, до ката! взялось у мене таке жидівське скупство? Тут навіть і розуму не було! Я думав їм дати посмакувати біди і довести їх, щоб вони на мене як на Провидіння гляділи, а вони ось! Тьфу!... Ні, колиб я дав їм за весь сей час, прикладом, от хоч би тисячі півтори на віно, та на дарунки, на скриночки там ріжні, несесери, матерії, і на всю тую дрань з англійського магазину, — так була би справа чистійша... і певнійша! Не так. би легко тепер мене відправили! Се людці такого складу, що навірно уважали би за повинність звернути в случаю відправи і подарунки і гроші, а звертати все те, розуміється, було би не легко і жаль! Та і сумління драпало би: як, мовляв, так відразу прогнати чоловіка, котрий доси був так щедрий і ввічливий? ... Гм! Стрілив бика!
І заскреготавши ще раз зубами, Петро Петрович назвав себе таки зараз дурнем, — про себе, розуміється.
Прийшовши до сего заключения, він вернувся домів дві-чи лютійший, і більш розярений, чим вийшов. Приготовления до поминків в кімнаті Катерини Іванівни знадили почасти його цікавість. Він дещо і вчера ще чув про сі поминки; навіть виділось йому, начеб-і його запрошували; але за своїми клопотами, він все те друге перепустив без уваги.
Коли поспішив розвідатись у пані Ліппевексель, що заходилась в неприсутности Катерини Іванівни (котра пішла на кладовище) коло приготовления стола, він довідався, що поминки будуть торжественні, що запрошеа; майже всі сусіди, між ними навіть і незнакомі покійникови, що запрошений аж сам Андрій Семенович Лебезятніков, мимо його звади з Катериною Іванівною, і наконець він сам, Петро Петрович, не тільки запрошений, але його навіть дожидають з ьеликою нетерплячкою, тому що він майже найважнійший гість із всіх сусідів.
Сама Амалія Іванівна запрошена була також з великим притиском, мимо всіх давнійших неприємностей, тому отже господинила і заходилась тепер, находячи в тім трохи чи не роскіш, а надто була уся виряджена, хоч і в жалібні, але самі, шовкові убори, вимускана і викрашена, і гордилась тим.
