Злочин і кара - Достоєвський Федір

— Ти брешеш і дразниш мене, щоб я себе видав...

— Та вже більше і годі себе видати, батюшка, Родіоне Романовичу. Адже ви від скаженого гніву аж себе не памя-таете. Не кричіть, бо людей позову.

— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хорий і роздрочити мене хотів, привести до скажености, щоб я себе видав, ось твоя ціль! Ні, ти фактів подавай! Я все по-розумів! У тебе фактів нема, у тебе лиш пусті здогади, заметівські!... Ти знав мій характер, до скажености мене довести хотів, а потому оголомшити відразу поліцейниками та судовиками. Ти їх ждеш? А? Чого ждеш? Де? Подавай!

— Ну, які тут судовики, батюшка! Придивіться же чо-ловікови! Та оттак по формі і поступати годі, як ви говорите; діла ви, голубчику, не розумієте... А форма не втече, душенько, самі побачите!... — воркотів Порфір, прислухуючись до дверий.

Дійсно, в отсю хвилю біля самих дверий в другій кімнаті почувся немов би шелест.

— А, ідуть! — крикнув Раскольніков. — Ти за ними пі-слав. Ти їх ждав! Ти приготовився... Ну, давай сюди всіх: цілий суд, свідків, кого хочеш... давай! Я готов!... Готов! ...

Але тут скоїлась дивна подія, щось так несподіваного при звичайнім ході річей, що вже очевидно ні Раскольніков, ні Порфір Петрович на таку розвязку не могли бути приготовані.

VI.

Опісля, при споминах про ту мінуту, Раскольнікову представлялось усе в такім виді:

Почутий за дверми шелест нараз міцно побільшився і двр.рі трохи отворились.

— Що таке? — крикнув з досадою Порфір Петрович. — Адже я сказав виразно ...

Якийсь час відповіди не було, лиш видно було, що за дверми находиться кількоро людей і мов би когось відтручують.

— Та що там таке? — занепокоєно повторив Порфір Петрович.

— Арештанта привели, Миколку, — почувся чийсь голос.

— Не треба! Забирайтесь! Підождати ... Пощо він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфір, кидаючись до дверий.

— Та він... — почав знов той самий голос і нараз урвався.

Майже дві хвилині відбувалась справдішня боротьба; потім відразу мов би хтось когось з силою відтрутив і вслід за тим якийсь дуже блідий чоловік вступив в кабінет Порфіра Петровича.

Вид сего чоловік з першого погляду був дуже дивний. Він споглядав просто перед себе, але здавалось не бачив нікого. В очах його блищала рішучість, однакож рівночасно смертельна блідість покривала його лице, начеб його привели на страчення. Зовсім поблідші його губи злегка дрожали.

Він був ще дуже молодий, одітий як простолюдин, росту середнього, худощавий, з волоссям обстриженим в кружок, з тонкими, ніби сухими чертами лиця. Несподівано відтручений ним чоловік, перший кинувся за ним в кімнату і встиг вхопити його за рамя: се був судовий вояк; але Ми-колка торгнув рукою і вирвався від него ще раз.

До дверий стали тиснутись цікаві. Декотрі з них поривались увійти. Все описане збулось майже в млі ока.

— Забирайтесь, рано ще! Погоди, поки покличуть!... нащо його ранше привели? — бурмотів в крайній досаді, начеб збитий з толку Порфір Петрович. Однакож Миколка нараз клякнув.

— Чого ти? — крикнув Порфір вельм^ счудуваний.

— Виноватий! Гріх мій] Я вбивця! — відразу заговорив Миколка, мов би трохи задихуючись, все-ж таки досить сильним голосом.

Через десять секунд тревала мовчанка, начеб всім води в рот налив; навіть вояк відсунувся і вже не підходив до Миколи, а відступився машинально до дверий і стояв мов вкопаний.

— Що таке? — крикнув Порфір, виходячи з хвилевої задеревілости.

— Я... вбивця... — повторив Микола, помовчавши хвилинку.

— Як? ... Ти? ..'. Як? ... Кого ти убив? Порфір Петрович очевидячки потерявся. Микола знов помовчав трохи.

—■• Олену Іванівну і сестрицю їхню, Лизавету Іванівну, я ... убив ... топором. Паморока найшла ... — додав він коротко і знову замовк, все таки стоячи на колінах.

Порфір Петрович кілька хвилин стояв, як би вдумуючись, однак скоренько знову прийшов до себе і замахав руками на непрошених свідків. Вони душком скрились і двері примкнулись. Відтак поглянув на стоячого в куті Расколь-нікова, що дико глядів на Миколу, і пустився вже до него, та нараз задержався, поглядів на него, перевів зараз таки свій погляд на Миколу, відтак знову на Раскольнікова, відтак знову на Миколу, і відразу, мов би розярений, знову накинувся на Миколу.

— Ти мені ще своєю паморокою та вперед забігаєш? — крикнув він на него майже з гнівом. — Я тебе ще не питав, находила або ні на тебе паморока. .. говори: ти убив?

— Я вбивця ... признаюся ... — промовив Микола.

— Е-ех! Чим ти убив?

— Топором. По голові.

— Ех, спішиш! Сам оден? Микола не порозумів питання.

— Сам оден убив?

— Сам. А Митько невинний і всему тому не причасний.

— Та не спіши-бо з Митьком! Е-ех!... Як же ти, ну як же ти зі сходів ось тоді збіг? Адже двірники вас обох стрі-тили?

— Се я для збаламучення... тоді... біг з Митьком, — якби спішачись і завчасу приготовившись відповів Микола.

— Ну, так і є! — гнівно скрикнув Порфір. — Не свої слова говорить! — воркнув він мов би про себе" і нараз знову побачив Раскольнікова.

Він очевидно так луже заиявся Миколою, що на хвилю навіть забув про Раскольнікова. Тепер він нараз опамятав-ся та аж змішався ...

'— Родіоне Романовичу, батюшка! Вибачте, пане, — кинувся він до него, — так не можна! Будьте ласкаві проте ... вам тут нічого ... я і сам... бачите, які несподіванки!... Будьте ласкаві, пане!...

І взявши його за руку, він показав йому на двері.

— Ви, здається, сего не ожидали? — промовив Раскольніков, котрий очевидно нічого ще не розумів ясно, але вже успів сильно набрати смілости.

— Та і ви, батюшка, не дожидали. Ух, рученька ось як дрожить, хе-хе!

— Та і ви дрожите, Порфіре Петровичу.

— І я дрожу, добродію; не дожидав, правда!

Вони вже стояли в дверях. Порфір нетерпеливо ждав, щоби перейшов Раскольніков.

— А несподіваночку-ж так і не покажете? — промовив нараз насмішливо Раскольніков.

— Говорить, а у самого ще зубки в роті оден о другий кланцають, хе-хе! Іронічний ви чоловік! Ну, паночку, до побачення,

— По мойому так прощавайте!

— Як Бог дасть, добродію, як Бог дасть! — пробурмотів Порфір з викривленою якоюсь усмішкою.

Переходячи канцелярію, Раскольніков завважав, що мно-гі на него уважно глянули. В передній кімнаті, в товпі, він встиг пізнати обох двірників з того дому, котрих він кликав тоді в ночі до квартального. Вони стояли і чогось дожидали. Але тільки що він вийшов на сходи, зараз почув за собою знов голос Порфіра Петровича. Коли обернувся, він побачив, що той доганяв його, цілий засапаний.

— Одно слівце, добродію, Родіоне Романовичу; там що до всего того дальшого як Бог дасть, а все таки по формі про дещо прийдеться запитати, пане... Отже ми ще побачимось, так, добродію!

І Порфір задержався перед ним з усмішкою.

— Так, добродію, — додав він ще раз.

Можна було догадуватись, що йому ще щось хотілося сказати, але якось не вимовлялось.

— А ви мене, Порфіре Петровичу, звиніть за те, що перше... трохи розгорячився, — почав Раскольніков, котрий вже цілком осмілився так, що приходила йому велика охота покепкувати собі з Порфіра Петровича.

— Нічого, добродію, нічого, — майже радісно підхопив Порфір. — Я і сам також трохи розгорячився ... Зїдливий у мене характер, каюся, каюся! Та ось ми побачимось, пане. Коли Бог дасть життя, то і дуже, і дуже побачимось!...

— І вже докладно пізнаємо оден одного? — підхопив Раскольніков.

— І вже докладно пізнаємо оден одного, — потакнув Порфір Петрович і .прижмуривши очи, дуже серіозно поглядів на него. — Тепер на іменини, пане?

— Ні, на цохорон.

— Ну, що? На похорон! Здоровля, слухайте, своє шануйте, здоровля, памятайте!...

— А вже і не знаю, чого вам пожелати з своєї сторони!

— промовив Раскольніков, вже починаючи спускатись зі сходів, але нараз знову звертаючись до Порфіра. — Пожелав би великих успіхів; однак, бачите, яке ваше заняття комічне!

— Та чому-ж комічне? — зараз наострив уха Порфір Петрович, котрий також звернувся був до відходу.

— Та як же, та сего бідного Миколку ви очевидно му-сіли накатуватись і намучити, психольоґічно, мовляв, на свій лад, заки він признався; день і ніч відай доказували йому: "ти вбивця, ти вбивця.. .и ну, а тепер, як він вже признався, ви його знову по кісточках гладити станете: "брешеш шельмо, ти не вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш !" Ну, то як же після сего служба ваша не комічна? '

— Хе-хе-хе! А таки завважали, як я сказав, перед хвилею Миколі, що він не свої слова говорить?

— Як не завважати?

— Хе-хе! Бистрі, бистрі ви, добродію. Усе та усе завважуєте! Притомність не аби яка! І зараз в найкомічнійшу струну і вдарите... Хе-хе! Се, бач, у Гоголя, з писателів, говорять, отся прикмета була в найвисшій степени?

— Так, у Гоголя.

— Так, пане, у Гоголя... До приємного побачення!

— До приємного побачення!

Раскольніков пішов просто до дому. Він так дуже був збитий і спутаний, що вже прийшовши до дому і кинувшись на диван, з чверть години глядів та лиш віддихав і пробував хоч би по трохи зібрати свої думки. Про Миколу він і роздумувати не брався; він чув, що поражений; що в признанню Миколи є щось трудне до вияснення, дивне, чого тепер йому ніяк не поняти. Все-ж таки признання Миколи було дійсним фактом. Наслідки сего факту йому таки зараз стали ясні: неправда не могла не викритись, і тоді візьмуться знов до него. Але по крайній мірі хоч до сего часу він свобідний і повинен конечно що небудь для себе зробити, бо небезпека неминуча.

Однакож в якій степени? Положення почало вияснятися. Нагадуючи неясно, в загальних тільки очертах, цілу свою недавну сцену з Порфіром, він не міг не здрігнутись ще раз від смертельного страху. Розуміється, він не знав ще всіх цілей Порфіра, не міг збагнути всіх його штучок. Але часть гри була відкрита, і вже очевидно ніхто ліпше від него не міг поняти, як страшним був для него сей "хід" в грі Порфіра. Ще трохи, і він міг зрадити себе оконечно, вже фактично. Знаючи хоробливість його характеру і з першого погляду вірно ухопивши і проникнувши його, Порфір поступав хоч надто рішучо, але майже на-певняка.

Нічого казати, Раскольніков встиг вже себе і передше надто скомпромітувати, але до фактів все таки ще не дійшло; все ще те тільки відносне. Але чи вірно, однакож, чи вірно він все те тепер розуміє? Чи не помиляєся він? До якого іменно кінця добирався сьогодня Порфір? Чи дійсно було у него що небудь приготовлене сьогодня? Та і що іменно? Чи справді він дожидав чогось, чи ні? Як іменно розстались би вони нині, колиб не лучилась несподівана катастрофа з Миколою?

Порфір майже всю свою гру показав; правда, пробував крутити, все-ж таки показав, і (доконче здавалось Расколь-нікову) колиб дійсно у Порфіра було ще щось більше, то він показав би і се.