Злочин і кара - Достоєвський Федір
А по його обчисленню повинні би були, здається, таки зараз на него і накинутись. Тимчасом він стояв в почекальни, попри него ходили і переходили люде, котрим, як було видно, ніякого до него не було діла. В сусідній кімнаті, що подобала на канцелярію, сиділо і писало кількох писарів, і очевидно було, шо ніхто з них не мав навіть поняття: хто і що таке Раскольніков?
Неспокійним і недовірчивим поглядом слідив він довкола себе заглядаючи: чи нема коло него хоч одного тайного погляду, щоб пильнував його, назначеного його стерегти, щоб він куди не утік? Але нічого подібного не було: він бачив тільки самі канцелярські, злегка заклопотані обличчя, потім ще якихсь людей, і нікому тут не було до него ніякої потреби, хоч ішов би він таки зара^ на всі чотири сторони світа. Чим раз твердше і твердше укріплялась в нім думка, що коли би дійсно онтой загадочний вчерашній чоловік, онта сновида, що виринула з під землі, усе знав і все бачив, — так чи дали би йому, Раскольнікову, так стояти тепер і спокійно ждати? І невже-ж чекали би його тут, до одииайцятої години, поки йому самому ласкаво схочеться здвигати? Виходило, що або той чоловік ще нічого не доніс, або... або по просту він нічого також не знає і сам, своїми очима, нічого не бачив (та і як він міг бачити?) — отже усе те вчерашнє, що лучилося з ним, Раскольніковом, знов таки було зморою, привидом, перебільшеним від роз-дразненої і хорої уяви його. Отсей здогад ще навіть вчера в часі найсильнійших тревог і розпуки, почав укріплятись в нім.
Передумавши усе те тепер і готовлячись до нового бою, він почув нараз, що дрожить, — і навіть обрушення закипіло в нім при думці,'що він дрожить зі страху перед ненависним Порфіром Петровичем. Найбільш відражаючим було для него стрітитись з отсим чоловіком знову: він ненавидів його без міри, безконечно, і навіть боявся, щоб своєю ненавистю як-небудь не зрадив себе. І так сильне було його обрушення, що зараз застановило дрощ; він приготовився увійти з холодним і зухвалим видом і дав собі слово: по ложности як найбільше мовчати, дивитись лиш і слухати; бодай хоч на сей раз всіми можливими способами побідити хороб-ливо-роздразнену свою натуру.
В ту саму хвилю його покликали до Порфіра Петровича. Показалось, що тепер якраз Порфір Петрович був в кабінеті сам оден. Кабінет його — була то кімната ні велика ні мала; стояли в ній: великий стіл до писання перед диваном, обитим цератою, бюро, шафа в куті і кілька крісел, — самі казенні меблі, з жовтого, політурованого дерева. В куті, в задній стіні, чи ліпше сказати в гіерегородці, були зачинені двері: там дальше, за перегородкою мусіли бути ще якісь кімнати.
При вході Раскольнікова Порфір Петрович зараз притворив двері, в котрі той увійшов, і вони остались на самоті. Він стрітив свого гостя, о скільки можна було бачити, з найвеселійшим і найпривітливійшим видом і що лиш кілька мінут опісля Раскольніков до деяких знаках завважав в нім якби заклопотання, — начеб його відразу збили з толку, або застали на чімсь дуже укритім і тайнім.
— А, ваша милість! Ось і ви ... в наших краях... — почав Порфір, простягаючи йому обі руки. — Ну, сідайте-ж, батюшка! Але ви, бути-може не любите, щоби вас називали милістю і... батюшкою, — оттак tout court? За фаміліяр-ність, будьте ласкаві, не гніватися... Ось сюди, добродію, на диванчик.
Раскольніков сів, не зводячи з него очей.
"В наших краях", вибач за фаміліярність, француське слівце "tout court" і т. д., і т. д., все те були признаки характеристичні.
— Він однакож мені обі руки наставив, та ні одної на-
правду не дав, відтягнув в 'пору, — блиснуло в нім підозрі-ваючо.
Оба слідили оден за другим, але як тілько їх погляди стрічались, оба з скорістю блискавки відводили їх оден в}я другого.
— Я вам приніс отсю записку... про годинник, бачите____от вона. Чи так написано, чи ще раз переписувати?
— Що? Записка? так, так... не безпокойтесь, цілком як слід, — промовив, мов би спішучи кудись, Порфір Петрович і коли вже сказав се, взяв папір і переглянув його. — Так, цілком як слід. Більше нічого і не треба, — потвердив він тим самим поспішним тойом і положив папір на стіл.
Потім, через мінуту, коли вже говорив про що инше, взяв його знову зі стола і переложив до себе на бюрко.
— Ви, здається, говорили вчера, що хотіли би запитати хмене ... по формі... про моє знакомство з сею ... убитою?
— почав наново Раскольніков. — Ну, чого-ж сказав я здається? — блиснуло в нім напрасно. — Ну, чого-ж я так непокоюся тим, що вставив отеє "здається"? — шибнула в нім зараз таки друга думка мов блискавка.
І він нараз почув, що недовірчивість його, від одного лиш зіткнення з Порфіром, від двох лишень поглядів, уже розрослася в млі ока, в чудовищні розміри ... і що се страшно небезпечне: нерви роздразняються, зворушення змагається. "Біда! Біда!... Знов проговорюсь".
— Но-но-но! Не безпокойтесь! Нам не спішно, не спішно, добродію, — воркотів Порфір Петрович, проходжуючись нзад і вперед довкола стола, та якось ніби б^з всякої ціли, начеб кидаючись то до вікна, то до бюра, то знову до стола, то уникаючи підозріваючого погляду Расколь|нікова, то знову задержуючись і глядячи на него просто в лице. Незвичайно дивною ^здавалась при тім його маленька, товстенька і кругла стать, начеб галочка, що точиться на всі боки і за-Газ відскакує від всіх стін і кутів.
— Маємо час, добродію, маємо час!... А ви курите? Маєте при собі? Ось вам, добродію, цигаретка, — тягнув він дальше, подаючи гостеви папіроску. — Знаєте, я принимаю вас тут, бо моя, бачите, кватира також тут, за перегородкою ... казенна, мусите знати, я тепер якийсь час жию даром. Поправки треба було г/т деякі зробити. Та тепер майже усе готове... безплатна кватира, знаєте, се славна річ,
— а? Як ви думаєте?
— Так, славна річ, — відповів Раскольніков, трохи не насмішливо дивлячись на него.
— Славна річ, славна річ... — повторяв Порфір Петрович, начеб задумавшись про щось цілком инше. — Так! славна річ, — ледви не скрикнув він, та нараз впялив очі в Раскрльнікова і станув на два кроки від него.
Се часте, недорічне повторювання, що казенна кватира славна річ, низькістю своєю стояло надто в суперечности з поважним, задумчивим і загадочним поглядом, котрий вліпив він в свого гостя.
Все-ж таки се ще більше піддмухало гнів Раскольніко-ва і він вже не міг повздержатись від насмішливого і доволі необачного визову.
— А знаєте що, — запитав він нараз, майже аж зухвало глядячи на него і якби любуючись своєю зухвалістю, — адже є здається, таке юридичне правило, такий звичай юридичний — для всіх можливих слідчих урядників — зразу починати здалека, від дрібниць, або навіть від серіозного, та тілько цілком посторонного, щоби, так сказати, осмілити, або ще ліпше, забавити підсудного, приспати його осто-рожність і опісля нараз, ненадійно тарахнути його в саме тімя яким небудь страшним і небезпечним питанням; чи не так? Про те, здається, в усіх приписах і поучениях до сеї пори свято у поминається?
— Правда, правда... Що-ж, ви думаєте, се я вас казенною ось кватирою ... того... з?
І сказавши те, Порфір Петрович прижмурив очі і підморгнув; щось веселе і хитре перебігло по його лиці, зморщ-ки на чолі вигладились, очка звузились, черти лиця розтягнулись, і він нараз залився нервовим, довгим сміхом, трясучись цілим тілом і просто глядячи в очі Раскольнікова. Сей засміявся зразу сам, правда, лише на силу, але коли Порфір, побачивши, що і він також сміється, заходився вже таким реготом, що аж посинів, то відраза Раскольнікова нагло перемогла всю осторожність: він перестав сміятись, насупився і довго та ненависно глядів на Порфіра, не зводячи з него очей за весь час його довгого сміху, що начеб з заміром не хотів скінчитись. Неосторожність була впрочім явна і з обох сторін: виходило, що Порф;р Петрович начеб сміявся в очи над своїм гостем, котрий, принимає сей сміх з з ненавистю і дуже мало робить собі з того.
Се було вельми значуче для Раскольнікова: він зрозумів, що мабуть Порфір і передше цілком не укривався перед ним, а противно він сам попався таки в лапку; що тут певно є щось, чого він не знає, якась ціль; що бути-може усе вже підготовлене і зараз, як стій викриється і звалиться на него...
Він отже зараз приступив просто до річи, встав з місця і взяв шапку:
— Порфіре Петровичу, почав він рішучо, але з доволі дильним роздразненням. — Ви вчера заявили бажання, щоби я до вас зайшов для якихсь допросів (він поклав осо-бливший натиск на слово допросів). Я зайшов до вас, і коли вам чого треба, то питайте, а ні, то позвольте вже мені відійти. Я не маю часу, у мене діло... Мені треба бути на похоронах того самого роздоптаного кіньми чиновника, про котрого ви ... також знаєте ... — додав він, зараз таки розсердившись за сей додаток, а потім ще гірше розсер-сердившись. — Мені се все надоїло, добродію, чи чуєте, і давно вже .. я почасти від сего і хорий був ... одним словом, — майже викрикнув він, коли зміркував, що фраза про хоробу ще більше не на місі їй, — одним словом: будьте ласкаві або робити зі мною слідство, або пустити мене домів таки зараз... а коли робити слідство, то не инакше, як па формі, пане! Инакше не позволю; а длятого, поки що майтеся гаразд, бо нам тепер в двійку нічого робити.
— Господи! Та що ви се! Та яке там слідство, — закудку-дакав нараз Порфір Петрович, відразу переміняючи і тон і вид і душком переставши сміятись, — та йе непокійтесь прошу, — падькався він, то знову кидаючись на всі боки, то нараз забираючись усаджувати Раскольнікова, — адже ще час, адже ще час, добродію, і усе те байка! Я, противно, такий рад, що ви наконець до нас завитали. Я як гостя вас приймаю. А за сей проклятий сміх ви, батюшка, Родіоне Романовичу, мене звиніть... Родіоне Романовичу? Адже, так, здається, вас по батькови величають?... Нервовий я чоловік, бачите, розсмішили ви мене вже надто остротою вашої замітки; инший раз, справді, затрясусь як ґуміелястика, та так на пів години ... Смішливий, бачите, чоловік. Задля комплекси моєї навіть параліжу боюся. Та сідайте бо, що ви? Зробіть ласку, батюшка, а то подумаю, що ви розсердились ...
Раскольніков мовчав, слухав і слідив, усе ще гнівно нахмурений.
