Злочин і кара - Достоєвський Федір

Віддих перетяло і в груди стало тісно.

Раскольніков розумів почасти, чому Зоня не рішалась йому читати, і чим ліпше се розумів, тим якось грубше і більше роздразнено наставав на читання. Він надто добре розумів, як тяжко було її тепер видавати і зраджувати усе своє. Він поняв, що чувства ті дійсно начеб становили справдішню і вже давну може бути її тайну, може бути ще від самого дитинства, ще в сімї, біля нещасного батька і божевільної від горя мачохи, посеред голодних дітей, відражаючих криків і докорів. Але рівночасно від довідався тепер, і довідався навірно, що хоч і опиралась вона, і боялась чогось незвичайного, принимаючись тепер читати, то все-ж таки РАЗОМ з тим її невимовно самій хотілось читати, мимо всего суму і всеї обави, і іменно йому, щоби він чув і доконче тепер, — "що би там не вийшло з того опісля ..Він вичитав те в її очах, вгадав з її одушевленого зворушення... Вона перемогла себе, придавила гортанну спазму, що перетяла при початку стиха її голос, і читала дальше одинайцяту главу євангелія Івана. Так дочитала вона до 19-го стиха:

"І богато Жидів поприходило до Марта і Марії, щоб розважити їх по братові їх. Марта, почувши, що іде Ісус, пішла на зустріч Йому. Марія-ж сиділа в хаті. Тоді промовила Марта до Ісуса: Господи! колиб Ти був тут, не умер би брат мій. Але і тепер знаю, що чого Ти просиш у Бога, дасть Тобі Бог."

Тут вона зупинилась знов, стидливо передчуваючи, що задрожить і перерветься наново її голос...

"Ісус говорить їй: Воскресне брат твій. Марта сказала Йому: Знаю, що воскресне в воскресения, у послідній день. А Ісус сказав їй: Я воскресения і життя; хто вірить в мене, хоч і умре, жити буде. І кождий, хто жиє і вірить в мене, не умре на віки. Чи віриш ти сему? Вона каже Йому:"

(І якби з болем віддихаючи, Зоня виразно і з силою прочитала, начеб сама вголос ісповідувала):

"Так, Господи! Вірую, що Ти Христос, Син Божий, котрий прийшов на світ."

Вона трохи задержалась, бистро підняла на него очі, але чим хутше перемогла себе і стала дальше читати. Раскольніков сидів і слухав нерухомо, не обертаючись, опершись об стіл і глядячи на бік. Дочитала до 32-го стиха.

"А Марія, коли прийшла туди, де був Ісус, і побачила Його, упала до ніг Йому і сказала: Господи! колиб Ти був тут, не умер би брат мій. Ісус, коли побачив, що вона плаче, і плачуть Жиди, що прийшли за нею, засмутився і зворушився. І сказав: Де ви його положили? Говорять Йому: Господи! Ходи і подивися. І заплакав Ісус. Тоді говорили Жиди: Диви, як він любив його. А декотрі з них сказали: чи не міг той, що отворив очі сліпому, вчинити, щоб і сей не умер?"

Раскольніков обернувся до неї і з зворушенням споглядав на неї: Справді так і є! Вона вже ціла дрожала в дійсній, справдішній лихорадці. Він дожидав сего. Вона приближалась до слова про найбільше і нечуване чудо і чувство великого торжества огорнуло її. Голос її став звінкий, як криця; {торжество і радість звеніли в нім і кріпили його. Стрічки мішались перед нею, бо в очах темніло, але вона знала напамять, що читала. При посліднім стиху: "чи не міг той, що отворив очі сліпому.. ,п — вона, понизивши голос, горячо і пристрастно передала сумнів, докір і хулу невіруючих, сліпих Жидів, котрі зараз, за хвилинку, як громом поражені падуть, заридають і увірять... "І він, він, також осліплений і невіруючий, він також зараз учує, він також увірить, так, так! Таки зараз, тепер ще", маячилось її і вона дрожала від радісного дожидання.

-"Ісус же, знову боліючи в душі, приходив до гробу. Се була печера. І камінь лежав на ній. Ісус говорить: Возьміть камінь. Сестра помершого, Марта, каже Йому: Господи! Уже смердить; бо чотири дні, як він у гробі."

Вона енерґічно ударила на слово чотири.

"Ісус говорить їй: чи не сказав я тобі, що, як будеш вірувати, побачиш славу Божу? І взяли камінь, де лежав умерший. А Ісус підняв очі вгору і сказав: Отче! Дякую Тобі, що почув Ти мене. Та я і знав, що Ти завсігди послухаєш мене; але я сказав се ради народу, що стоїть тут довкола, щоби повірили, що Ти мене післав. І сказавши те, закликав голосно: Лазаре! Виходи з відтам! І вийшов умерший"

(Голосно і восторжено прочитала вона, дрожачи і холодніючи, мов би наочно сама бачила!)

"обвязаний на руках і ногах полотнами, і лице його обвязане було хустиною. Ісус говорить їм: Розвяжіть його і оставте, нехай іде."

"Тоді многі із Жидів, що прийшли до Марії і бачили, що учинив Ісус, увірили в Него."

Дальше вона не читала і не могла читати, замкнула книжку і живо встала з крісла.

— Усе про воскресения Лазаря, — коротко і суворо прошептала вона і стала неподвижно, відвернувшись в бік, не сміючи і мов то встилаючись підняти на него очі.

Лихорадочна дрощ її ще не уставала. Недогарок вже давно погасав в кривім підсвічнику, мляво освітлюючи в отсій жебрацькій кімнаті душегуба і блудницю, що в дивний спосіб зійшлися при читанню вічної книги. Проминуло хвилин пять чи більше.

— Я про діло прийшов говорити, — голосно і нахмурившись промовив нараз Раскольніков, встав і підійшов до Зоні. Тая мовчаливо підняла очі. Погляд його був незвичайно строгий і якась дика рішучість відбивалася в нім.

— Я сьогодня рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не пійду до них тепер. Я там усе розірвав.

•— Пощо? — крикнула як ошоломлена Зоня. Недавня стріча з його матірю і сестрою оставила в ній незвичайне вражіння, хоч і їй самій неясне. Вістки про розрив вислухала вона мов громом поражена.

— У мене тепер одна ти, — додав він. — Ходімо враз ... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, ходімо отже разом.

Очі його іскрились.

—Цілком як божевільний! — подумалось Зони.

— Куди іти? — в страху запитала вона і мимохіть подалася взад.

— Або-ж я знаю? Знаю тільки, що по одній і тій самій дорозі, навірно знаю, — тай тілько. Одна ціль!

Вона гляділа на него і нічого не розумілу. Вона розуміла лишень, що він страшно, безконечно нещасливий.

— Ніхто з них нічого не зрозуміє, коли ти будеш їм говорити, — тягнув він дальше, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.

— Не розумію... — прошептала Зоня.

— Потім зрозумієш. Або ти не те саме вчинила? Ти також переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наложила, ти загубила життя... своє (се все одно!). Ти могла би жити духом і розумом, а кінчиш на Сінній ... Все-ж гаки ти видержати не можеш і як останешся сама, зійдеш з розуму як і я. Ти вже і тепер мов би помішана; виходить: нам разом іти/по одній дорозі! Ходімо!

— Нащо? Нащо ви се! — промовила Зоня, дивно тронута і зворушена його словами.

— Нащо? На те, що так годі оставатись — ось нащо! Треба-ж наконець роздумати серіозно і просто, а не по дитячому, плакати і кричати, що Бог не допустить! Ну, що буде, коли в самім ділі тебе завтра в лічницю повезуть? Онтая божевільна і сухітниця умре скоро, а діти? Хіба Полечка не загине? Хіба не бачила ти тут дітей по рогах вулиць, котрих матері милостиню просити висилають? Я провідував, де жиють ті матері і в яких обставинах. Там дітям не можна оставатись дітьми. Там семиліток розпустний і злодій. А все-ж таки діти — образ Христа: "сих є царство небесне". Він велів їх почитати і любити, вони будуча людськість.

— Що-ж, що-ж робити? — істерично плачучи і заломлюючи руки повторяла Зоня.

— Що робити? Зломити щось треба, раз на завсігди, тай тілько: і страдания взяти на себе! Що? Не розумієш? Колись зрозумієш ... Волю і власть, а головно власть! Над всею дро-жачою тварею і над всім муравельником!... Ось ціль! Па-мятай се! Се моя тобі наука на дорогу! Може я з тобою у останній раз говорю. Коли не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді нагадай отсі слова, що чула тепер від мене. І коли небудь, згодом, по богато літах, з життям, може і зрозумієш, що вони означали. Коли-ж прийду завтра, то скажу тобі, хто убив Лизавету. Пращай!

Зоня ціла здрігнулась від страху.

— Та хіба-ж ви знаєте, хто убив? — запитала вона, леденіючи від перераження і дико глядячи на него.

— Знаю і скажу... Тобі, одній тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, а просто скажу. Я давно тебе вибрав, щоб се. сказати тобі, ще тоді, коли батько твій про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я отеє подумав. Пращай. Руки не давай. Завтра!

Він вийшов. Зоня дивилаСя на него, як на помішаного, але вона і сама була мов божевільна і чула се. Голова в неї крутилась. ,

— Господи! Як він знає, хто убив Лизавету? Що значили отсі слова! Страшне!

Все-ж таки рівночасно думка не приходила їй в голову. Куди! Куди!...

— О, він мусить бути страшенно нещасливий!... Він кинув матір і сестру. Длячого? Що було? І що у него в замірах? Що се він їй говорив? Він її поцілував ногу і говорив... говорив (так, він ясно се сказав), що без неї вже жити не може ... О, Господи!

В лихорадці і в маяченню провела цілу ніч Зоня. Вона зривалась часто, плакала, руки ломила, або забувалась знову горячковим сном і їй снилась Полечка, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євагелії і він... він, з його блідим лицем і з палаючими очима... Він цілує їй ноги, плаче... О, Господи!

За дверми з правого боку, за тими самими дверми, котрі відділювали кватиру Зоні від кватири Ґертруди Карлів-ни Ресліхової, була кімната середня, давно вже пуста, що приналежала до кватири пані Ресліхової і віднаймалась нею другим, про що і оповіщали карточки на воротах і наклеєні листки паперу на склах вікон, що виходили на канал.

Зоня здавна привикла^уважати отею кімнату незанятою. А мимо того, цілий сей час, біля дверий в пустій кімнаті перестояв добродій Свидригайлов і притаївшись підслухував. Коли Раскольніков вийшов, він постояв, подумав, пішов на пальцях в свою кімнату, котра припирала до пустої кімнати, взяв крісло і нечутно переніс його під самі двері, що вели в кімнату Зоні. Розмова показалась йому цікавою і значу-чою, і вельми, вельми йому сподобалассь, — так сподобалась, що він крісло переніс, щоб на будуче, хоч завтра прикладом, не попасти знову в неприємність перестояти цілу годину на ногах, а уладитись вигіднійше, щоб вже в кождім відношенню мати повне вдоволення.

V.

Коли на другий день рано, рівно в одинайцятій годині Раскольніков увійшов в дім ... го квартала поліції, в відділ урядника слідчих справ, і попросив дати знати про-себе Пор-фірови Петровичу, то він навіть здивувався тому, як довго не принимали його; уплило що найменше десять хвилин, за-ки його позвали.