Злочин і кара - Достоєвський Федір

Зоні кімната подобала мов то на сарай, мала вид дуже неправильного чотирокутника, і се робило її вельми дивоглядною. Стіна з трома вікнами, що виходила на канал перерізувала кімнату якось скісно, від чого оден кут, дуже острий, утікав кудись в глубину, так що його при слабім освітленню навіть бачити не можна було добре; другий же кут був вже надто погано тупий.

Б цілій отсій великій кімнаті майже зовсім^ не було меблів. В куті, направо, находилось ліжко; біля него, близше до дверий, крісло. При тій же стіні, де було ліжко, коло самих дверий в чужу кватиру, стояв простий тисовий стіл, покритий голубою скатертю, а при столі два плетені крісла. Дальше у противної стіни, близенько острого кута, стояла невелика з простого дерева комода, що немоз би губилась в пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтаві, обтерті, понад-дирані і знищені обої почорніли по всіх кутах; видно, тут бувало вогко і холодно зимою. Бідність була видна; навіть при ліжку не було занавіси. ' "

Зоня мовчаливо гляділа на свого гостя, що так уважно і безцеремонно обзйрав її кімнату, і навіть почала вкінці дро-жати зі страху, мов би стояла перед суддею і рішителем своєї долі.

— Я опізнився... Чи вже буде одинайцята? — запитав він, все ще не піднимаючи на неї очей.

— Є вже, — воркнула Зоня. — Ах, так, є! — поквапилась вона відразу, начеб в тім був для неї єдиний вихід. — Що лиш у господарів годинник вибив... і я сама чула... Є...

— Я до вас у останній раз прийшов, — понуро тягнув дальше Раскольніков, — хоч і тепер був лиш у перший, — я може бути, вас не побачу більше.

— Ви ... їдете?

—Не знаю ... усе завтра...

— Так ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — дрігнув голос у Зоні.

— Не знаю. Усе завтра рано... Не в тім діло: я прийшов одно слово сказати ...

Він підняв на неї свій задумчивий погляд і нараз завважав, що він сидить, а вона заедно ще стоїть перед ним.

— Що-ж ви стоїте? Сядьте, — промовив він відразу змішаним, тихим і ласкавим голосом.

Вона сіла. Він привітливо і майже з співчуттям вдивлявся в неї з мінуту.

— Яка ви худенька! Ось яка у вас рука! Цілком прозрачна. Пальці як у мертвої.

Він взяв її руку. Зоня слабо усміхнулась.

— Я і завсігди така була, — сказала вона.

— Коли і дома жили?

— Так.

— Ну, та вже розуміється! — вимовив він відривисто і вираз його лиця і звук голосу знову нараз перемінились. Він ще раз оглянувся кругом.

— Се ви від Капернаумова наймаєте?

— Так, пане ...

— Вони там, за дверми?

— Так... У них також така сама кімната.

— Всі в одній?

— В одній, пане.

_ — Я би в вашій кімнаті по ночах боявся, — понуро зав-важав він.

— Господарі дуже добрі, дуже приязні люде, — відповіла Зоня, заєдно ще начеб не опамятавшись і мов потеряна, — і весь утвар, і все ... усе господарів. І вони дуже добрі, і діти також до мене часто ходять .. і

— Вони гикаві, здається?

— Так, пане... Він загикується і кулявий також. І жінка також... Не те, що загикується, а якось не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній дворовий чоловік. А дітей семеро... І тілько старший оден загикується, а другі по просту хорі... а не загикуються... А ви відки про них знаєте? — додала вона з деяким здивуванням.

— Мені ваш батько усе тоді розповів. Він мені усе про вас розповів... І про те, як ви в шестій годині пішли, а в девятій назад прийшли, і про те, як Катерина Іванівна біля вашої постелі на колінах клячала.

Зоня змішалась.

— Я його нині майже направду бачила, — прошептала вона нерішучо.

— Кого?

— Батька. Я йшла вулицею, там недалеко на розі, в десятій годині, а він будьто з переду іде. І цілком, як би він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни.

— Ви проходжувались?

— Так, — поквапно прошептала Зоня, знову змішавшись і понурившись.

— Адже Катерина Іванівна вас ледви не била, коли ви були при батьку?

— Ах ні, що ви, що ви се, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на него Зоня.

— Так ви її любите?

— її? Та я-якже! — протягнула Зоня жалібно, і мов би страдаючи зложила нараз руки. — Ах! ви її... Колиб ви тілько знали! Адже вона цілком як дитина... Адже у неї розум цілком наче помішаний... від горя. А яка вона розумна була ... Яка великодушна ... яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте... ах!

Зоня виповіла се майже в розпуці, зворушена і страда-юча і заломлюючи руки. Бліді лиця її знов спаленіли, в очах виразилась мука. Видно було, що в ній страх богато затронули, що її страх хотілось щось виразити, сказати, уйми-тись. Якесь ненаситне співчуття, коли мож так виразитись, нарисувалось нараз у всіх чертах її лиця.

— Била! Та що се ви! Господи, била! А хоч би і била, так що-ж! Ну, так що-ж? Ви нічого, нічого не знаєте... Се така безталання, ах, яка безталанна! І хора... Вона справедливости потребує... Вона чиста. Вона так вірить, що у всім справедливість повинна бути, і її домагаєсь... І хоч за-мучте її, а вона несправедливого не зробить. Вона сама не замічає, як се неможливе, щоб правда була між людьми, і роздражняється... Як дитина, як дитина! Вона праведна, праведна!

— Аз вами що буде? # Зоня подивилася питаючо.

— Адже вони на вас остались. Воно, правда, і передше усе було на вас, а покійник на похмілля до вас також ходив просити. Ну, а тепер що буде?

— Не знаю, — понуро озвалась Зоня.

— Вони там остануться?

— Не знаю, вони за ту кватиру завинили; тілько госпо диня, кажуть, говорила сьогодня, що їх вигнати хоче, а Катерина Іванівна говорить, що і сама ні мінути не останеться

— Чого се вона так храбрує? На вас надіється?

— Ах, ні, не говоріть так!... Ми одно, спільно жиємо, — нараз знову зворушилась і навіть роздразнилась Зоня, цілком так, як колиб розсердився канарок, або яке друге мале пташеня. — Та і як же їй бути? Ну, як же, як же бути? — запитувала вона, горячучись і зворушаючись. — А як, як вона сьогодня плакала! У неї ум мішається, ви сего не завва-жали? Мішається; то трівожиться як дитина тим, щоби завтра все прилично було, закуски були і усе... то руки ломить, кровю плює, заводить, відтак бити стане головою в стіну, як в розпуці. А потім знову утішилася, на вас вона за-єдно надіється: говорить, що ви тепер її помічник, і що воїна "де-нёбудь трохи хрошей позичить і поїде в своє місто, зі мною, і пансіон для благородних дівчат заведе, а мене візьме на надзирательку і пічнеся у нас цілком нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнимає, потішає і так вірить! так вірить мріям своїм! Ну, чи мож же їй перечити? А сама, бачите, цілий день сьогодня пере, миє, чистить, порається, корито сама, своєю павутинячою силою, в кімнату втащила, засапалась, закашлялась, так і упала на постіль; а то ми на тандиту ще з нею рано ходили черевики Полечці і Леночці купувати, бо у них всі рознеслись, тільки у нас грошей, бачите, не вистало, як обчислились, дуже богато а богато не вистало, а вона такі маленькі черевички вибрала, бо вона любить те, що гарне, ви не знаєте... Таки в крамниці розплакалась, при купцях, бачите, що не вистало... Ах, як жаль було глядіти!

— Ну і розумію після того, чому ви ... так жиєте, — сказав з гіркою усмішкою Раскольніков.

— А вам хіба не жаль? Не жаль? — накинулась знову Зоня. — Адже ви, я знаю, ви посліднє самі віддали, ще нічого не бачивши. А колиб усе те бачили, о, Господи! А скіль-ко раз я її у сльози вводила! Та ще минувціого тижня! Ох, як! Усего на тиждень перед його смертю. Я жорстоко поступила! І скілько, скілько раз я се вчинила! Ах, як тепер, цілий день, згадувати було гірко.

Зоня навіть руки ломила, говорячи, від болю згадки.

— Се, кажете, ви жорстока?

— Та я, я! Я прийшла тоді, — розповідала вона плачучи, — а покійник і говорить: "прочитай мені, говорить, Зо-ню, в мене голова щось болить, прочитай мені... ось книжка", якась-там книжка, у него, у Андрія Семенича дістав, у Лебезятнікова, тут живе, він такі смішні книжки раз-по-раз добував. А я говорю: "мені іти пора", так і не хотіла читати, а зайшла я до них головно, щоб ковнірики показати Катерині Іванівній; мені Лизавета, торговка, ковнірики і нарукавоч-ки дешево принесла, гарненькі, новісенькі і мережані. А Катерині Іванівній дуже подобались, вона наділа і погляділа в зеркало на себе, і дуже, дуже їй сподобались: "подаруй мені, говорить, їх, Зоню, будь ласкава". Будь ласкава, попросила, і вже так їй хотілось. А куди їй надягати? Так: давні, щасливі часи ось нагадались! Дивиться на себе в зеркало, любується, і ніякого ось, ніякого у неї одіння нема, ніяких, бачите, річей, ось уже стільки літ! І нічого вона ніколи ні в кого не просить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут таки попросила, — так їй сподобались. А я і дарувати пожалувала: "нащо вам, говорю, Катерино Іванівно ?" Так я і сказала, нащо. Вже сего то не треба було їй казати! Вона так на мене погляділа, і так їй тяженько, тяженько стало від моєї відмови, що аж жаль було глядіти... І не за ковніриками було жаль, а того, що я відмовила, я бачила. Ах, так би здається, тепер все вернула, все инакше зробила, всі онті сказані слова ... Ох, я!... Та що!... Адже вам все рівнодушне!

— Отсю Лизавету, торговку, ви знали?

— Знала... А ви хіба знали? — з деяким здивуванням запитала в відповідь Зоня.

— Катерина Іванівна має сухоти в найвисшій степені, вона небавом умре, —т— сказав Раскольніков, помовчавши і не відповівши на питання.

— Ох, ні, ні, ні!— і Зоня несвідомим рухом вхопила його за обі руки, мов би благаючи, щоб ні.

— Адже-ж се ліпше, коли умре.

— Ні, не ліпше, не ліпше, зовсім не ліпше! — налякано і без памяти повторяла вона.

— А діти-ж? Куди-ж ви їх тоді візьмете, коли не до себе?

— Ох, вже не знаю! — скрикнула Зоня майже в розпуці і схопилась за голову.

Видно було, що отся думка вже много а много разів в ній самій проблискувала і він лиш сполошив наново сю Думку.

— Ну, а коли ви, ще при Катерині Іванівній, тепер, занедужаєте, а вас в лічницю завезуть, ну що тоді буде? — безжалісно наставав він.

— Ах, що ви, що ви! Се вже не може бути! — і лице Зоні викривилось невимовним перестрахом.

— Як же не може бути? — питав дальше Раскольніков з їдкою усмішкою. — Адже ви не заасекуровані? Тоді, шо з ними станеться? На вулицю всею купкою пійдуть, вона буде кашляти і лросити і об стіну де небудь головою товчи, як сьогодня, а діти плакати...