Злочин і кара - Достоєвський Федір

І раз-враз буде, раз-враз буде кругом мене крутитися, чим раз більше звужаючи та звужаючи луч, і — бебех! просто мені в рот і влетить, я його і проковтну, а се вже дуже приємне, хе-хе-хе! Ви не вірите?

Раскольніков не відповідав, він сидів блідий і неподвиж-ний, заєдно з однаковою увагою вдивляючись в Порфіра.

— Лекція знаменита! — подумав він, холодніючи. — Се навіть вже і не кітка з мишею, як вчера було. Та і не си-лу-ж він свою мені без потреби показує і... підповідає: він на те надто розумний... Тут ціль инша, тільки, яка? Ах, пусте, братчику, страшиш ти мене і хитриш! Нема у тебе доказів і не істнує вчерашній чоловік! А ти попросту з глуздів вивести хочеш, роздразнити мене хочеш по можности чим боржій, та в такім стані і прицупнути, — тілько се даремне, не змудруєш, не змудруєш! Бо пощо-ж до такої степени мені підповідати?... На хорі ^(5ви мої він мабуть числить!... Ні, брате, дарма, не змудруєш, хоч ти може дещо і приготовив ... Ну, от і подивимось, що та^е ти таї^ приготовив.

І він зібрав всі свої сили, приготовляючись до страшної і незвісної катастрофи. Хвилями його перло кинутись і таки тут на місци задусити Порфіра. Він ще коли входив сюди, сеї злости своєї боявся. Він чув, що засохли його губи, серце калатає, піна запеклася на губах. Все-ж таки рішився він мовчати і не сказати ні словечка до часу. Він порозумів, що се найліпша тактика в його положенню, бо не тілько він не проговориться, але ще противно роздрочить мовчанням свого ворога, і бути-може той навіть йому проговориться. Чи се справді наступить чи ні, але він таки на се надіявся.

— Ні, ви, як бачу, не вірите, пане, думаєте усе ще, що я вам невинні жарти пускаю, — підхопив Порфір, чим раз більше веселіючи і без перерви кихикаючи від вдоволення, та починаючи знову походжувати по кімнаті, — воно дійсно, ви не без причини; у мене і фіґура вже так самим Богом устроена, що тілько смішні думки у других викликає; смішний чоловік тай тільки; але я вам ось що скажу і знову повторю, пане: що ви, батечку, Родіоне Романовичу — вже не гнівайтесь на мене старика, — чоловік ще молодий, бачите, так сказати першої молодости, і длятого висше всего розум людський ставите, як се чинить вся молодіж. Живість і бистрота вашого мозку і буйні доводи вашого розсудку вас зводять з дороги, пане. І се йота в йоту як колишній австрійський гофкріґсрат, оскілько, розуміється, я можу судити про воєнні річи: на папері ось вони і Наполеона розбили і в полон взяли, і вже страх як до подробиць у себе в кабінеті усе докладно обчислили і поладнали, а глядиш, генерал Мак і піддається з цілою своєю армією, хе-хе-хе! Бачу, бачу, батюшка, Родіоне Романичу, смієтесь ви надімною, що я, такий статський чоловік, заєдно з воєнної історії приклади підбираю. Та що робити, слабість, люблю воєнне діло, і вже так люблю я читати всі воєнні ті реляції... я направду не свою вибрав карієру. Мені би в війську служити, добродію, єй-Богу так. Наполеоном, ну, бути може і не став би, але майором таки був би, хе-хе-хе! Ну, так я вам тепер, батечку мій, усю правду подрібно виложу дотично онтого, так сказати, одиничного случаю, бачите: дійсність і природа, паночку ви мій, се важна річ, і як иноді найпрозорливше обчисленню підрубують! Ей, послухайте старика, серіозно говорю, Родіоне Романичу (говорячи се, заледви трийцятьпять літний Порфір справді неначе відразу постарівся: аж і голос його змінився, і якось так він цілий скорчився), щирий же я чоловік, добродію ... Щирий я чоловік, чи ні? Як по вашому?? Вже здається, що більш щирим бути годі: такі, бачите, річи, вам даром розповідаю, та ще нагороди за се не жадаю, хе-хе! Ну, так ось, говорю дальше: бистрота і проворність, по мойому, се славна річ, пане; се, так сказати, окраса природи і утіха життя, і вже які, подумаєш, штуки може вона підпускати, так що де вже, подумаєш, инший раз угадати першому ліпшому бідненькому слідователеви, котрий при тім і сам своєю фантазією запоморочений, як і завсігди буває, бо і він також чоловік! Що-ж, коли, бачите, природа бідненького слідователя виручає, от в чім біда! А про се і не подумає обманена бистротою молодіж, що то "ступає через всі перешкодияк ви вельми бистроумно і дотепно зболили вчера виразитись. Він ось припустім і збреше, значить чоловік онтой, одиничний, мовляв, случай, ce incognito, і збреше знаменито, як найхитрійше; тут би, здається, і трі-юмф, і любуйся плодами своєї бистроти, тимчасом він грим! Та на самім найінтереснійшім, в самім найскандальнійшім місци і попаде в обморок. Воно бути може слабість, духота також инший раз в кімнатах буває, та все-ж таки, бачите, все таки думку піддав! Збрехав, правда, він знаменито, а з природою своєю таки не знав справитись. От в чім, бачите, лапка, пане! Инший раз спускаючись на свою бистроту, стане такий пошивати в дурні чоловіка, що його підозріває, поблідне мов би нарочно, мов би в грі, та надто вже природно поблідне, бачите, надто вже на правду похоже, ось і знову піддав думку! Хоч і виведе в поле, та тільки з першого разу, та за ніч той надумається, коли сам не крайній дурень. Та так воно всюди і завсігди, на кождім кроці! От хоч би: сам стане забігати, пхатись стане, куди і не кличуть, заговорювати стане раз-по-раз про те, про що би, противно, мовчати треба, ріжні алегорії стане підпускати, хе-хе! Сам прийде і давай питати: чого, мовляв, так довго мене не беруть? Хе-хе-хе! І се, бачите, з найбистрійшим чоловіком може лучитись, з психольоґом і літератом, пане! Зеркало природа, зеркало найпрозрачнійше, пане! Гляди в него і любуйся, ось як, добродію! Та що се ви так поблідли, Родіоне Романовичу, чи не душно вам, чи не отворити віконце?

— О, не треба, нащо! — сказав Раскольніков і відразу залився сміхом. — Що ви таке! Мені нічого!

Порфір задержався проти него, підождав і нараз сам залився сміхом, вслід за ним. Раскольніков встав з дивану, нагло і різько перервавши свій зовсім нерцрвий сміх.

— Порфіре Петровичу, — промовив він голосно і з натиском, хоч ледви стояв на дрожачих ногах. — Я конець-кінців бачу ясно, що ви направду підозріваєте мене у вбивстві старухи і її сестри Лизавети. Щодо мене, то заявляю вам, що все те мені давно вже надоїло. Коли думаєте, що маєте право мене законно посягати, то посягайте; арештувати, то арештуйте. Однакож сміятись собі в очи і мучити себе я не позволю . . .

Нараз губи його задрожали, очи запалали скаженістю, і повздержуванийидо сеї пори голос зазвучав:

— Не позволю, пане! — крикнув він нара:^, із всеї сили стукнувши кулаком в стіл. — Чи чуєте ви се, Порфіре Петровичу? Не позволю!

— Ах, Господи, та що се знову! — скрикнув, як здавалось, в повнім перестраху Порфір Петрович. — Батюшка! Родіоне Романовичу! Рідненький! Батечку! Та що з вами?

— Не позволю! — крикнув ще вдруге Раскольніков.

— Батюшка, тихше! Адже вчують, прийдуть! Ну, що ми тоді їм скажемо? Подумайте! — прошептав в крайнім страху Порфір Петрович, приближаючи своє лице до самого лиця Раскольнікова.

— Не позволю, не позволю! — машинально повторяв Раскольніков, але також відразу цілковитим шепотом.

Порфір скори відвернувся і побіг отворити вікно.

— Воздуху напустити, свіжого! Та водиці би вам, голубчику, попити, адже се нервовий припадок!

І він метнувся вже до дверий приказати води, але тут таки в куті, в пору, найшлася карафка з водою.

— Батюшка, попийте! — шептав він,! біжучи до него з фляшкою, — дійсно поможе.

Переляк і навіть співчуття Порфіра Петровича були так природні, що Раскольніков замовк і з дикою цікавістю став йому приглядатись. Води однакож він не приняв.

— Родіоне Романовичу! Миленький! Та ви оттак з розуму себе зведете, впевняю вас, ех! А-х! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!

Він таки приневолив його взяти склянку з водою в руки. Раскольніков машинально підніс її до губ. однакож опамя-тавшись, з відразою поставив на стіл.

— Так, справді, припадочок у вас був! Адже ви так знову, голубчику, давнійшу слабість собі навернете, — закудку-дакав з приятельським співчуттям Порфір Петрович, впро-чім заєдно ще з якимсь занепокоєним видом, — Господи! Та як же так на себе не зважати? Ось і Дмитро Прокопович до мене вчера приходив, — признаю, признаю, добродію, у мене характер зїдливий, поганий, а вони ось що із сего вивели!... Господи! Прийшов вчера, після вас, ми обідали, говорив-говорив, я тільки руки розставив; ну, думаю... ах, ти, Господи! Від вас чи як він приходив? Та сідайте-ж бо, батюшка, присядьте ради Христа!

— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і з чим пішов, — різко відповів Раскольніков.

— Знали?

— Знав. Ну, що-ж після того?

— Та те, бачите, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю, про все повідомлений, батечку! Адже я знаю, як ви кватиру, слухайте, наймати ходили, під саму ніч, коли смеркалося, та в дзвінок стали дзвонити, та про кров питали, та робітників і двірників з толку збили. Ну, я розумію, очевидно, ваш душевний настрій, тодішний, думаю... Та все-ж таки оттак ви себе по просту з розуму зведете, єй-Богу так! Голова вам закрутиться! Обрушення у вас, бачите, вже надто сильно кипить, добродію, благородне обрушення з причини получених обид, зразу від судьби, а відтак від квартальних, отже ви і кидаєтесь сюди і туди, щоби, так сказати, чим скорше спонукати всіх заговорити, і тим усе дораз покінчити, бо надоїли вам ті глупости і всі підозріння ті. Або-ж не так? Чи вгадав, признайтесь, ваш душевний настрій?... Тілько ви оттак не лиш себе, але і Разумихіна заморочите, адже надто вже він добрий чоловік для сего, самі знаєте. У вас, бачите, хороба, а у него чеснота, та хо-роба і його легко вчепитись може... Я вам, батюшка, ось коли успокоїтесь, розповім... та сідайте-ж, бо, батюшка, ради Христа! Зробіть ласку, відітхніть, лиця у вас нема; та присядьте-ж раз.

Раскольніков сів, дрощ перебігла його і жар виступав на цілім тілі. В глубокім здивуванню, з напруженням слухав він наляканого і по приятельськи йому надскакуючого Порфіра Петровича. Все-ж таки він не вірив ні одному його слову, хоч відчував якусь дивну склонність повірити. Несподівані слова Порфіра про кватиру страшно його поразили:

— Як же се, він отже знає про кватиру? — подумав він нараз, — і ще сам мені розповідає!

— Так, добродію, був майже зовсім такий сам случай, психольоґічний, в судебній нашій практиці, хоробливий такий случай, — говорив дальше, спішно сиплючи словами, Порфір Петрович.