Злочин і кара - Достоєвський Федір

— Оден впакував собі на голову також вбивство, бачите, та ще як впакував: цілу, бачите, галюцинацію виснував, факти предложив, обставини розповів, спутав, збив всіх і кождого, а задля чого? Сам він, цілком ненарочно, почасти причиною вбивства був, але тільки почасти, і як довідався про те, що він вбивцям дав понуку і нагоду, засумував, здурів, стало йому маячитись, привиджуватись, звихнувся зовсім, тай переконав самого себе, що він вбий-ник! Але управляючий сенат наконець діло гаки розібрав і нещасний був оправданий і під "лікарський надзір відданий. Сгіасибіг сенатови. Ну, подумайте самі, як же так можна, батюшка? Адже легко і горячки нажитись, коли вже така охота бере роздразняти свої нерви, ходити по ночах, в дзвінки дзвонити та про кров розпитувати! Та усю ту психольо-ґію знаю я з практики, добродію. Иноді чоловіка так тягне зіскочити з вікна, або з вежі, і тягне так сильно, що опертись годі. Також і дзвінки, бачите... Хороба, Родіоне Романовичу, хороба! Хоробу свою легковажити занадто ви почали. От порадились би досвідченого лікаря, а то що у вас сей бельбас якийсь!... Ви горячкуете! Се все у вас по просту в горячці діється!...

На хвилину усе так і заходило ходором в голові Раскольнікова.

— Чи справді, чи справді, — проблискувало в нім, — він і тепер бреше? Ні, ні! Неможливе! — відтручував він від себе отсю думку, передчуваючи заздалегідь, до якої степени бішенства і лютости може вона довести його, і відчуваючи, що від скаженого гніву з розуму зійти може.

— Се було не в горячці, се було на яві! — закричав він, напружуючи всі сили свогс розсудку, щоб проникнути в гру Порфіра. — На яві, на яві! Чи чуєте!

— Так, розумію і чую, паночку! Ви і вчера говорили, що не в горячці, з притиском навіть впевняли, що не в горячці! Усе, що ви можете сказати, розумію, пане! Е-ех!... Та зверніть-но, Родіоне Романовичу, друже мій, вашу увагу, хоч би, бачите, на отсю обставину. Адже кол'иб ви були справді, дійсно винні, або там як-не-будь замішані в се прокляте діло ну, чи почали би ви, подумайте! самі напирати, що не в горячці ви се зсе зробили, а противно при повній памяти? Та ще з притиском впевняти, з упірним таким притиском впевняти, — ну, чи могло би се бути, чи могло би бути, подумайте? Та якраз противно, здається мені. Адже колиб ви до чого почувались, так вам якраз треба-б впевняти, що не инакше, а тільки в горячці! Чи тск? Адже так?

Щось лукавого почулося в тім питанню. Раскольніков відсунувся до самої спинки дивана від Порфіра, котрий на-клонився до него, і мовчаливо, упірно і зрадливо глядів на него.

— Або ось, дотично добродія Разумихіна, значить дотично того, чи від себе він вчера приходив говорити, чи з вашої намови? Та вам якраз треба би впевняти, що від себе приходив, і укрити, що з вашої намови! А ось же ви не укриваєте! Ви якраз настаєте на те, що з вашої намови!

Раскольніков ніколи не наставав на те. Холод перейшов по його спині.

— Ви підшились брехнею і заєдно брешете, — промовив він поволи і слабо, з викривленими в хоробливу усмішку губами, — ви мені знову хочете показати, що всю гру ніби то мою знаєте, всі відповіди мої наперед угадуєте, — говорив він, сам майже міркуючи, що вже не важить як слід слів, — застрашити мене хочете... або попросту смієтесь наді мною...

Він упірно глядів дальше на него, говорячи теє, і втім знову безконечна злоба блиснула в його очах.

— Ви брехали і брешете! — крикнув він. — Ви самі добре знаєте, що найліпшою заслоною для злочинця говорити по можности правду... По можности не скривати, чого скривати не треба. Не вірю я вам!

— Який з вас крутар! — закихикав Порфір. — Та з вами, батюшка, і не дійдеш до кінця; мономанія якась, бачите, в вас засіла. Так не вірите мені! А я вам скажу, що вже вірите, вже на чверть аршина повірили, а я зроблю, що повірите і на цілий аршин, бо вас дійсно люблю і сердечно добра вам бажаю.

Губи Раскольнікова задрожали.

— Так, бажаю, пане, ще раз вам скажу, — впевняв він, ще раз злегка, по приятельськи ухопившись за руку Раскольнікова, трохи повисше ліктя, — ще раз вам скажу, добродію: майте позір на вашу слабість. До того ще, бачите, до вас і родина тепер приїхала; про неї памятайте ви. Успоко-ювати вам і пестити їх слід би, а ви їх тільки жахаєте...

— Що вам до того? Звідки ви се знаєте? Чого так інтересуєтесь? Слідите, видно, за мною і хочете мені се показати?

— Батюшка! Адже від вас, від вас таки самих усе довідався! Ви і не замічаєте, що в зворушенню своїм усе наперед самі розповідаєте, і мені і другим. Від добродія Разу-михіна, Дмитра Прокопича, також вчера богато цікавих річей довідався. Ні, добродію, т^ ви мені перервали, а я скажу, що в наслідок недовірчивости ви, при всій бистроті вашій, навіть здоровий погляд на річи зволили стратити. Ну, так приміром, хоч на тую знов саму тему, що до дзвіночків, бачите: та таку ось дорогоцінність, такий факт (цілий факт, добродію!) я вам так, з руками і з ногами, і видав, я, бачите,* слідователь! І ви нічого в отсім не бачите? Та підозрівай я вас хоч трошечки, чи так треба мені поступити? Мені, противно, треба-б зразу приспати підозріння ваші, і виду не подавати, що я про сей факт вже знаю; відтягнути вас от-так в противний бік, та відразу, напрасно мов обухом по тімени (як ви сами виражаєтесь) і калатнути: "А що, мовляв, паночку, зволили ви в кватирі убитої робити, в десятій годині вечером, та ледви що і не в одинайцятій? А чого в дзвінок дзвонили? А чого про кров розпитували? А чого двірників баламутили і на поліцію, до квартального поручника кликали?" Ось як треба мені поступити, колиб я хоч капельку на вас підозріння мав. Треба би по всій формі протокол з вами робити, хату і вас перетрясти та може ще і вас арештувати ... Значить отже я на вас підозріння не маю, коли инакше поступив! А ви здоровий погляд стратили, та і не бачите нічого, повторяю ще раз!

Раскольніков здрігнувся цілим тілом, так що Порфір Петрович надто вже ясно завважав се.

— Брешете ви зарядом! — закричав він. — Я не знаю ваших цілей, а ви ні слова правди не кажете... Передше ви в тім змислі говорили і помилятись я не можу... Усе лож!

— Лож? — підхопив Порфір, видимо обрушаючись, але задержуючи по можности веселий і насмішливий вид, і будь-то би ні трохи не роблячи собі з того, яку гадку має про него Раскольніков. — Я брешу? ... Ну, а як я з вами передше поступив? (я, бачите слідователь), коли сам вам під-повідав і подавав всі средства до оборони, та сам вам усю тую психольоґію підсував: "Хороба, мовляв, горячка; оби-джений був; мелянхолія та квартальні", і усе те инше? А?

Хе-хе-хе! Хотяй воно впронім, — скажу при нагоді, всі ті психольоґічні средства оборони, перечення та вимівки, вельми маловажні та і з двома кінцями. "Хороба", скажете, "горячка, маячення, не памятав себе, не пригадую собі", усе те так, добродію, але чого-ж батюшка, в хоробі, бачите, та в горячці самі такі іменно річи маячаться, а не инші? Адже могли-б бути і инші, пане? Чи не так? Хе-хе-хе-хе!

Раскольніков гордо і з погордою поглядів на него.

— Одним словом, — з притиском і голосно сказав він, встаючи і трохи відтрутивши при тім Порфіра, — словом, щоб говорити коротко, я хочу знати: чи признаєте ви мене остаточно вільним від підозріння, чи ні? Говоріть, Порфіре Петровичу, говоріть отверто і виразно, і чим скорше, зараз!

— Ух, що за комісія! Ну, комісія же з вами, — викрикнув Порфір з цілковито веселим, злобним і ні трохи не занепокоєним видом. — Та і нащо вам знати, пощо вам так богато знати, коли вас ще і не почали турбувати ні трохи! Адже ви як дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так непокоїтесь? Чого сами ось ви так до нас напрошуєтесь, з яких причин? А? Хе-хе-хе!

— Повтуря::) вам, — закричав в роздразненню Раскольніков, — що не. можу довше переносити ...

— Ч"*го, добродію? Непевности може? — перебив Порфір Петрович.

— Не дрочіться зі мною! Я не хочу!... Говорю вам, що не хочу!... Не можу і не хочу!... Чуєте! Чуєте! — крикнув він, стукнувши знову кулаком в стіл.

— — Та тихше бо, тихше! Адже почують, направду перестерігаю вас: вважайте на себе. Я не жартую, пане! — проговорив шепотом Порфір, тільки на сей раз в лиці його вже не було дотеперішнього, по бабському добродушного і наляканого виразу; противно тепер він просто приказував, строго нахмуривши брови і начеб відразу нарушаючи всі тайни і двозначности. Все-ж таки се було тільки на оден миг.

Остовпілий в першій хвилі Раскольніков нараз попав в скажений гнів; лиш дивне диво: він знову послухав приказу говорити тихше, хоч і був в найсильнійшім пароксизмі гніву... ",

— Я не дам себе мучити! — зашептав він нараз по да-внійшому, з болем і з ненавистю міркуючи в душі, що не може не підчинитись приказови, і падаючи від сеї думки в ще більшу скаженість, — арештуйте мене, перетрясайте мене, але прошу поступати на формі і не гратись зі мною, пане! Не важтеся...

— Та н^ журіться формою, — перебив Порфір з давній-шою злобною усмішкою і мовби навіть з розкошею любуючись Раскольніковом, — я вас, батюшка, назвав тепер по домашньому, зовсім по приятельськи!

— Не хочу я вашої приязни і плюю на неї! Чи чуєте? І ось вам: беру за шапку і іду. Ну-же, що тепер скажеш, коли маєш охоту арештувати?

Він вхопив за шапку і пішов до дверий.

— А несподіваночки чи таки справді не хочете побачити? — закихикав Порфір, знов хапаючи його трохи повисше ліктя і затримуючи біля дверий.

Він очевидячки ставав чим раз веселійший і жартобли-війший, що до крайности розярювало Раскольнікова.

— Якої несподіваночки? Що таке? — запитав він, нараз задержуючись і з перестрахом споглядаючи на Порфіра.

— Несподіваночка, паноньку, ось тут за дверми у мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на зачинені двері в перегородці, котра вела до казенного його помешкання). — Я і на замок запер, щоби не втікла.

— Що таке? Де? Що?... — Раскольніков підійшов до дверий і хотів отворити, але вони були зачинені.

— Зачинені, батюшка, от і ключ!

І в самім ділі він показав йому ключ, котрий виняв з кишені.

— Брешеш ти та брешеш! — заревів Раскольніков, вже не здержуючись. — Брешеш, блазне проклятий! — і кинувся на Порфіра, котрий відступився до дверий, хоч ні трохи не злякався.

— Я усе, усе розумію! — підскочив він до него.