Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Вона, з гостинною показністю і привабливістю в очах і кожному русі, оглянула гостей і з лагідною посмішкою шанобливо вклонилася ім. Незважаючи на товщину більше ніж звичайну, яка змушувала її виставляти вперед груди і живіт і назад тримати голову, жінка ця (економка дядечка) ступала надзвичайно легко. Вона підійшла до столу, поставила тацю і спритно своїми білими, пухкими руками зняла і розставила по столу пляшки, закуски і частування. Закінчивши це вона відійшла і з посмішкою на обличчі стала біля дверей. – "Ось вона і я! Тепер розумієш дядечка? " сказала Ростову її поява. Як не розуміти: не тільки Ростов, а й Наташа зрозуміла дядечка і значення насуплених брів, і щасливої, самовдоволеної усмішки, яка трохи морщила його губи в той час, як входила Онися Федорівна. На таці були травник, наливки, грибки, коржики чорної муки на сироватці, стільникового мед, мед варений і шипучий, яблука, горіхи сирі і розжарені і горіхи в меду. Потім принесено було Онисією Федорівною і варення на меду і на цукрі, і шинка, і курка, тільки що засмажена.

Все це було господарства, збору і варення Онисії Федорівни. Все це і пахло і відзивалось і мало смак Онисії Федорівни. Все віддавало соковитістю, чистотою, білизною і приємною посмішкою.

– Поїжте, панночка-графінюшка, – примовляла вона, подаючи Наташі то те, то інше. Наташа їла все, і їй здалося, що подібних коржів на сироватці, з таким букетом варення, на меду горіхів і такої курки ніколи вона ніде не бачила і не куштувала. Онися Федорівна вийшла. Ростов з дядечком, запиваючи вечерю вишневою наливкою, розмовляли про минуле і про майбутнє полювання, про Ругая і Ілагінських собаках. Наташа з блискучими очима прямо сиділа на дивані, слухаючи їх. Кілька разів вона намагалася розбудити Петю, щоб дати йому поїсти чогось, але він говорив щось незрозуміле, очевидно не прокидаючись. Наташі так весело було на душі, так добре в цій новій для неї обстановці, що вона тільки боялася, що занадто скоро за нею приїдуть дроги. Після наставшого випадкового мовчання, як це майже завжди буває у людей, які в перший раз приймають в своєму будинку своїх знайомих, дядечко сказав, відповідаючи на думку, яка була у його гостей:

– Так-то ось і доживаю свій вік ... Помреш, — чисте діло марш – нічого не залишиться. Що ж і грішити-то!

Лице дядечка було дуже значне і навіть красиве, коли він говорив це. Ростов мимоволі згадав при цьому все, що він хорошого чув від батька і сусідів про дядечка. Дядечко на всю околицю губернії мав репутацію найблагороднішого і безкорисливого дивака. Його закликали судити сімейні справи, його робили духівником, йому довіряли таємниці, його вибирали в судді та інші посади, але від громадської служби він уперто відмовлявся, осінь і весну проводячи в полях на своєму каурому мерині, зиму сидячи вдома, влітку лежачи в своєму зарослому саду.

– Що ж ви не служите, дядечко?

– Служив, та кинув. Не годжуся, чисте діло марш, я нічого не розберу. Це ваша справа, а у мене розуму не вистачить. От щодо полювання інша справа, це чисте діло марш! Відчиніть двері, – крикнув він. – Що ж зачинили! – Двері в кінці коридору (який дядечко називав колідор) вела в холосту мисливську: так називалася людська для мисливців. Босі ноги швидко зашльопали і невидима рука відчинила двері в мисливську. З коридору ясно стало чути звуки балалайки, на якій грав очевидно якийсь майстер цієї справи. Наташа вже давно прислухалася до цих звуків і тепер вийшла в коридор, щоб чути їх ясніше.

– Це у мене мій Митька кучер ... Я йому купив гарну балалайку, люблю, – сказав дядечко. – У дядечка було заведено, щоб, коли він приїжджає з полювання, в холостий мисливський Митька грав на балалайці. Дядечко любив слухати цю музику.

– Як добре, справді відмінно, – сказав Микола з деякою мимовільною зневагою, як ніби йому соромно було зізнатися в тому, що йому дуже були приємні ці звуки.

– Як добре? – з докором сказала Наташа, відчуваючи тон, яким сказав це брат. – Не тільки відмінно, а це чарівність, ось що таке! – Їй так само як і грибки, мед і наливки дядечка здавалися кращими в світі, так і ця пісня здавалася їй в цю хвилину верхом музичної принадності.

– Ще, будь ласка, ще, – сказала Наташа в двері, як тільки замовкла балалайка. Митька налаштував і знову молодецьки задеренчав Бариню з переборами і перехопленнями. Дядечко сидів і слухав, схиливши голову набік з ледь помітною усмішкою. Мотив Барині повторився раз сто. Кілька разів балалайку налаштовували і знову деренчали ті ж звуки, і слухачам не набридало, а тільки хотілося ще і ще чути цю гру. Онися Федорівна увійшла і притулилася своїм огрядним тілом до одвірка.

– Бажатимете слухати, – сказала вона Наташі, з посмішкою надзвичайно схожою на посмішку дядечка. — Він у нас славно грає, – сказала вона.

– Ось в цьому коліні не те робить, – раптом з енергійно жестом сказав дядечко. – Тут розсипати треба – чисте діло марш — розсипати ...

– А ви хіба вмієте? – запитала Наташа. –Дядечко не відповідав, посміхнувся.

– Глянь-но, Анісьюшка, що струни-то цілі чи як, на гітарі що? Давно вже в руки не брав, – чисте діло марш! закинув.

Онися Федорівна охоче пішла своєю легкою ходою виконати доручення свого пана і принесла гітару.

Дядечко ні на кого не дивлячись звіяв пил, кістлявими пальцями стукнув по кришці гітари, налаштував і поправився на кріслі. Він взяв (трохи театральним жестом, відставивши лікоть лівої руки) гітару вище шийки і підморгнувши Онисії Федорівні, почав не Бариню, а взяв один гучний, чистий акорд, і розмірено, спокійно, але твердо почав вельми тихим темпом обробляти відому пісню: По ву— ли-ці— бруківці. У раз, в такт з тими статечними веселощами (тими самими, якими дихала вся істота Онисії Федорівни), заспівав в душі у Миколи та Наталії мотив пісні. Онися Федорівна розчервонілась і закрившись хусточкою, сміючись вийшла з кімнати. Дядечко продовжував чисто, старанно і енергійно-твердо обробляти пісню, зміненим, натхненним поглядом дивлячись на те місце, з якого пішла Онися Федорівна. Щось ледь ледь сміялося в його обличчі з одного боку під сивим вусом, особливо сміялося тоді, коли далі розходилася пісня, прискорювався такт і в місцях переборів відривалося щось.

– Чарівно, чарівно, дядечку; ще, ще, – закричала Наташа, як тільки він скінчив. Вона, схопився з місця, обняла дядечка і поцілувала його. – Миколенька, Миколонька! – говорила вона, озираючись на брата і як би запитуючи його: що ж це таке?

Миколі теж дуже подобалася гра дядечка. Дядечко вдруге заграв пісню. Усміхнене обличчя Онисії Федорівни стало знову в дверях і з-за неї ще інші лиця ... "За холодною джерельною, кричить: дівчина постій!" грав дядечко, зробив знову спритний перебір, відірвав і ворухнув плечима.

– Ну, ну, голубчику, дядечко, – таким благальним голосом застогнала Наташа, як ніби життя її залежала від цього. Дядечко встав і ніби в ньому було дві людини, – один з них серйозно посміхнувся над веселуном, а веселун зробив наївну і акуратну витівку перед танцем.

– Ну, племінниця! – крикнув дядечко змахнувши до Наташі рукою, якою відірвав акорд.

Наташа скинула з себе хустку, яка була накинута на ній, забігла вперед дядечка і, підперши руки в боки, зробила рух плечима і стала.

Де, як, коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала – ця графинечка, вихована емігранткою-француженкою, цей дух, звідки взяла вона ці прийоми, які pas de chale давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, неповторні, які не вивчаються, російські, яких і чекав від неї дядечко. Як тільки вона стала, посміхнулася урочисто, гордо і хитро-весело, перший страх, який охопив було Миколу і всіх присутніх, страх, що вона не те зробить, пройшов і вони вже милувалися нею.

Вона зробила те саме і так точно, так цілком точно це зробила, що Онисія Федорівна, яка відразу ж подала їй необхідну для її справи хустку, крізь сміх розплакалася, дивлячись на цю тоненьку, граціозну, таку чужу їй, в шовку і в оксамиті виховану графиню , яка вміла зрозуміти все те, що було і в Онисії, і в батька Онисії, і в тітці, і в матері, і у всякій російській людині.

– Ну, графинечка – чисте діло марш, – радісно сміючись, сказав дядечко, закінчивши танець. – Ай да племінниця! Ось тільки б чоловічка тобі молодця вибрати, –чисте діло марш!

– Вже обраний, — сказав посміхаючись Микола.

– О? – сказав здивовано дядечко, дивлячись запитливо на Наташу. Наташа з щасливою посмішкою ствердно кивнула головою.

– Ще який! – сказала вона. Але як тільки вона сказала це, інший, новий лад думок і почуттів піднявся в ній. Що значила посмішка Миколи, коли він сказав: "вже обраний"? Радий він цього чи не радий? Він ніби думає, що мій Болконський не схвалив би, не зрозумів би цієї нашої радості. Ні, він би все зрозумів. Де він тепер? подумала Наташа і обличчя її раптом стало серйозне. Але це тривало лише одну секунду. – Не думати, зась думати про це, сказала вона собі і посміхаючись, підсіла знову до дядечка, просячи його зіграти ще що-небудь.

Дядечко зіграв ще пісню і вальс; потім, помовчавши, прокашлявся і заспівав свою улюблену мисливську пісню.

Як із вечора пороша

Випадала гарна й нова ...

Дядечко співав так, як співає народ, з тим повним і наївним переконанням, що в пісні все значення полягає тільки в словах, що наспів сам собою приходить і що окремого мотиву не буває, а що наспів – так тільки, для складу. Від цього-то цей несвідомий наспів, як буває наспів птиці, і у дядечка був надзвичайно гарний. Наташа була в захваті від співу дядечка. Вона вирішила, що не буде більше вчитися на арфі, а буде грати тільки на гітарі. Вона попросила у дядечка гітару і негайно ж підібрала акорди до пісні.

У десятій годині за Наташею і Петром приїхали лінійка, бігунки і троє верхових, які були надіслані відшукувати їх. Граф і графиня не знали де вони і добряче турбувалися, як сказав посланий.

Петю віднесли і поклали як мертве тіло в лінійку; Наташа з Миколою сіли в дроги. Дядечко укутував Наташу і прощався з нею з абсолютно новою ніжністю. Він пішки проводив їх до моста, який треба було об'їхати вбрід, і велів з ліхтарем їхати попереду мисливцям.

– Прощай, племінниця дорога, – крикнув із темряви його голос, не той, який знала перш Наташа, а той, який співав: "Як із вечора пороша".

У селі, яке проїжджали, були червоні вогники і весело пахло димом.

– Що за чудо цей дядечко! – сказала Наташа, коли вони виїхали на велику дорогу.

– Так, – сказав Микола.