Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Я вам скажу про себе, граф. Мене радує, знаєте, проїхатися; ось з'їдешся з такою компанією ... вже чого ж краще (він зняв знову свій бобровий картуз перед Наташею); а це, щоб шкури рахувати, скільки привіз – мені все одно!

– Ну так.

– Або щоб мені прикро було, що чужий пес зловить, а не мій –мені тільки б помилуватися на цькування, чи не так, граф? Потім я суджу ...

– Ату його, – почувся в цей час протяжний крик одного із зупинившихся хортивників. Він стояв на згірку стерні, піднявши арапник, і ще раз повторив протяжно: А–ту – його! (Викрик цей і піднятий гарапник означали те, що він бачить перед собою лежачого зайця.)

– А, подозрів, здається, – сказав недбало Ілагін. – Що ж, потравимо, граф!

– Так, під'їхати треба ... так що ж, разом? – відповідав Микола, вдивляючись в Ерзу і в червоного Ругая дядечка, в двох своїх суперників, з якими ще жодного разу йому не вдалося порівняти своїх собак. "Ну що як з вух обірвуть мою Мілку!" думав він, поруч з дядьком і Ілагіним посуваючись до зайця.

– Дебелий? – питав Ілагін, просуваючись до підозрившого мисливця, і не без хвилювання озираючись і підсвистуючи Ерзу ...

– А ви, Михайло Никаноровичу? – звернувся він до дядечка.

Дядечко їхав насупившись.

– Що мені сунутися, адже ваші – чисте діло марш! — по селу за собаку плачені, ваші тисячні. Ви поміряйте своїх, а я подивлюся!

– Ругай! На, на, – крикнув він. – Ругаюшко! – додав він, мимоволі цим зменшувальним висловлюючи свою ніжність і надію, покладену на цього червоно-рудого пса. Наташа бачила і відчувала приховуване цими двома старими і її братом хвилювання і сама хвилювалася.

Мисливець на згірку стояв з піднятим арапником, панове кроком під'їжджали до нього; гончаки, які йшли на самому горизонті, завертали геть від зайця; мисливці, не пани, теж від'їжджали. Всі рухалося повільно і статечно.

– Куди головою лежить? – запитав Микола, під'їжджаючи кроків на сто до подозрівшого мисливця. Але не встиг ще мисливець відповідати, як русак, чуючи мороз до завтрашнього ранку, не вилежав і схопився. Зграя гончих на змичках, з ревом, понеслася під гору за зайцем; з усіх боків хорти, що не були на шворках, кинулися на гончих і до зайця. Всі ці мисливці-вижлятники, які повільно рухалися, з криком: "стій!" збиваючи собак, хортівники з криком: ату! направляючи собак — поскакали по полю. Спокійний Ілагін, Микола, Наташа і дядечко летіли, самі не знаючи як і куди, бачачи тільки собак і зайця, і боячись тільки втратити хоч на мить з поля зору хід цькування. Заєць попався досвідчений і жвавий. Схопившись, він не одразу ж поскакав, а повів вухами, прислухаючись до крику і тупоту, що роздалися раптом з усіх боків. Він стрибнув раз десять нешвидко, підпускаючи до себе собак, і нарешті, вибравши напрямок і зрозумівши небезпеку, доклав вуха і помчав в усі ноги. Він лежав на стерні, але попереду були сходи озимих, за якими було багнисто. Два собаки подозрівшого мисливця, бувші ближче всіх, перші втупилися і шарпонулись за зайцем; але ще не посунулися далеко до нього, як з-за них вилетіла Ілагінська червоноряба доганяти, наблизилася на собаку відстані, з страшною швидкістю наддала, націлившись на хвіст зайця і думаючи, що вона схопила його, покотилася стрімголов. Заєць вигнув спину і прискорився ще дужче. Через Ерзу полинула широкозада, чорноряба Мілка і швидко стала доспівати до зайця.

– Мілушка! матінко! – почувся торжествуючий крик Миколи. Здавалося, зараз вдарить Мілка і підхопить зайця, але вона наздогнала і пронеслася. Русак відсів. Знову насіла красуня Ерза і над самим хвостом русака повисла, як ніби приміряючись як би не помилитися тепер, схопити за заднє стегно.

– Ерзанька! сестриця! – почувся плач, не свій голос Ілагіна. Ерза не почула його благання. У той самий момент, як треба було чекати, що вона схопить русака, він вихнув і викотився на рубіж між зеленями і стернею. Знову Ерза і Мілка, як дишлова пара, вирівнялися і стали наближатися до зайця; на межі русакові було легше, собаки не так швидко близилися до нього.

– Ругай! Ругаюшка! Чисте діло марш! – закричав тут ще новий голос, і Ругай, червоний, горбатий кобель дядечка, витягаючи і вигинаючи спину, зрівнявся з першими двома псами, висунувся з-за них, наддав з страшним самовідданістю вже над самим зайцем, збив його з кордону на зелень, ще зліше наддав другий раз по грязній зелені, потопаючи по коліна, і тільки видно було, як він стрімголов, забруднивши спину в грязюку, покотився з зайцем. Зірка собак оточила його. Через хвилину всі стояли близько злитих у купу собак. Один щасливий дядечко зліз і відхопив задні лапки у зайця. Струшуючи зайця, щоб стікала кров, він тривожно озирався, бігаючи очима, не знаходячи положення рукам і ногам, і говорив, сам не знаючи з ким і що.

"Ось це справа марш ... ось собака ... ось витягнув всіх, і тисячних і рублевих – чисте діло марш!" говорив він, задихаючись і злобно озираючись, наче лаючи когось, як ніби всі були його вороги, всі його ображали, і тільки тепер нарешті йому вдалося виправдатися. "Ось вам і тисячні – чисте діло марш!"

– Ругай! на пазанку! – говорив він, кидаючи відрізану лапку з налиплою землею; – заслужив – чисте діло марш!

– Вона вимахнулась, три угонки дала одна, – говорив Микола, теж не слухаючи нікого, і не піклуючись про те, чи слухають його, чи ні.

– Так це що ж в поперечини! – говорив Ілагінский стрем'янний .

Так, як осіклася, так з угонки всяка дворняжка зловить, – говорив в той же час Ілагін, червоний, насилу переводив дух від скачки і хвилювання. У той же час Наташа, не переводячи духу, радісно і захоплено верещала так пронизливо, що в вухах дзвеніло. Вона цим вереском висловлювала все те, що висловлювали і інші мисливці своїм одночасним говором. І вереск цей був так дивний, що вона сама повинна б була соромитися цього дикого виску і всі б мали здивуватися йому, коли б це було в інший час.

Дядечко сам второчив русака, спритно і жваво перекинув його через зад коня, як би докоряючи всіх цим перекиданням, і з таким видом, що він і говорити ні з ким не хоче, сів на свого каурого і поїхав геть. Всі, крім його, сумні і ображені, роз'їхалися і тільки довго після цього не могли прийти до свого попереднього удавання байдужості. Довго ще вони поглядали на червоного Тугая, який з забрудненою грязюкою, горбатою спиною, побрязкуючи залізякою, з спокійним видом переможця йшов за ногами коня дядечка.

"Що ж я такий же, як і всі, коли справа не торкнеться до цькування. Ну, а вже тут тримайся!" – здавалося Миколі, що говорив вид цього собаки.

Коли, довго після, дядечко під'їхав до Миколи і заговорив з ним, Микола був задоволений тим, що дядечко після всього, що було, ще удостоює говорити з ним.

Глава 7

Коли ввечері Ілагін розпрощався з Миколою, Микола виявився на такий далекій відстані від будинку, що він прийняв пропозицію дядечка залишити полювання і ночувати у нього (у дядечка), в його селі Михайлівці.

– І якби заїхали до мене – чисте діло марш! –сказав дядечко, ще б того краще; бачите, погода мокра, говорив дядечко, відпочили б, графинечку б відвезли в дрожках. – Пропозиція дядечка була прийнята, за дрожками послали мисливця в Відрадне; а Микола з Наташею і Петриком поїхали до дядечка.

Чоловік п'ять, великих і малих, дворових людей вибігло на парадний ґанок зустрічати пана. Десятки жінок, старих, великих і малих, висунулися з заднього ґанку дивитися на мисливців, що під'їжджали. Присутність Наташі, жінки, пані верхом, довело цікавість дворових дядечка до тих меж, що багато хто, не соромлячись її присутністю, підходили до неї, заглядали їй в очі і при ній робили про неї свої зауваження, як про диво, що показують її як не людину, що не може чути і розуміти, що говорять про неї.

– Яринка, глянь-но, на бочькю сидить! Сама сидить, а поділ бовтається ... Бач ріжок!

– Матінка-рідна, ножик-то ...

– Бач татарка!

– Як же ти не перекувиркнулась? – говорила сама смілива, прямо вже звертаючись до Наташі.

Дядечко зліз з коня біля ґанку свого дерев'яного зарослого садом будиночка і оглянувши своїх домочадців, крикнув владно, щоб зайві відійшли і щоб було зроблено все необхідне для прийому гостей і полювальників.

Все розбіглося. Дядечко зняв Наташу з коня і за руку провів її по хитким дощаним східцям ґанку. У будинку, не оштукатуреному, з рубленими стінами, було не дуже чисто, – не видно було, щоб мета людей, що тут жили, полягала в тому, щоб не було плям, але не було помітно занедбаності.

У сінях пахло свіжими яблуками, і висіли вовчі і лисячі шкури. Через передню дядечко провів своїх гостей в маленьку залу з складним столом і червоними стільцями, потім у вітальню з березовим круглим столом і диваном, потім в кабінет з обірваним диваном, зношеним килимом і з портретами Суворова, батька і матері господаря та його самого у військовому мундирі. У кабінеті чувся сильний запах тютюну і собак. У кабінеті дядечко попросив гостей сісти і розташуватися як вдома, а сам вийшов. Ругай з невичищеною спиною увійшов до кабінету і ліг на диван, обчищаючи себе язиком і зубами. З кабінету йшов коридор, в якому виднілися ширми з прорваними завісками. З-за ширм чувся жіночий сміх і шепіт. Наташа, Микола і Петя роздяглися і сіли на диван. Петя сперся на руку і негайно ж заснув; Наташа і Микола сиділи мовчки. Обличчя їх горіли, вони були дуже голодні і дуже веселі. Вони подивилися один на одного (після полювання, в кімнаті, Микола вже не вважав за потрібне виявляти свою чоловічу перевагу перед своєю сестрою); Наташа підморгнула брату і обидва утримувалися недовго і дзвінко розреготалися, не встигнувши ще придумати привід для свого сміху.

Трохи згодом, дядечко увійшов в козакині, синіх панталонах і маленьких чоботях. І Наташа відчула, що цей самий костюм, в якому вона з подивом і насмішкою бачила дядечка в Відрадному – був справжній костюм, який був нічим не гірше сюртуків і фраків. Дядечко був теж веселий; він не тільки не образився сміху брата і сестри (йому в голову не могло прийти, щоб могли сміятися над його життям), а сам приєднався до їх безпричинного сміху.

– Ось так графиня молода – чисте діло марш – іншої такої не бачив! – сказав він, подаючи одну трубку з довгим цибухом Ростову, а інший короткий, обрізаний чубук закладаючи звичним жестом між трьох пальців.

– День відкатала, хоч чоловікові в пору і як ні в чому не бувало!

Скоро після дядечка відчинила двері, по звуку ніг очевидно боса дівка, і в двері з великим заставленим тарелем в руках увійшла товста, рум'яна, красива жінка років 40, з подвійним підборіддям, і повними, рум'яними губами.