Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Наташа над ним любила випробувати свою владу. Він не повірив їй і пішов запитати, чи правда?

– Вже ця панянка! — сказав Фока, удавано хмурячись на Наташу.

Ніхто в будинку не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа. Вона не могла байдуже бачити людей, щоб не послати їх куди-небудь. Вона неначе пробувала, чи не розсердиться, чи не насупиться на неї хто з них, але нічиїх наказів люди не любили так виконувати, як Наталчині. "Що б мені зробити? Куди б я могла ще піти?" думала Наташа, повільно йдучи по коридору.

– Настася Іванівна, що від мене народиться? – запитала вона блазня, який в своїй кацавейці йшов назустріч їй.

– Від тебе блохи, бабки, коники, – відповідав блазень.

– Боже мій, Боже мій, все одне і те ж. Ах, куди б мені подітися? Що б мені з собою зробити? – І вона швидко, застукавши ногами, побігла по сходах до Фогеля, який з дружиною жив у верхньому поверсі. У Фогеля сиділи дві гувернантки, на столі стояли тарілки з родзинками, волоськими і мигдальними горіхами. Гувернантки розмовляли про те, де дешевше жити, в Москві чи в Одесі. Наташа присіла, послухала їх розмову з серйозним задумливим обличчям і встала.

– Острів Мадагаскар, – промовила вона. – Ма-да-гас-кар, – повторила вона чітко кожен склад і не відповідаючи на питання m-me Schoss про те, що вона говорить, вийшла з кімнати.

Петя, брат її, був теж нагорі: він з своїм дядьком влаштовував феєрверк, який мав намір пустити вночі.

– Петя! Петька! – закричала вона йому. – Вези мене вниз. – Петя підбіг до неї і підставив спину. Вона схопилася на нього, обхопивши його шию руками і він підстрибуючи побіг з нею. – Ні, не треба ... острів Мадагаскар, — промовила вона і, зіскочивши з нього, пішла вниз.

Неначе обійшовши своє царство, випробувавши свою владу і переконавшись, що всі покірні, але що все-таки нудно, Наташа пішла в залу, взяла гітару, сіла в темний куток за шафку і стала в басу перебирати струни, виробляючи фразу, яку вона запам'ятала з однієї опери, чутої в Петербурзі разом з князем Андрієм. Для сторонніх слухачів у ній на гітарі виходило щось, що не мало ніякого сенсу, але в її уяві через ці звуки воскресав цілий ряд спогадів. Вона сиділа за шафкою, звертаючи погляд на смугу світла, що падала з буфетної двері, слухала себе і згадувала. Вона перебувала в стані спогадів

Софійка пройшла в буфет з чаркою через залу. Наташа глянула на неї, на щілину в буфетної двері і їй здалося, що вона згадує те, що з буфетної двері в щілину падало світло і що Софійка пройшла з чаркою. "Та й це було точнісінько так само", подумала Наташа. – Софійко, що це? — крикнула Наташа, перебираючи пальцями на товстій струні.

– Ах, ти тут! – здригнувшись, сказала Софійка, підійшла і прислухалася. – Не знаю. Буря? – сказала вона боязко, боячись помилитися.

"Ну ось точно так же вона здригнулася, точно так же підійшла і боязко посміхнулася тоді, коли це вже було", подумала Наташа, "і точно так же ... я подумала, що в ній чогось бракує".

– Ні, це хор з "Водовоза" Керубіні, чуєш! – І Наташа доспівала мотив хору, щоб дати його зрозуміти Софійці.

– Ти куди ходила? – запитала Наташа.

– Воду в чарці змінити. Я зараз домалюю візерунок.

– Ти завжди зайнята, а я от не вмію, – сказала Наташа. – А Микола де?

– Спить, здається.

– Софійко, ти піди розбуди його, – сказала Наташа. – Скажи, що я його кличу співати. – Вона посиділа, подумала про те, що це означає, що все це було, і, не вирішивши цього питання і анітрохи не шкодуючи про те, знову в уяві своєї перенеслася на той час, коли вона була з ним разом, і він закоханими очима дивився на неї.

"Ах, скоріше б він приїхав. Я так боюся, що цього не буде! А головне: я старію, ось що! Вже не буде того, що тепер є в мені. А може бути, він нині приїде, зараз приїде. Може бути приїхав і сидить там у вітальні. Може бути, він вчора ще приїхав і я забула". Вона встала, поклала гітару і пішла до вітальні. Всі домашні, вчителі, гувернантки і гості сиділи вже за чайним столом. Люди стояли навколо столу, – а князя Андрія не було, і було все попереднє життя.

– А, ось вона, – сказав Ілля Андрійович, побачивши Наташу, яка увійшла. – Ну, сідай до мене. – Але Наташа зупинилася біля матері, озираючись довкола, наче вона шукала чогось.

– Мама! – промовила вона. – Дайте мені його, дайте, мама, швидше, швидше, – і знову вона насилу втримала ридання.

Вона присіла до столу і послухала розмови старших і Миколи, який теж прийшов до столу. "Боже мій, Боже мій, ті ж особи, ті ж розмови, так само тато тримає чашку і дме точно так же!" думала Наташа, з жахом відчуваючи огиду, що піднімалася в ній проти всіх домашніх за те, що вони були все ті ж.

Після чаю Микола, Софійка і Наташа пішли в диванну, в свій улюблений кут, в якому завжди починалися їх самі задушевні розмови.

Глава 10

– Буває з тобою, – сказала Наташа братові, коли вони сіли в диванної, – буває з тобою, що тобі здається, що нічого не буде – нічого; що все, що хороше, то було? І не те що нудно, а сумно?

– Ще й як! – сказав він. – У мене бувало, що все добре, всі веселі, а мені прийде в голову, що все це вже набридло і що вмирати всім треба. Я раз у полку не пішов на гуляння, а там грала музика ... і так мені раптом нудно стало ...

– Ах, я це знаю. Знаю, знаю, – підхопила Наташа. – Я ще маленька була, так зі мною це бувало. Пам'ятаєш, раз мене за сливи покарали і ви все танцювали, а я сиділа в класній і ридала, ніколи не забуду: мені і сумно було і шкода було всіх, і себе, і всіх-всіх шкода. І, головне, я не винна була, – сказала Наташа, – ти пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, – сказав Микола. – Я пам'ятаю, що я до тебе прийшов потім і мені хотілося тебе втішити і, знаєш, совісно було. Жахливо ми смішні були. У мене тоді була іграшка-болванчик і я його тобі віддати хотів. Ти пам'ятаєш?

– А пам'ятаєш ти, – сказала Наташа з задумливою усмішкою, як давно, давно, ми ще зовсім маленькі були, дядьку нас покликав у кабінет, ще в старому будинку, а темно було – ми це прийшли і раптом там стоїть ...

– Арап, – докінчив Микола з радісною посмішкою, — як же не пам'ятати? Я і тепер не знаю, що це був арап, або ми уві сні бачили, або нам розповідали.

– Він сірий був, пам'ятаєш, і білі зуби – стоїть і дивиться на нас ...

– Ви пам'ятаєте, Софійко? – запитав Микола ...

– Так, так я теж пам'ятаю щось, – несміливо відповідала Софійка ...

– Я ж питала про цього арапа у тата і у мами, – сказала Наташа. – Вони кажуть, що ніякого арапа не було. Але ж ось ти пам'ятаєш!

– Як же, як тепер пам'ятаю його зуби.

– Як це дивно, неначе уві сні було. Я це люблю.

– А пам'ятаєш, як ми катали яйця в залі і раптом дві баби, і стали по килиму крутитися. Це було, чи ні? Пам'ятаєш, як добре було?

– Так. А пам'ятаєш, як татко в синій шубі на ґанку вистрілив з рушниці. –– Вони перебирали посміхаючись з насолодою спогади, які були не сумного старечого, а поетичного юнацького штибу спогади, ті враження з самого далекого минулого, де сновидіння зливається з дійсністю, і тихо сміялися, радіючи чогось.

Софійка, як і завжди, відстала від них, хоча спогади їх були загальні.

Софійка не пам'ятала багато чого з того, що вони згадували, а й те, що вона пам'ятала, не порушувало в ній того поетичного почуття, яке вони відчували. Вона тільки насолоджувалася їх радістю, намагаючись підлаштуватися під неї.

Вона взяла участь тільки в тому, коли вони згадували перший приїзд Софійки. Софійка розповіла, як вона боялася Миколи, тому що у нього на курточці були снуркі, і їй няня сказала, що і її в снуркі зашиють.

– А я пам'ятаю: мені сказали, що ти під капустою народилася, — сказала Наташа, – і пам'ятаю, що я тоді не сміла не повірити, але знала, що це не правда, і так мені ніяково було.

Під час цієї розмови з задніх дверей диванної висунулася голова покоївки. — Борошно, півня принесли, – пошепки сказала дівчина.

– Не треба, Полю, вели віднести, – сказала Наташа.

В середині розмов, які йшли в диванної, Діммлер увійшов до кімнати і підійшов до арфі, що стояла в кутку. Він зняв сукно, і арфа видала фальшивий звук.

– Едуард Карлич, зіграйте будь ласка мій улюблений Nocturiene мосьє Фильда, –сказав голос старої графині з вітальні.

Діммлер взяв акорд і, звернувшись до Наташі, Миколі і Софійки, сказав: – Молодь, як струнко сидить!

– Так ми філософствуємо, – сказала Наташа, на хвилину озирнувшись, і продовжувала розмову. Розмова йшла тепер про сновидіння.

Діммлер почав грати. Наташа нечутно, навшпиньки, підійшла до столу, взяла свічку, винесла її і, повернувшись, тихо сіла на своє місце. У кімнаті, особливо на дивані, на якому вони сиділи, було темно, але в великі вікна падало на підлогу срібне світло повного місяця.

– Знаєш, я думаю, – сказала Наташа пошепки, присуваючись до Миколи і Софійки, коли вже Діммлер скінчив і все сидів, слабо перебираючи струни, мабуть в нерішучості залишити, або почати що-небудь нове, – що коли так згадуєш, згадуєш, все згадуєш, до того дозгадуєшся, що пам'ятаєш те, що було ще до того, як я була на світі ...

– Це метампсікоза, — сказала Софійка, яка завжди добре вчилася і все пам'ятала. – Єгиптяни вірили, що наші душі були в тваринах і знову підуть в тварини.

– Ні, знаєш, я не вірю цьому, щоб ми були в тваринах, — сказала Наташа так же пошепки, хоча музика і скінчилася, – а я знаю напевно, що ми були ангелами там десь і тут були, і від цього все пам'ятаємо ...

– Можна мені приєднатися до вас? – тихо підійшов Діммлер, сказав і підсів до них.

– Якщо б ми були ангелами, так за що ж ми потрапили нижче? – сказав Микола. – Ні, це не може бути!

–Та не нижче, хто тобі сказав, що нижче? ... Чому я знаю, чим я була раніше, – з переконанням заперечила Наташа. – Адже душа безсмертна ... отже, якщо я буду жити завжди, так я і перш жила, цілу вічність жила.

– Так, але важко нам уявити вічність, – сказав Діммлер, який підійшов до молодих людей з лагідною презирливою посмішкою, але тепер говорив так само тихо і серйозно, як і вони.

– Чому ж важко уявити вічність? – сказала Наташа. – Нині буде, завтра буде, завжди буде і вчора було і третього дня було ...

– Наташе! тепер твоя черга. Заспівай мені що-небудь, – почувся голос графині. — Що ви сіли, ніби змовники.

– Мама! мені так не хочеться, – сказала Наташа, але разом з тим встала.

Всім їм, навіть і немолодому Діммлеру, не хотілося переривати розмову і йти з куточка диванного, але Наташа встала, і Микола сів за клавікорди.