Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Лев Толстой

ВІЙНА І МИР

Том 2

Переклад: Віктор Часник

Частина перша

Глава І

На початку 1806 року Микола Ростов повернувся у відпустку. Денисов їхав теж додому до Воронежа, і Ростов умовив його їхати з собою до Москви і зупинитися у них в будинку. На передостанній станції, зустрівши товариша, Денисов випив з ним три пляшки вина і під'їжджаючи до Москви, незважаючи на вибоїни дороги, відсипався, лежачи на дні перекладних саней, біля Ростова, який, у міру наближення до Москви, приходив все більш і більш в нетерпіння.

"Чи скоро? Чи скоро? О, ці нестерпні вулиці, крамниці, каланчі, ліхтарі, візники!" думав Ростов, коли вже вони записали свої відпустки на заставі і в'їхали в Москву.

– Денисов, приїхали! Спить! – говорив він, всім тілом подаючись вперед, як ніби він цим положенням сподівався прискорити рух саней. Денисов не відгукувався.

– Ось він кут – перехрестя, де Захар візник стоїть; ось він і Захар, і все той же кінь. Ось і крамничка, де пряники купували. Чи скоро? Ну!

– До якого дому? – запитав візник.

– Та он наприкінці, до великого, як ти не бачиш! Це наш будинок, – говорив Ростов, – адже це наш будинок! Денисов! Денисов! Зараз приїдемо.

Денисов підняв голову, відкашлявся і нічого не відповів.

–Дмитре, –звернувся Ростов до лакея на передку. – Адже це у нас вогонь?

– Так точно-с і у татуся в кабінеті світиться.

– Ще не лягали? Га? як ти думаєш? Гляди ж не забудь, негайно дістань мені новий доломан, — додав Ростов, обмацуючи свої нові вуса.

– Ну ж жени, – кричав він ямщику. –Та прокинься ж, Васю, – звертався він до Денисова, який знову опустив голову.

– Та ну ж, поганяй, три карбованці на горілку, пішов! – закричав Ростов, коли вже сани були за три будинки від під'їзду. Йому здавалося, що коні не рухаються. Нарешті сани взяли вправо до під'їзду; над головою своєю Ростов побачив знайомий карниз з відбитою штукатуркою, ґанок, тротуарний стовп. Він на ходу вискочив з саней і побіг у сіни. Будинок все ж стояв нерухомо, негостинно, як ніби йому справи не було до того, хто приїхав в нього. У сінях нікого не було. "Боже мій! Чи все благополучно?" –подумав Ростов, із завмиранням серця зупиняючись на момент і негайно пускаючись бігти далі по сінях і знайомим, покривленим сходам. Все та ж дверна ручка замку, за нечистоту якої сердилась графиня, також слабо відчинялася. У передній горіла одна сальна свічка.

Старий Михайла спав на скрині. Прокіп, виїзний лакей, той, який був такий сильний, що за задок піднімав карету, сидів і сукав з крайок постоли. Він глянув на двері, що відчинялись, і байдужий, сонний вираз його раптом перетворився в захоплено-переляканий.

–Ой, людоньки! Граф молодий! – скрикнув він, признавши молодого пана. — Що ж це? Голубчику мій! – І Прокіп, трясучись від хвилювання, кинувся до дверей у вітальню, ймовірно для того, щоб оповістити, але видно знову передумав, повернувся назад і припав до плеча молодого пана.

– Чи здорові? – запитав Ростов, висмикуючи у нього свою руку.

– Слава Богу! Все слава Богу! Зараз тільки повечеряли! Дай на себе подивитися, ваше сіятельство!

– Все дуже благополучно?

– Слава Богу, слава Богу!

Ростов, забувши зовсім про Денисова, не бажаючи нікому дати попередити себе, скинув шубу і навшпиньки побіг в темну, велику залу. Все те ж, ті ж ломберні столи, та ж люстра в чохлі; але хтось вже бачив молодого пана, і не встиг він добігти до вітальні, як щось стрімко, як буря, вилетіло з бічних дверей і обняло і стало цілувати його. Ще інша, третя така ж істота вискочила з іншої, третьої двері; ще обійми, ще поцілунки, ще крики, сльози радості. Він не міг розібрати, де і хто тато, хто Наташа, хто Петя. Всі кричали, говорили і цілували його в один і той же час. Тільки матері не було в числі їх — це він пам'ятав.

– А я то, не знав ... Миколко ... друже мій!

– Ось він ... наш то ... Друг мій, Миколко ... Змінився! Нема свічок! Чаю!

– Та мене ж поцілуй!

— Серденько ... а мене ж.

Софійка, Наташа, Петя, Ганна Михайлівна, Віра, старий граф обіймали його; і люди і покоївки, наповнивши кімнати, примовляли і ахали.

Петя провис на його ногах.

– А мене ж, ну! – кричав він.

Наташа, після того, як вона, пригнувши його до себе, процілувала все його обличчя, відскочила від нього і тримаючись за полу його доломана, стрибала наче коза все на одному місці і пронизливо верещала.

З усіх боків були блискучі сльозами радості, люблячі очі, з усіх боків були губи, які шукали поцілунку.

Софійка червона, як кумач, теж трималася за його руку і вся сяяла в блаженному погляді, спрямованому в його очі, яких вона чекала. Софійці минуло вже 16 років, і вона була дуже красива, особливо в цю хвилину щасливого, захопленого пожвавлення. Вона дивилася на нього, не зводячи очей, усміхаючись і затримуючи дихання. Він вдячно глянув на неї; але все ще чекав і шукав когось. Стара графиня ще не виходила. І ось почулися кроки в дверях. Кроки такі швидкі, що це не могли бути кроки його матері.

Але це була вона в новій, незнайомій ще йому, зшитої без нього сукні. Всі облишили його, і він побіг до неї. Коли вони зійшлися, вона впала на його груди ридаючи. Вона не могла підняти лиця і тільки притискала його до холодних снурків його доломану. Денисов, ніким не помічений, увійшовши в кімнату, стояв тут же і, дивлячись на них, тер собі очі.

– Василь Денисов, друг вашого сина, –сказав він, рекомендуючись графу, який запитально дивився на нього.

– Ласкаво прошу. Знаю, знаю, – сказав граф, цілуючи та обіймаючи Денисова. – Миколка писав ... Наташе, Віро, ось він Денисов.

Ті ж щасливі, захоплені обличчя обернулися на волохату фігуру Денисова і оточили його.

– Голубчику, Денисов! – вискнув Наташа, що не пам'ятала себе від захвату, підскочила до нього, обняла і поцілувала його. Всі зніяковіли вчинком Наташі. Денисов теж почервонів, але посміхнувся і, взявши руку Наташі, поцілував її.

Денисова відвели в приготовлену для нього кімнату, а Ростови всі зібралися в диванну близько Миколки.

Стара графиня, не випускаючи його руки, яку вона будь-яку хвилину цілувала, сиділа з ним поруч; інші, скупчившись навколо них, ловили кожний його рух, слово, погляд, і не спускали з нього захоплено-закоханих очей. Брат і сестри сперечалися і перехоплювали місця один у одного ближче до нього, і билися за те, кому принести йому чай, хустку, люльку.

Ростов був дуже щасливий любов'ю, яку йому виявляли; але перша хвилина його зустрічі була так блаженна, що теперішнього його щастя йому здавалося мало, і він все чекав чогось ще, і ще, і ще.

Наступного ранку приїжджі спали з дороги до 10-ої години.

У передній кімнаті валялися шаблі, сумки, ташки, розкриті валізи, брудні чоботи. Вичищені дві пари зі острогами були тільки що поставлені у стінки. Слуги приносили умивальники, гарячу воду для гоління і вичищений одяг. Пахло тютюном і чоловіками.

– Гей, Г'ішка, люльку! – крикнув хрипкий голос Васьки Денисова. – Ростов, вставай!

Ростов, протираючи очі, що злипалися, підняв сплутану голову з жаркої подушки.

– А що, пізно?

– Пізно, десята година, – відповідав Наталчин голос, і в сусідній кімнаті почулося шелестіння крохмалених суконь, шепіт і сміх дівочих голосів, і в трохи розчинені двері промайнуло щось блакитне, стрічки, чорне волосся і веселі обличчя. Це була Наташа з Софійкою і Петриком, які прийшли довідатися, чи не встав.

– Миколко, вставай! – знову почувся голос Наташі у двері.

– Зараз!

В цей час Петя, в першій кімнаті, побачивши і схопивши шаблі, і відчуваючи те захоплення, яке відчувають хлопчики, побачивши войовничого старшого брата, і забувши, що сестрам непристойно бачити роздягнених чоловіків, відчинив двері.

– Це твоя шабля? – кричав він. Дівчатка відскочили. Денисов з переляканими очима сховав свої волохаті ноги в ковдру, озираючись за допомогою на товариша. Двері пропустили Петю і знову зачинилися. За дверима почувся сміх.

– Миколко, виходь в халаті, – промовив голос Наташі.

– Це твоя шабля? – запитав Петя, – або це ваша? – з підлесливою повагою звернувся він до вусатого, чорного Денисова.

Ростов поспішно взувся, надів халат і вийшов. Наташа взула один чобіт з острогою і влазила в інший. Софійка кружляла і тільки що хотіла роздмухати плаття і присісти, коли він вийшов. Обидві були в однакових, новеньких, блакитних сукнях – свіжі, рум'яні, веселі. Софійка втекла, а Наташа, взявши брата під руку, повела його в диванну, і у них почалася розмова. Вони не встигали між собою питати і відповідати на питання про тисячі дрібниць, які могли цікавити тільки їх одних. Наташа сміялася при всякому слові, яке він говорив і яке вона говорила, не тому, щоб було смішно те, що вони говорили, але тому, що їй було весело і вона не в силах була утримувати своєї радості, що виражалася сміхом.

– Ах, як славне, відмінно! – примовляла вона до всього. Ростов відчув, як під впливом жарких променів любові, в перший раз за півтора року, на душі його і на обличчі розпускалась та дитяча посмішка, якою він ні разу не посміхався з тих пір, як виїхав з дому.

– Ні, послухай, – сказала вона, – ти тепер зовсім чолов'яга? Я страшенно рада, що ти мій брат. – Вона торкнула його вуса. — Мені хочеться знати, які ви чоловіки? Чи такі, як ми? Ні?

– Чому Софійка втекла? – зацікавився Ростов.

– Та. Це ще ціла історія! Як ти будеш говорити Софійці? Ти або ви?

– Як трапиться, – сказав Ростов.

– Говори їй ви, будь ласка, я тобі після скажу.

– Та що таке?

– Ну, я тепер скажу. Ти знаєш, що Софійка мій друг, такий друг, що я руку опалю для неї. Ось подивись. – Вона засукала свій серпанковий рукав і показала на своїй довгій, худий і ніжної ручці під плечем, набагато вище ліктя (в тому місці, яке закрите буває і бальними сукнями) червону позначку.

– Це я опалила, щоб довести їй любов. Просто лінійку розпекла на вогні, та й притиснула.

Сидячи в своїй колишній класній кімнаті, на дивані з подушечками на підлокітниках, і дивлячись в ці відчайдушно-жваві очі Наташі, Ростов знову ввійшов у той свій сімейний, дитячий світ, який не мав ні для кого ніякого сенсу, крім як для нього, але який доставляв йому одні з кращих насолод у житті; і обпечення руки лінійкою, щоб виявити свою любов, здалося йому не марне: він розумів і не дивувався цьому.

– Так що ж? Тільки? – запитав він.

– Ну такі дружні, такі дружні! Це що, дурниці – лінійкою; але ми назавжди друзі.