Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Він нахилився всім огрядним тілом через стіл:

–Не смійте брати! – крикнув він.

Почувши цей крик і побачивши, до кого він відноситься, Несвицький і сусіда з правого боку сполохано і поспішно звернулися до Безухова.

– Облиште, годі, що ви? – шепотіли перелякані голоси. Долохов подивився на П'єра світлими, веселими, жорстокими очима, з тієї ж посмішкою, як ніби він говорив: "А ось це я люблю".

– Не дам, – промовив він чітко.

Блідий, з тремтячою губою, П'єр рвонув аркуш. – Ви ... ви ... негідник! .. я вас викликаю, – промовив він, і посунувши стілець, встав з-за столу. В ту саму секунду, як П'єр зробив це і вимовив ці слова, він відчув, що питання про винність його дружини, що мучило його цю останню добу, було остаточно і без сумніву вирішене ствердно. Він ненавидів її та назавжди було розірвано з нею. Незважаючи на прохання Денисова, щоб Ростов не втручався в цю справу, Ростов погодився бути секундантом Долохова, і після столу переговорив з Несвицьким, секундантом Безухова, про умови дуелі. П'єр поїхав додому, а Ростов з Долоховим і Денисовим до пізнього вечора просиділи в клубі, слухаючи циган і піснярів.

– Так до завтра, в Сокольниках, –сказав Долохов, прощаючись з Ростовим на ґанку клубу.

– І ти спокійний? – запитав Ростов ...

Долохов зупинився.

– Ось бач, я тобі в двох словах відкрию всю таємницю дуелі. Якщо ти йдеш на дуель і пишеш заповіти та ніжні листи батькам, якщо ти думаєш про те, що тебе можуть вбити, ти — дурень і напевно пропав; а ти йди з твердим наміром його вбити, як можна скоріше і повірніше, тоді все буде справне. Як мені казав наш костромський ведмежатник: ведмедя ж бо, каже, як не боятися? та як побачиш його, і страх пройшов, як би тільки той не дременув! Ну так ось і я. До завтра, мій милий! [A demain, mon cher! ]

На другий день, о 8 годині ранку, П'єр з Несвицьким приїхали в Сокольницький ліс і знайшли там уже Долохова, Денисова і Ростова. П'єр мав вигляд людини, зайнятої якимись міркуваннями, що зовсім не стосуються до майбутньої справи. Змарніле обличчя його було жовте. Він мабуть не спав тієї ночі. Він неуважно оглядався навколо себе і кривився, наче від яскравого сонця. Дві думки виключно займали його: винність його дружини, в якій після безсонної ночі, вже не залишалося ні найменшого сумніву, і невинність Долохова, який не мав ніякої причини берегти честь чужої для нього людини. "Може бути, я б те ж саме зробив би на його місці, –думав П'єр. –Навіть напевно я б зробив те ж саме; до чого ж ця дуель, це вбивство? Або я вб'ю його, або він потрапить мені в голову, в лікоть, в коліно. Піти звідси, бігти, заритися куди-небудь", приходило йому в голову. Але саме в ті хвилини, коли йому приходили такі думки, він з особливо-спокійним і розсіяним виглядом, що вселяв повагу тим, хто дивився на нього, питав: "Чи скоро, і чи готове?"

Коли все було готове, шаблі встромлені в сніг, означаючи бар'єр, до якого слід було сходитися, і пістолети заряджені, Несвицький підійшов до П'єра.

– Я б не виконав свого обов'язку, графе, – сказав він боязким голосом, – і не виправдав би того довіри і честі, які ви мені зробили, вибравши мене своїм секундантом, якби я в цю важливу хвилину, дуже важливу хвилину, не сказав вам всю правду. Я вважаю, що справа ця не має достатньо причин, і що не варто того, щоб за нього проливати кров ... Ви були неправі, не зовсім праві, ви погарячкували ...

– Ох так, жахливо безглуздо ... — сказав П'єр.

– Так дозвольте мені передати ваше жалкування, і я впевнений, що наші противники погодяться прийняти ваше вибачення, – сказав Несвицький (так само як і інші учасники справи і як і всі в подібних подіях, не вірячи ще, щоб справа дійшла до дійсної дуелі). – Ви знаєте, граф, набагато шляхетніше усвідомити свою помилку, ніж довести справу до непоправного. Образи ні з одного боку не було. Дозвольте мені переговорити ...

– Ні, про що ж говорити! –сказав П'єр, – все одно ... Так готове? –додав він. – Ви мені скажіть тільки, як куди ходити, і стріляти куди? – сказав він, неприродно лагідно всміхаючись. – Він узяв в руки пістолет, став розпитувати про спосіб спуску, так як він до сих пір не тримав в руках пістолета, в чому він не хотів зізнаватися. – Ах так, ось так, я знаю, я забув тільки, – говорив він.

– Ніяких вибачень, нічого рішуче, –говорив Долохов Денисову, який з свого боку теж зробив спробу примирення, і теж підійшов до призначеного місця.

Місце для поєдинку було вибрано кроках в 80-ти від дороги, на якій залишилися сани, на невеликій галявині соснового лісу, покритої підталим від відлиги снігом, що стояла останні дні. Недруги були кроків за сорок один від одного, у країв галявини. Секунданти, розміряючи кроки, проклали сліди, по мокрому, глибокому снігу, які відбився від того місця, де вони стояли, до шабель Несвіцького і Денисова, що означали бар'єр і уткнутих в 10-ти кроках один від одного. Відлига і туман тривали; за сорок кроків нічого не було видно. Хвилини за три все було вже готове, і все-таки зволікали починати, всі мовчали.

Глава 5

– Ну, починати! – сказав Долохов.

– Що ж, – сказав П'єр, все так же посміхаючись.

Ставало страшно. Очевидно було, що подія, що почалася так легко, вже нічим не могла бути перепиненою, що вона йшла сама собою, вже незалежно від волі людей, і повинна була відбутися. Денисов перший вийшов вперед до бар'єру і – Так як супег'ники відмовилися від пг'миг'ення, то чи не зволите починати: взяти пістолети і по слову тг'и починати сходитися.

— Г '...аз! Два! Тг'и! .. — сердито вигукнув Денисов і відійшов в сторону. Обидва пішли протоптаними стежками все ближче і ближче, в тумані узнаючи один одного. Противники мали право, сходячись до бар'єру, стріляти, коли хто захоче. Долохов йшов повільно, не піднімаючи пістолета, вдивляючись своїми світлими, блискучими, блакитними очима в обличчя свого противника. Рот його, як і завжди, мав на собі подобу посмішки.

– Так коли хочу – можу стріляти! – сказав П'єр, при слові три швидкими кроками пішов вперед, збиваючись з протоптаною доріжки і крокуючи по цільному снігу. П'єр тримав пістолет, витягнувши вперед праву руку, мабуть боячись як би з цього пістолета не вбити самого себе. Ліву руку він старанно відставляв назад, тому що йому хотілося підтримати нею праву руку, а він знав, що цього не можна було. Пройшовши кроків шість і збившись з доріжки в сніг, П'єр озирнувся під ноги, знову швидко глянув на Долохова, і потягнувши пальцем, як його вчили, вистрілив. Ніяк не чекаючи такого сильного звуку, П'єр стрепенувся від свого пострілу, потім посміхнувся сам своєму враженню і зупинився. Дим, особливо-густий від туману, завадив йому бачити в першу мить; але іншого пострілу, якого він чекав, не було. Тільки чути було поквапні кроки Долохова, і через дим показалася його фігура. Однією рукою він тримався за лівий бік, іншою стискав опущений пістолет. Обличчя його було бліде. Ростов підбіг і щось сказав йому.

– Ні.. ні, – промовив крізь зуби Долохов, – ні, не скінчено, – і зробивши шкандибаючи ще кілька падаючих кроків до самої шаблі, посунувся на сніг біля неї. Ліва рука його була в крові, він обтер її про сюртук і оперся нею. Обличчя його було бліде, насуплене і тремтіло.

– Будь л ... — почав Долохов, але не міг відразу вимовити ... — пожалуйте, договорив він із зусиллям. П'єр, ледь утримуючи ридання, побіг до Долохова, і хотів уже перейти простір, що відділяє бар'єри, як Долохов крикнув: – до бар'єру! – і П'єр, зрозумівши в чому справа, зупинився біля своїй шаблі. Тільки 10 кроків розділяло їх. Долохов опустився головою до снігу, жадібно вкусив снігу, знову підняв голову, поправився, підібрав ноги і сів, відшукуючи міцний центр тяжкості. Він ковтав холодний сніг і смоктав його; губи його тремтіли, але все посміхаючись; очі блищали зусиллям і злістю останніх зібраних сил. Він підняв пістолет і став цілитися.

– Боком, закрийтеся пістолетом, – промовив Несвицький.

–3акг'ийтесь! – не витримавши, крикнув навіть Денисов своєму противнику.

П'єр з лагідною посмішкою жалю і каяття, безпорадно розставивши ноги і руки, прямо своїми широкими грудьми стояв перед Долоховим і сумно дивився на нього. Денисов, Ростов і Несвицький зажмурилися. В один і той же час вони почули постріл і злий крик Долохова.

– Повз! – крикнув Долохов і безсило ліг долілиць на сніг. П'єр схопився за голову і, повернувшись назад, пішов в ліс, ідучи повністю по снігу і вголос примовляючи незрозумілі слова:

– Нерозумно ... нерозумно! Смерть ... брехня ... — твердив він кривлячись. Несвицький зупинив його і повіз додому.

Ростов з Денисовим повезли пораненого Долохова.

Долохов, мовчки, з заплющеними очима, лежав на санях і ні слова не відповідав на питання, які йому робили; але, в'їхавши в Москву, він раптом опам'ятався і, насилу піднявши голову, взяв за руку Ростова, який сидів біля нього. Ростова вразило абсолютно змінений і несподівано захоплено-ніжний вираз обличчя Долохова.

– Ну що? як ти відчуваєш себе? –запитав Ростов.

— Погано! але не в тому річ. Друг мій, — сказав Долохов тремтячим голосом, — де ми? Ми в Москві, я знаю. Я нічого, але я вбив її, вбив ... Вона не перенесе цього. Вона не перенесе ...

– Хто? — запитав Ростов.

– Мати моя. Моя мати, мій ангел, мій улюблений ангел, мати, – і Долохов заплакав, стискаючи руку Ростова. Коли він трохи заспокоївся, він пояснив Ростову, що живе з матір'ю, що якщо мати побачить його вмираючим, вона не перенесе цього. Він благав Ростова їхати до неї і приготувати її.

Ростов поїхав вперед виконувати доручення, і на превеликий подив свій дізнався, що Долохов, цей бешкетник, бретьор-Долохов жив в Москві з бабусею-матір'ю і горбатою сестрою, і був самий ніжний син і брат.

Глава 6

П'єр останнім часом рідко бачився з дружиною віч-на-віч. І в Петербурзі, і в Москві будинок їх постійно бував повний гостями. У наступну ніч після дуелі, він, як і часто робив, не пішов в спальню, а залишився в своєму величезному, батьківському кабінеті, в тому самому, в якому помер граф Безухов.

Він приліг на диван і хотів заснути, для того щоб забути все, що було з ним, але він не міг цього зробити. Така буря почуттів, думок, спогадів раптом піднялася в його душі, що він не тільки не міг спати, але не міг сидіти на місці і повинен був схопитися з дивана і швидкими кроками ходити по кімнаті.