Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Перекл.) на велику дорогу, до повороту на путівець, були вислані верхові з ліхтарями, щоб проводити його по вибоїнам і зажерам (відтаявшим зверху та потім підмороженим купкам снігу. Перекл) .

Княжна Марія вже давно залишила книгу: вона сиділа мовчки, спрямувавши променисті очі на зморщене, до найменших подробиць знайоме, обличчя няні: на прядку сивого волосся, що вибилося з-під хустки, на мішечок шкіри, що висить під підборіддям.

Няня Савишна, з панчохою в руках, тихим голосом розповідала, сама не чуючи і не розуміючи своїх слів, сотні разів розказане про те, як покійниця-княгиня в Кишиніві народжувала княжну Марію, з селянської бабою-молдаванкою, замість акушерки.

– Бог помилує, ніколи дохтури не потрібні, – говорила вона. Раптом порив вітру наліг на одну з виставлених рам кімнати (по волі князя завжди з жайворонками виставлялося по одній рамі в кожній кімнаті) і, відбивши погано засунуту засувку, пошарпав штофні гардини, і пахнувши холодом, снігом, задув свічку. Княжна Марія здригнулася; няня, поклавши панчіх, підійшла до вікна і висунувшись стала ловити відкинути раму. Холодний вітер тріпав кінцями її хустки і сивими пасмами волосся, що вибилися.

– Княжна, матінко, їдуть по прешпекту хтось! – сказала вона, тримаючи раму і не зачиняючи її. – З ліхтарями, повинно, дохтур ...

– Ах, Боже мій! Слава Богу! – сказала княжна Мар'я, – треба піти зустріти його: він не розуміє російською.

Княжна Марія накинула шаль і побігла назустріч їхавшим. Коли вона проходила передню, вона у вікно бачила, що якийсь екіпаж і ліхтарі стояли біля під'їзду. Вона вийшла на сходи. На стовпчику перил стояла сальна свічка і текла від вітру. Офіціант Філіп, з переляканим обличчям і з іншою свічкою в руці, стояв нижче, на першій площадці сходів. Ще нижче, за поворотом, по сходах, чути було наближаючи кроки в теплих чоботях. І якийсь знайомий, як здалося княжни Марії, голос, говорив щось.

– Слава Богу! – сказав голос. – А батюшка?

– Почивати лягли, – відповідав голос дворецького Дем'яна, бувшого вже внизу.

Потім ще щось сказав голос, щось відповів Дем'ян, і кроки в теплих чоботях стали швидше наближатися по невидимому повороту сходів. "Це Андрій! –подумала княжна Мар'я. – Ні, це не може бути, це було б занадто незвичайно, – подумала вона, і в ту ж хвилину, як вона думала це, на майданчику, на якому стояв офіціант зі свічкою, показались лице і фігура князя Андрія в шубі з коміром, обсипані снігом. Так, це був він, але блідий і худий, і зі зміненим, дивно-пом'якшеним, але тривожним виразом обличчя. Він увійшов на сходи і обійняв сестру.

– Ви не отримали мого листа? – запитав він, і не чекаючи відповіді, якої б він і не отримав, тому що княжна не могла говорити, він повернувся, і з акушером, який увійшов слідом за ним (він з'їхався з ним на останній зупинці), швидкими кроками знову увійшов на сходи і знову обійняв сестру. – Яка доля! – промовив він, – Маша мила! – і, скинувши шубу і чоботи, пішов на половину княгині.

Глава 9

Маленька княгиня лежала на подушках, в білому чепчику. (Страждання тільки що відпустили її.) Чорне волосся пасмами вилося біля її запалених, спітнілих щік; рум'яний, чарівний ротик з губкою, покритою чорними волосинками, був розкритий, і вона радісно посміхалася. Князь Андрій зайшов до кімнати і зупинився перед нею, у підніжжя дивана, на якому вона лежала. Блискучі очі, які дивилися по-дитячому, злякано і схвильовано, зупинилися на ньому, не змінюючи виразу. "Я вас всіх люблю, я нікому зла не робила, за що я страждаю? допоможіть мені", говорило її вираження. Вона бачила чоловіка, але не розуміла значення його появи тепер перед нею. Князь Андрій обійшов диван і в лоб поцілував її.

– Серденько моє, – сказав він: слово, яке ніколи не говорив їй. — Бог милостивий. – Вона запитально, по дитячому докірливо подивилася на нього.

– Я від тебе чекала допомоги, і нічого, нічого, і ти теж! – сказали її очі. Вона не здивувалася, що він приїхав; вона не зрозуміла того, що він приїхав. Його приїзд не мав ніякого відношення до її страждань і полегшення їх. Муки знову почалися, і Марія Богданівна порадила князю Андрію вийти з кімнати.

Акушер увійшов до кімнати. Князь Андрій вийшов і, зустрівши княжну Марію, знову підійшов до неї. Вони пошепки заговорили, але щохвилини розмова замовкала. Вони чекали і прислухалися.

– Іди, мій друг, [Allez, mon ami, ] – сказала княжна Мар'я. Князь Андрій знову пішов до дружини, і в сусідній кімнаті сів чекаючи. Якась жінка вийшла з її кімнати з переляканим обличчям і зніяковіла, побачивши князя Андрія. Він закрив обличчя руками і просидів так кілька хвилин. Жалюгідні, безпорадно-тварини стогони чулися з-за дверей. Князь Андрій встав, підійшов до дверей і хотів відчинити її. Двері тримав хтось.

– Не можна, не можна! – промовив звідти переляканий голос. Він став ходити по кімнаті. Крики замовкли, ще минуло кілька секунд. Раптом страшний крик – не її крик, вона не могла так кричати, – пролунав у сусідній кімнаті. Князь Андрій підбіг до дверей; крик замовк, почувся крик дитини.

"Навіщо принесли туди дитину? подумав в першу секунду князь Андрій. Дитина? Яка? ... Навіщо там дитина? Або це народилася дитина? " Коли він раптом зрозумів все радісне значення цього крику, сльози задушили його, і він, опершись обома руками на підвіконня, схлипуючи, заплакав, як плачуть діти. Двері відчинилися. Доктор, з засуканими рукавами сорочки, без сюртука, блідий і з тремтячою щелепою, вийшов з кімнати. Князь Андрій звернувся до нього, але доктор розгублено глянув на нього і, ні слова не сказавши, пройшов мимо. Жінка вибігла і, побачивши князя Андрія, зам'ялася на порозі. Він увійшов до кімнати дружини. Вона мертва лежала в тому ж положенні, в якому він бачив її п'ять хвилин тому, і той же вираз, незважаючи на очі, що зупинилися, і на блідість щік, був на цьому чарівному, дитячому личку з губкою, покритою чорними волосинками.

"Я вас всіх люблю і нікому поганого не робила, і що ви зі мною зробили?" –говорило її чарівне, жалюгідне, мертве обличчя. У кутку кімнати хрюкнуло і пискнуло щось маленьке, червоне в білих тремтячих руках Марії Богданівни.

Через дві години після цього князь Андрій тихою ходою увійшов в кабінет до батька. Старий все вже знав. Він стояв біля самих дверей, і, як тільки вона відчинилися, старий мовчки старечими, жорсткими руками, як лещатами, обхопив шию сина і заплакав, як дитина.

Через три дні відспівували маленьку княгиню, і, прощаючись з нею, князь Андрій зійшов на ступені труни. І в труні було те ж лице, хоча і з закритими очима. "Ах, що ви зі мною зробили?" все говорило воно, і князь Андрій відчув, що в душі його відірвалося щось, що він винуватий у вині, яку йому не поправити і не забути. Він не міг плакати. Старий теж увійшов і поцілував її воскову ручку, яка спокійно і високо лежала на інший, і йому її лице сказало: "Ах, що і за що ви це зі мною зробили?" І старий сердито відвернувся, побачивши це обличчя.

Ще через п'ять днів хрестили молодого князя Миколу Андрійовича. Мамця підборіддям притримувала пелюшки, в той час, як гусячим пір'їнкою священик мазав зморщені червоні долоньки і ступні хлопчика.

Хрещений батько-дід, боячись впустити, здригаючись, носив немовляти навколо бляшаної пом'ятої купелі і передавав його хрещеної матері, княжні Марії. Князь Андрій, завмираючи від страху, щоб не втопили дитину, сидів в іншій кімнаті, чекаючи закінчення таїнства. Він радісно глянув на дитину, коли йому винесла його нянька, і схвально кивнув головою, коли нянечка повідомила йому, що кинутий в купіль вощечок з волосками не потонув, а поплив по купелі.

Глава 10

Участь Ростова в дуелі Долохова з Безуховим було зам'яте стараннями старого графа, і Ростов замість того, щоб бути розжалуваним, як він очікував, був призначений ад'ютантом до московського генерал-губернатора. Внаслідок цього він не міг їхати в село з усім сімейством, а залишався при своїй новій посаді все літо в Москві. Долохов одужав, і Ростов особливо здружився з ним в цей час його одужання. Долохов хворий лежав у матері, яка пристрасно і ніжно любила його. Старенька Марія Іванівна, котра полюбила Ростова за його дружбу до Феді, часто говорила йому про свого сина.

– Так, граф, він занадто шляхетний і чистий душею, – казала вона, – для нашого нинішнього, розбещеного світу. Чесноти ніхто не любить, вона всім очі коле. Ну скажіть, граф, справедливо це, чесно це з боку Безухова? А Федя за своєї шляхетності любив його, і тепер ніколи нічого поганого про нього не говорить. У Петербурзі ці пустощі з квартальним, там щось жартували, адже вони разом робили? Що ж, Безухову нічого, а Федя все на своїх плечах переніс! Адже що він переніс! Покладемо, повернули, але ж як же й не повернути? Я думаю таких, як він, хоробрих і синів вітчизни не багато там було. Що ж тепер – ця дуель! Чи є відчуття, честь у цих людей! Знаючи, що він єдиний син, викликати на дуель і стріляти так прямо! Добре, що Бог помилував нас. І за що ж? Ну хто ж у наш час не має інтриги? Що ж, коли він так ревнивий? Я розумію, адже він раніше міг дати відчути, а то рік тривало. І що ж, викликав на дуель, вважаючи, що Федя не битиметься, тому що він йому винен. Яка підлість! Яка гидота! Я знаю, ви Федю зрозуміли, мій милий граф, тому-то я вас душею люблю, вірте мені. Його рідкісні розуміють. Це така висока, небесна душа!

Сам Долохов часто під час свого одужання говорив Ростову такі слова, яких ніяк не можна було очікувати від нього.

– Мене вважають злою людиною, я знаю, – казав він, – і нехай. Я нікого знати не хочу крім тих, кого люблю; але кого я люблю, того люблю так, що життя віддам, а інших передушу всіх, коли стануть на дорозі. У мене є обожнювана, неоцінена мати, два-три друга, ти в тому числі, а на інших я звертаю увагу тільки настільки, наскільки вони корисні чи шкідливі. І всі майже шкідливі, особливо жінки. Так, душа моя, – продовжував він, –чоловіків я зустрічав люблячих, благородних, піднесених; але жінок, крім продажних тварюк – графинь або кухарок, все одно – я не зустрічав ще. Я не зустрічав ще тієї небесної чистоти, відданості, яких я шукаю в жінці. Якщо б я знайшов таку жінку, я б життя віддав за неї.