Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Він не міг допустити, щоб дурна випадковість, змусивши сімку лягти перш на право, ніж на ліво, могла б позбавити його всього цього знову зрозумілого, знову освітленого щастя і повалити його в безодню ще невипробуваного і невизначеного нещастя. Це не могло бути, але він все-таки очікував із завмиранням руху рук Долохова. Ширококості, червонуваті руки ці з волоссям, що виднілася з-під сорочки, поклали колоду карт, і взялися за що стакан, що подавався, і трубку.

– Так ти не боїшся зі мною грати? – повторив Долохов, і, як ніби для того, щоб розповісти веселу історію, він поклав карти, перекинувся на спинку стільця і повільно з посмішкою став розповідати:

– Так, панове, мені говорили, що в Москві розпущений слух, ніби я шулер, тому раджу вам бути зі мною обережніше.

– Ну, мечі же! – сказав Ростов.

– Ох, московські тітоньки! – сказав Долохов і з посмішкою взявся за карти.

– Ааах! – мало не крикнув Ростов, піднімаючи обидві руки до волосся. Сімка, яка була потрібна йому, вже лежала вгорі, першою картою в колоді. Він програв більше того, що міг заплатити.

– Однак ти не заривайся, – сказав Долохов, мигцем глянувши на Ростова, і продовжуючи метати.

Глава 14

Через півтори години часу більшість гравців вже жартома дивилися на свою власну гру.

Вся гра зосередилася на одному Ростові. Замість тисячі шестисот рублів за ним була записана довга колона цифр, яку він вважав до десятої тисячі, але яка тепер, як він смутно припускав, піднялася вже до п'ятнадцяти тисяч. По суті запис уже перевищувала двадцять тисяч рублів. Долохов вже не слухав і не розповідав історій; він стежив за кожним рухом рук Ростова і побіжно оглядав зрідка свій запис за ним. Він вирішив продовжувати гру до тих пір, поки запис цей не зросте до сорока трьох тисяч. Число це було їм обрано тому, що сорок три становило суму складених його років з роками Софійки. Ростов, спершись головою на обидві руки, сидів перед пописаним, залитим вином, заваленим картами столом. Одне болісне враження не полишало його: ці ширококості, червонуваті руки з волоссям, що виднілася з-під сорочки, ці руки, які він любив і ненавидів, тримали його в своїй владі.

"Шістсот рублів, туз, кут, дев'ятка ... відігратися неможливо! .. І як би весело було вдома ... Валет на пе ... це не може бути! .. І навіщо ж він це робить зі мною? ..." думав і згадував Ростов. Іноді він ставив велику карту; але Долохов відмовлявся бити її, і сам призначав куш. Микола підкорявся йому, і то молився Богу, як він молився на полі битви на Амштетенському мосту; то загадував, що та карта, яка перша попадеться йому в руку з купи вигнутих карт під столом, та врятує його; то розраховував, скільки було шнурків на його куртці і з стількома ж очками карту намагався ставити на весь програш, то за допомогою озирався на інших гравців, то вдивлявся в холодне тепер лице Долохова, і намагався проникнути, що в ньому робилося.

"Адже він знає, що значить для мене цей програш. Не може ж він бажати моєї смерті? Адже він друг був мені. Адже я його любив ... Але і він не винен; що ж йому робити, коли йому плужить щастя? І я не винен, говорив він сам собі. Я нічого не зробив поганого. Хіба я вбив кого-небудь, образив, побажав зла? За що ж таке жахливе нещастя? І коли воно почалося? Ще так недавно я підходив до цього столу з думкою виграти сто рублів, купити мама до іменин цю скриньку і їхати додому. Я так був щасливий, так вільний, веселий! І я не розумів тоді, як я був щасливий! Коли ж це скінчилося, і коли почався цей новий, жахливий стан? Чим ознаменувалася ця зміна? Я все так же сидів на цьому місці, у цього столу, і так само вибирав і висував карти, і дивився на ці ширококості, спритні руки. Коли ж сповнилось це, і що таке відбулося? Я здоровий, сильний і все той же, і все на тому ж місці. Ні, це не може бути! Вірно все це нічим не скінчиться".

Він був червоний, весь в поту, не дивлячись на те, що в кімнаті не було жарко. І обличчя його було страшне і безпорадне, особливо щодо безсилого бажання здаватися спокійним

Запис дійшов до фатального числа сорока трьох тисяч. Ростов приготував карту, яка повинна була йти кутом від трьох тисяч рублів, тільки що даних йому, коли Долохов, стукнувши колодою, відклав її і, взявши крейду, почав швидко своїм чітким, міцним почерком, ламаючи крейду, підводити підсумок запису Ростова.

– Вечеряти, вечеряти пора! Ось і цигани! – Дійсно з своїм циганським акцентом вже входили з холоду і говорили щось якісь чорні чоловіки і жінки. Микола розумів, що все було скінчено; але він байдужим голосом сказав:

– Що ж, не будеш ще? А у мене славна картка приготовлена. – Наче найбільше його цікавило веселощі самої гри.

"Все скінчено, я пропав! думав він. Тепер куля в лоб — одне залишається ", і разом з тим він сказав веселим голосом:

– Ну, ще одну картку.

– Добре, — відповів Долохов, закінчивши підсумок, — добре! 21 рубль йде, — сказав він, вказуючи на цифру 21, якої недоставало до рівного рахунку 43 тисяч, і взявши колоду, приготувався метати. Ростов покірно відігнув кут і замість приготованих 6.000, старанно написав 21.

– Це мені все одно, – сказав він, – мені тільки цікаво знати, вб'єш ти, або даси мені цю десятку.

Долохов серйозно став метати. О, як ненавидів Ростов в цю хвилину ці руки, червонуваті з короткими пальцями і з волоссям, що виднілася з-під сорочки, мали його в своїй владі ... Десятка була дана.

– За вами 43 тисячі, граф, – сказав Долохов і потягуючись встав з-за столу. – А втомлюєшся проте так довго сидіти, – сказав він.

–Так, і я теж втомився, — сказав Ростов.

Долохов, наче нагадуючи йому, що йому непристойно було жартувати, перебив його: Коли накажете отримати гроші, граф?

Ростов спалахнувши, викликав Долохова в іншу кімнату.

– Я не можу раптом заплатити все, ти візьмеш вексель, – сказав він.

– Послухай, Ростов, – сказав Долохов, ясно посміхаючись і дивлячись в очі Миколі, – ти знаєш приказку: "Щасливий в коханні, нещасливий в картах". Кузена твоя закохана в тебе. Я знаю.

"О! це жахливо почувати себе так у владі цієї людини ", – думав Ростов. Ростов розумів, який удар він завдасть батькові, матері оголошенням цього програшу; він розумів, яке б було щастя позбутися всього цього, і розумів, що Долохов знає, що може позбавити його від цього сорому і горя, і тепер хоче ще грати з ним, як кішка з мишею.

– Твоя кузина ... – хотів сказати Долохов; але Микола перебив його.

– Моя кузина тут ні при чому, і про неї говорити нічого! –крикнув він зі сказом.

– Так коли отримати? – запитав Долохов.

– Завтра, –сказав Ростов, і вийшов з кімнати.

Глава 15

Сказати "завтра" і витримати тон пристойності було не важко; але приїхати одному додому, побачити сестер, брата, матір, батька, визнаватися і просити грошей, на які не маєш права після даного чесного слова, було жахливо.

Вдома ще не спали. Молодь будинку Ростових, повернувшись з театру, повечерявши, сиділа у клавікордів. Як тільки Микола увійшов до зали, його охопила та любовна, поетична атмосфера, яка панувала в цю зиму в їхньому будинку і яка тепер, після освідчення Долохова і балу Іогеля, здавалося, ще більш згустилася, як повітря перед грозою, над Софійкою і Наталею. Софійка і Наташа в блакитних сукнях, в яких вони були в театрі, гарненькі і знаючі це, щасливі, посміхаючись, стояли у клавікордів. Віра з Шиншиним грала в шахи в вітальні. Стара графиня, чекаючи сина і чоловіка, розкладала пасьянс з бабусею-дворянкою, що жила у них в будинку. Денисов з блискучими очима і скуйовдженим волоссям сидів, відкинувши ніжку назад, у клавікордів, і ляскаючи по ним своїми коротенькими пальцями, брав акорди, і закочуючи очі, своїм низьким, хрипким, але вірним голосом, співав створений їм вірш "Чарівниця", до якого він намагався знайти музику.

Чарівнице, скажи, яка сила

Манить мене до покинутих струн;

Який вогонь ти в серце зронила,

Який захват розливсь по перстам!

Співав він пристрасним голосом, поблискуючи на сполохану і щасливу Наташу своїми агатовими, чорними очима.

– Прекрасно! відмінно! –кричала Наташа. — Ще другий куплет, – говорила вона, не помічаючи Миколи.

"У них все те ж" – подумав Микола, зазираючи у вітальню, де він побачив Віру і мати з бабусею.

– А! Ось і Миколка! –Наташа підбігла до нього.

– Татко вдома? – запитав він.

– Як я рада, що ти приїхав! – не відповідаючи, сказала Наташа, –нам так весело. Василь Дмитрович залишився для мене ще день, ти знаєш?

– Ні, ще не приїжджав папа, –сказала Софійка.

– Міки, ти приїхав, підійди до мене, дружку! – сказав голос графині з вітальні. Микола підійшов до матері, поцілував її руку і, мовчки підсівши до її столу, став дивитися на її руки, що розкладали карти. З зали все чулися сміх і веселі голоси, що вмовляли Наташу.

– Ну, добре, добре, – закричав Денисов, – тепер нічого відмовлятися, за вами barcarolla, благаю вас.

Графиня озирнулася на безгласного сина.

– Що з тобою? – запитала мати у Миколи.

–Ах, нічого, – сказав він, наче йому вже набридло це все одне і те же питання. – Татко скоро приїде?

— Я вважаю.

"У них все те ж. Вони нічого не знають! Куди мені подітися?", Подумав Микола і пішов знову в залу, де стояли клавікорди.

Софійка сиділа за клавікордами і грала прелюдію тієї баркароли, яку особливо любив Денисов. Наташа збиралася співати. Денисов захопленими очима дивився на неї.

Микола став ходити туди сюди по кімнаті.

"І що за охота змушувати її співати? — що вона може співати? І нічого тут немає веселого ", думав Микола.

Софійка взяла перший акорд прелюдії.

"Боже мій, я загинувший, я безчесний чоловік. Кулю в лоб, одне, що залишається, а не співати, подумав він. Піти? але куди ж? все одно, нехай співають! "

Микола похмуро, продовжуючи ходити по кімнаті, поглядав на Денисова і дівчаток, уникаючи їх поглядів.

"Миколко, що з вами?" – запитав погляд Софійки, спрямований на нього. Вона негайно побачила, що щось сталося з ним.

Микола відвернувся від неї. Наташа з своєю чуйністю теж миттєво зауважила самопочуття свого брата. Вона помітила його, але їй самій так було весело в ту хвилину, так далека вона була від горя, смутку, докорів, що вона (як це часто буває з молодими людьми) навмисне обдурила себе. "Ні, мені дуже безжурно тепер, щоб псувати свої веселощі співчуттям чужому горю – відчула вона, і сказала собі:

"Ні, я певно помиляюся, він повинен бути веселим так само, як і я".

– Ну, Софійка, – сказала вона і вийшла на саму середину зали, де, на її думку найкраще був резонанс.