Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

А ним заволодівали все одні й ті ж питання з самого того дня, як він після дуелі повернувся з Сокольників і провів першу, болісну, безсонну ніч; тільки тепер на самоті подорожі, вони з винятковою силою опанували ним. Про що б він не починав думати, він повертався до одних і тих самих питань, яких він не міг розв'язати, і не міг перестати ставити собі. Наче в голові його полетіла різьба того головного гвинта, на якому трималося все його життя. Гвинт не входив далі, не виходив геть, а вертівся, нічого не захоплюючи, все на тому ж витку нарізу, і не можна було перестати вертіти його.

Увійшов доглядач і принижено став просити його сіятельство почекати тільки дві годинки, після яких він для його ясновельможності (що буде, то буде) дасть кур'єрських. Доглядач очевидно брехав і хотів тільки отримати з проїжджого зайві гроші. "Зле це було чи добре?" – питав себе П'єр. "Для мене добре, для іншого проїжджаючого погано, а для нього самого неминуче, тому що йому їсти нічого: він говорив, що його прибив за це офіцер. А офіцер прибив за те, що йому їхати треба було швидше. А я стріляв в Долохова за те, що я вважав себе ображеним, а Людовика XVI стратили за те, що його вважали злочинцем, а через рік вбили тих, хто його стратив, теж за щось. Що погано? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити, і що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує всім?" – питав він себе. І не було відповіді на жодне з цих питань, крім однієї, не логічної відповіді, зовсім не на ці питання. Відповідь ця була: "помреш — все скінчиться. Помреш і все дізнаєшся, або перестанеш запитувати ". Але і померти було страшно.

Торжковська торговка верескливим голосом пропонувала свій товар і особливо козлові туфлі. "У мене сотні рублів, яких мені нікуди подіти, а вона в прорваної шубі стоїть і боязко дивиться на мене, – думав П'єр. І навіщо потрібні ці гроші? Наче на один волосок можуть додати їй щастя, спокою душі, ці гроші? Хіба може що-небудь в світі зробити її і мене менш схильними до зла і смерті? Смерть, яка все скінчить і яка повинна прийти нині або завтра – все одно через мить, в порівнянні з вічністю". І він знову натискав на нічого не захоплюючий гвинт, і гвинт все так же крутився на одному і тому ж місці.

Слуга його подав йому розрізану до половини книгу роману в листах мадам Сюзан. [m-mе Suza.] Він став читати про страждання і доброчесну боротьбу якийсь Амалії Мансфельд. [Аmelie de Mansfeld.] "І навіщо вона боролася проти свого спокусника, – думав він, – коли вона любила його? Не міг Бог вкласти в її душу прагнення, противного Його волі. Моя колишня дружина не боролася і, може бути, вона була права. Нічого не знайдено, знову говорив собі П'єр, нічого не придумано. Знати ми можемо тільки те, що нічого не знаємо. І це вища ступінь людської премудрості".

Все в ньому самому і навколо нього представлялося йому заплутаним, абсурдним і осоружним. Але в цій самій відразі до всього навколишнього П'єр знаходив свого роду подразнюючу насолоду.

– Насмілюся просити ваше сіятельство потіснитися дрібку, ось для них, – сказав доглядач, входячи в кімнату і вводячи за собою іншого, зупиненого за браком коней проїжджаючого. Проїжджаючий був присадкуватий, ширококостий, восковий, зморшкуватий старий з сивими навислими бровами над блискучими, невизначеного сіруватого кольору, очима.

П'єр зняв ноги зі столу, встав і переліг на приготоване для нього ліжко, зрідка поглядаючи на того, що увійшов, який з похмуро-втомленим виглядом, не позираючи на П'єра, важко роздягався за підмогою слуги. Залишившись в заношеному критому нанкою кожусі і в валянках на худих кістлявих ногах, проїжджий сів на канапу, відхиливши на спинку свою дуже велику і широку в скронях, коротко обстрижену голову і глянув на Безухова. Суворий, розумний і проймаючий вираз цього погляду вразив П'єра. Йому захотілося обізватися до проїжджаючого, але коли він зібрався звернутися до нього з питанням про дорогу, проїжджий вже закрив очі і склавши зморщені старі руки, на пальці однієї з яких був великий чавунний перстень із зображенням Адамової голови, нерухомо сидів, або відпочиваючи, або про щось глибокодумно і спокійно розмірковуючи, як показалося П'єру. Слуга проїжджаючого був весь покритий зморшками, теж жовтий старичок, без вусів і бороди, які мабуть не були збрити, а ніколи і не росли у нього. Повороткий старичок-слуга розбирав погрібець, готував чайний стіл, і приніс киплячий самовар. Коли все було готово, проїжджий відкрив очі, присунувся до столу і налив собі один стакан чаю, налив інший безбородому дідку і подав йому. П'єр починав відчувати занепокоєння і необхідність, і навіть неминучість вступу в розмову з цим проїжджаючим.

Слуга приніс назад свій порожній, перевернутий стакан з недокусаним шматочком цукру і запитав, чи не потрібно чого.

–Нічого. Подай книгу, – сказав проїжджаючий. Слуга подав книгу, яка здалася П'єру духовною, і проїжджаючий заглибився в читання. П'єр дивився на нього. Раптом проїжджаючий відклав книгу, заклавши закрив її і, знову заплющив очі і спершись на спинку, сів у своє попереднє положення. П'єр дивився на нього і не встиг відвернутися, як старий відкрив очі і утупив свій твердий і суворий погляд прямо в обличчя П'єру.

П'єр відчував себе збентеженим і хотів відхилитися від цього погляду, але блискучі, старечі очі чарівно притягували його до себе.

Глава 2

– Маю задоволення говорити з графом Безуховим, якщо я не помиляюся, –сказав проїжджаючий неквапливо і голосно. П'єр мовчки, запитально дивився через окуляри на свого співрозмовника.

– Я чув про вас, – продовжував проїжджаючий, – і про нещастя, що спіткало вас, пане мій. – Він ніби підкреслив одне слово, як ніби він сказав: "так, нещастя, як ви ні називайте, я знаю, що те, що трапилося з вами в Москві, було нещастя". – Дуже шкодую про те, пане мій.

П'єр почервонів і, поспішно спустивши ноги з ліжка, нахилився до старого, неприродне і боязко посміхаючись.

– Я не з цікавості згадав вам про це, пане мій, але по більш важливим причинам. – Він помовчав, не випускаючи П'єра зі свого погляду, і посунувся на дивані, запрошуючи цим жестом П'єра сісти біля себе. П'єру неприємно було вступати в розмову з цим старим, але він, мимоволі підкоряючись йому, підійшов і сів поруч з ним.

– Ви нещасливі, пане мій, – продовжував він. – Ви молоді, я старий. Я б хотів у міру моїх сил допомогти вам.

– Ах, так, – з неприродною посмішкою сказав П'єр. – Дуже вам вдячний ... Ви звідки зволите проїжджати? – Лице проїжджаючого було не ласкаве, навіть холодне і строге, але не дивлячись на те, і мова і обличчя нового знайомця чарівно-привабливо діяли на П'єра.

– Але якщо з яких-небудь причин вам неприємна розмова зі мною, – сказав старий, – то ви так і скажіть, пане мій. – І він раптом посміхнувся несподіваною, по-батьківськи ніжною посмішкою.

– Ах ні, зовсім ні, навпаки, я дуже радий познайомитися з вами, – сказав П'єр, і, глянувши ще раз на руки нового знайомого, ближче розглянув перстень. Він побачив на ньому Адамову голову, знак масонства.

– Дозвольте мені запитати, –сказав він. –Ви масон?

– Так, я належу до братерства вільних каменярів, сказав проїжджий, все глибше і глибше вдивляючись в очі П'єру. – І від себе і від їх імені простягаю вам братню руку.

– Я боюся, – сказав П'єр, посміхаючись і вагаючись між довірою, яка вселяється йому особистістю масона, і звичкою глузування над віруваннями масонів, – я боюся, що я дуже далекий від розуміння, як це сказати, я боюся, що мій напрямок думок щодо всієї світобудови так протилежний вашому, що ми не зрозуміємо один одного.

– Мені відомий ваш спосіб мислення, – сказав масон, – і той ваш спосіб думання, про який ви говорите, і який вам здається твором вашої уявної праці, є напрямок думок більшості людей, є одноманітний плід гордості, ліні і невігластва. Вибачте мене, пане мій, якби я не знав його, я б не заговорив з вами. Ваш напрямок думок є сумна омана.

– Точно так само, як я можу припускати, що і ви перебуваєте в омані, – сказав П'єр, слабо посміхаючись.

– Я ніколи не посмію сказати, що я знаю істину, – сказав масон, все більше і більше вражаючи П'єра своєю визначеністю і твердістю мови. – Ніхто з них не може досягти до істини; тільки камінь за каменем, за участю всіх, мільйонами поколінь, від праотця Адама і до нашого часу, споруджується той храм, який повинен бути гідним житлом Великого Бога, – сказав масон і закрив очі.

– Я повинен вам сказати, я не вірю, що не ... вірю в Бога, – з жалем і зусиллям сказав П'єр, відчуваючи необхідність висловити всю правду.

Масон уважно подивився на П'єра і посміхнувся, як посміхнувся би багач, який тримав в руках мільйони, біднякові, який би сказав йому, що немає у нього, у бідняка, п'яти рублів, що можуть зробити його щасливим.

– Так, ви не знаєте Його, пане мій, – сказав масон. – Ви не можете знати Його. Ви не знаєте Його, тому ви і нещасні.

— Так, так, я нещасний, – підтвердив П'єр, – але що ж мені робити?

– Ви не знаєте Його, пане мій, і від того ви дуже нещасні. Ви не знаєте Його, а Він тут, Він в мені. Він в моїх словах, він в тобі, і навіть в тих блюзнірських промовах, які ти вимовив зараз! – суворим тремтячим голосом сказав масон.

Він помовчав і зітхнув, мабуть намагаючись заспокоїтися.

– Якщо б Його не було, — сказав він тихо, – ми б з вами не говорили про Нього, пане мій. Про що, про кого ми говорили? Кого б ти заперечував? – раптом сказав він з захопленою строгістю і владою в голосі. – Хто Його вигадав, якщо Його немає? Чому стало в тобі припущення, що є така незрозуміла істота? Чому ти і весь світ припустили існування такої незбагненної істоти, істоти всемогутньої, вічної і нескінченної в усіх своїх властивостях? ... – Він зупинився і довго мовчав.

П'єр не міг і не хотів переривати цього мовчання.

– Він є, але зрозуміти Його важко, — заговорив знову масон, дивлячись не на обличчя П'єра, а перед собою, своїми старечими руками, які від внутрішнього хвилювання не могли залишатися спокійними, перебираючи листи книги. –Якщо б це була людина, в існуванні якої ти б сумнівався, я б привів до тебе цю людину, взяв би її за руку і показав тобі. Але як я, нікчемний смертний, покажу всю всемогутність, всю вічність, всю благість Його тому, хто сліпий, або тому, хто закриває очі, щоб не бачити, не розуміти Його, і не побачити, і не зрозуміти всю свою гидоту і порочність? – Він помовчав.