Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев
Піднявши голову, опустивши мляво-повислі руки, як це роблять танцівниці, Наташа, енергійно рухом переступаючи з каблучка на навшпиньки, пройшлася по середині кімнати і зупинилася.
"Ось вона я!" – як ніби говорила вона, відповідаючи на захоплений погляд Денисова, який стежив за нею.
"І чого вона радіє! –подумав Микола, дивлячись на сестру. – І як їй не нудно і не совісно!" Наташа взяла першу ноту, горло її розширилося, груди випросталася, очі набрали серйозний вираз. Вона не думала ні про кого, ні про що в цю хвилину, і з в посмішку складеного рота полилися звуки, ті звуки, які може виробляти в ті ж проміжки часу і в ті ж інтервали всякий, але які тисячу разів залишають вас холодним, в тисячу перший раз змушують вас здригатися і плакати.
Наташа в цю зиму в перший раз почала серйозно співати і особливо від того, що Денисов захоплювався її співом. Вона співала тепер не по-дитячому, вже не було в її співі цієї комічної, дитячої старанності, яка була в ній колись; але вона співала ще не добре, як говорили всі знавці-судді, які її слухали. "Не оброблений, але прекрасний голос, треба обробити", – говорили всі. Але говорили це звичайно вже набагато після того, як замовкав її голос. У той же час, коли звучав цей необроблений голос з неправильними придихами і з зусиллями переходів, навіть знавці-судді нічого не говорили, і тільки насолоджувалися цим необробленим голосом і тільки бажали ще раз почути його. В голосі її була та невинна незайманість, те незнання своїх сил і та необроблена ще оксамитовість, які так з'єднувалися з недоліками мистецтва співу, що, здавалося, не можна було нічого змінити в цьому голосі, не зіпсувавши його.
"Що ж це таке? – подумав Микола, почувши її голос і широко розкриваючи очі. – Що з нею сталося? Як вона співає нині?" – подумав він. І раптом весь світ для нього зосередився в очікуванні наступної ноти, наступної фрази, і все в світі зробилося розділеним на три темпу: "О моя жорстока любов ... [Із mio crudele affetto ... ]Раз, два, три ... раз, два ... три ... раз ... Oh mio crudele affetto ... раз, два, три ... раз. Ох, життя наша безглузде! – думав Микола. Все це, і нещастя, і гроші, і Долохов, і злість, і честь – все це дурниця ... а ось воно справжнє ... Hy, Наташе, ну, голубчику! ну матінка! .. як вона це si візьме? взяла! слава Богу!" – і він, сам не помічаючи того, що він співає, щоб посилити цей si, взяв втору в терцію високої ноти. "Боже мій! як гарно! Невже це я взяв? як щасливо! " подумав він.
О! як затремтіла ця терція, і як зачепилось щось краще, що було в душі Ростова. І це щось було незалежно від усього в світі, і над усе в світі. Які тут програші, і Долохови, і чесне слово! .. Все дурниця! Можна зарізати, вкрасти і все-таки бути щасливим ...
Глава 16
Давно вже Ростов не відчував такого задоволення від музики, як в цей день. Але як тільки Наташа закінчила свою баркаролу, дійсність знову постала йому. Він, нічого не сказавши, вийшов і пішов вниз до своєї кімнати. Через чверть години старий граф, веселий і задоволений, приїхав з клубу. Микола, почувши його приїзд, пішов до нього.
– Ну що, повеселився? – сказав Ілля Андрійович, радісно і гордо посміхаючись на свого сина. Микола хотів сказати, що "так", але не міг: він мало не заплакав. Граф розкурював трубку і не помітив стану сина.
"Ех, неминуче!" – подумав Микола в перший і останній раз. І раптом самим зневажливим тоном, таким, що він сам собі бридкий здавався, начебто він просив екіпажу з'їздити в місто, він сказав батькові.
– Тату, а я до вас за справою прийшов. Я було і забув. Мені грошей потрібно.
– Ось як, – сказав батько, який перебував в особливо веселому дусі. – Я тобі казав, що не вистачить. Чи багато?
– Дуже багато, – червоніючи і з дурною, недбало посмішкою, яку він довго потім не міг собі пробачити, сказав Микола. – Я трохи програв, тобто багато навіть, дуже багато, 43 тисячі.
– Що? Кому? ... Шуткуєш! — крикнув граф, раптом апоплексичне червоніючи шиєю і потилицею, як червоніють старі люди.
– Я обіцяв заплатити завтра, – сказав Микола.
– Ну! .. – сказав старий граф, розводячи руками і безсило опустився на диван.
– Що ж робити! З ким це не траплялося! – сказав син розв'язним, сміливим тоном, тоді як в душі своїй він вважав себе негідником, мерзотником, який цілим життям не міг спокутувати свого злочину. Йому хотілося б цілувати руки свого батька, на колінах просити його вибачення, а він недбалим і навіть грубим тоном говорив, що це з усяким трапляється.
Граф Ілля Андрійович опустив очі, почувши ці слова сина і заквапився, відшукуючи щось.
– Так, так, – промовив він, – важко, я боюся, важко дістати ... з ким не бувало! так, з ким не бувало ... – І граф мигцем глянув в обличчя синові і пішов геть з кімнати ... Микола готувався на відсіч, але ніяк не очікував цього.
– Татку! Та … тоньку! – закричав він йому вслід, ридаючи, – пробачте мені! —– І, схопивши руку батька, він притиснувся до неї губами і заплакав.
У той час, як батько пояснювався з сином, у матері з дочкою відбувалося не менш важливе пояснення. Наташа схвильована прибігла до матері.
– Мамо! .. Мамо! .. він мені зробив ...
– Що зробив?
– Зробив, зробив пропозицію. Мамонько! Мамусю! – кричала вона. Графиня не вірила своїм вухам. Денисов зробив пропозицію. Кому? Цієї крихітної дівчинці Наташі, яка ще недавно грала в ляльки і тепер ще брала уроки.
– Наташа, годі, дурості! – сказала вона, ще сподіваючись, що це був жарт.
– Ну ось, дурниці! – Я вам діло кажу, — сердито сказала Наташа. — Я прийшла запитати, що робити, а ви мені говорите: "дурості" ...
Графиня знизала плечима.
– Якщо правда, що мосьє Денисов зробив тобі пропозицію, то скажи йому, що він дурень, ось і все.
– Ні, він не дурень, – ображено і серйозно сказала Наташа.
– Ну так що ж ти хочеш? Адже ви нині всі закохані. Ну, закохана, так виходь за нього заміж! – сердито сміючись, сказала графиня. — З Богом!
– Ні, мама, я не закохана в нього, мабуть не закохана в нього.
– Ну, так і скажи йому.
– Мама, ви гніваєтесь? Ви не гнівайтесь, голубонько, ну в чому ж я винна?
– Ні, так що ж, мій друже? Хочеш, я піду скажу йому, – сказала графиня, посміхаючись.
– Ні, я сама, тільки навчіть. Вам все легко, –додала вона, відповідаючи на її посмішку. – А коли б бачили ви, як він мені це сказав! Адже я знаю, що він не хотів цього сказати, ото вже ненавмисне сказав.
– Ну все-таки треба відмовити.
– Ні не треба. Мені так його шкода! Він такий милий.
– Ну, так прийми пропозицію. І то пора заміж іти, — сердито і насмішкувато сказала мати.
– Ні, мама, мені так шкода його. Я не знаю, як я скажу.
– Так тобі й годі говорити, я сама скажу, — сказала графиня, обурена тим, що наважилися дивитися, як на велику, на цю маленьку Наташу.
– Ні, ні за що, я сама, а ви слухайте у двері, – і Наташа побігла через вітальню в залу, де на тому ж стільці, у клавікордів, закривши обличчя руками, сидів Денисов. Він схопився на звук її легких кроків.
– Наталі, – сказав він, швидкими кроками підходячи до неї, – вирішуйте мою долю. Вона в ваших руках!
– Василь Дмитрович, мені вас так шкода! .. Ні, але ви такий славний ... але не треба ... це ... а так я вас завжди буду любити.
Денисов нагнувся над її рукою, і вона почула дивні, незрозумілі для неї звуки. Вона поцілувала його в чорну, сплутані, кучеряву голову. У цей час почувся поспішний шум сукні графині. Вона підійшла до них.
– Василь Дмитрович, я дякую вам за честь, – сказала графиня збентеженим голосом, але який здавався суворим Денисову, – але моя дочка так молода, і я думала, що ви, як друг мого сина, зверніться перш до мене. В такому випадку ви не поставили б мене в необхідності відмови.
– Гг'афіня, – сказав Денисов з опущеними очима і винувато, хотів сказати щось ще і запнувся.
Наташа не могла спокійно бачити його таким жалюгідним. Вона почала голосно схлипувати.
– Гг'афіня, я винен перед вами, – продовжував Денисов тремтячим голосом, — але знайте, що я так боготво'ю вашу дочку і все ваше сімейство, що два життя віддам ... – Він подивився на графиню і, помітивши її суворе обличчя ... – Ну пг'ощайте, гг'афіня, – сказав він, поцілував її руку і, не глянувши на Наташу, стрімкими, твердими кроками вийшов з кімнати.
На другий день Ростов проводив Денисова, який не хотів більше жодного дня залишатися в Москві. Денисова проводжали у циган всі його московські приятелі, і він не пам'ятав, як його поклали в сани і як везли перші три станції.
Після від'їзду Денисова, Ростов, чекаючи грошей, які не водночас міг зібрати старий граф, провів ще два тижні в Москві, не виїжджаючи з дому, і переважно в кімнаті панянок.
Софійка була до нього ніжніше і відданіше ніж раніше. Вона, здавалося, хотіла показати йому, що його програш був подвиг, за який вона тепер ще більше любить його; але Микола тепер вважав себе негідним її.
Він списав альбоми дівчаток віршами і нотами, і не попрощавшись ні з ким зі своїх знайомих, відіславши нарешті все 43 тисячі і отримавши розписку Долохова, поїхав в кінці листопада наздоганяти полк, який вже був в Польщі.
Частина друга
Глава 1
Після свого пояснення з дружиною, П'єр поїхав в Петербург. У Торжку на станції не було коней, або не хотів їх дати доглядач. П'єр повинен був чекати. Він не роздягаючись ліг на шкіряний диван перед круглим столом, поклав на цей стіл свої великі ноги в теплих чоботях і задумався.
– Накажете валізи внести? Постіль постелити, чаю накажете? – питав камердинер.
П'єр не відповідав, тому що нічого не чув і не бачив. Він задумався ще на минулій станції і все ще думав про те ж – про таке важливе, що він не звертав ніякої уваги на те, що відбувалося навколо нього. Його не тільки не цікавило те, що він пізніше або раніше приїде до Петербургу, або те, що буде чи не буде йому місця відпочити на цій станції, але все одно було в порівнянні з тими думками, які його займали тепер, пробуде він кілька годин або все життя на цій станції.
Доглядач, його жінка, камердинер, баба з торжковським шиттям заходили в кімнату, пропонуючи свої послуги. П'єр, не змінюючи свого положення задертих ніг, дивився на них через окуляри, і не розумів, що їм може бути потрібно і яким чином всі вони могли жити, не розв'язавши тих питань, які займали його.
