Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

То йому представлялася вона в перший час після одруження, з відкритими плечами і втомленим, пристрасним поглядом, і відразу ж поруч з нею уявлялося красиве, нахабне і твердо-глузливе обличчя Долохова, яким воно було на обіді, і те саме лице Долохова, бліде, тремтяче, що страждає, яким воно було, коли він повернувся і впав на сніг.

"Що ж було? – питав він сам себе. – Я вбив коханця, так, вбив коханця своєї дружини. Так, це було. Від чого? Як я дійшов до цього? – Тому, що ти одружився на ній, –відповідав внутрішній голос.

"Але в чому ж я винен? — питав він. –У тому, що ти одружився не люблячи її, в тому, що ти обдурив і себе і її, –і йому виразно уявилась та хвилина після вечері у князя Василя, коли він сказав ці не виходивши з нього слова: " Я вас кохаю. " [ Je vous aime]. Все від цього! Я і тоді відчував, – думав він, – я відчував тоді, що це було не те, що я не мав на це права. Так і вийшло". Він згадав медовий місяць, і почервонів при цьому спогаді. Особливо жвавим, образливим і ганебним був для нього спогад про те, як одного разу, незабаром після свого одруження, він в 12-й годині дня, в шовковому халаті прийшов зі спальні в кабінет, і в кабінеті застав головного керуючого, який шанобливо вклонився, подивився на обличчя П'єра, на його халат і злегка посміхнувся, як би висловлюючи цієї посмішкою шанобливе співчуття щастю свого принципала.

"А скільки разів я пишався нею, пишався її величною красою, її світським тактом, – думав він; пишався тим своїм будинком, в якому вона приймала весь Петербург, пишався її неприступністю і красою. Так ось чим я пишався?! Я тоді думав, що не розумію її. Як часто, вдумуючись в її характер, я говорив собі, що я винен, що не розумію її, не розумію цього повсякчасного спокою, задоволеності і відсутності будь-яких пристрастей і бажань, а вся розгадка була в тому страшному слові, що вона розпусна жінка: сказав собі це страшне слово, і все стало ясно!

"Анатоль їздив до неї займати у неї грошей і цілував її в голі плечі. Вона не давала йому грошей, але дозволяла цілувати себе. Батько, жартуючи, викликав її ревнощі; вона з спокійною усмішкою говорила, що вона не така дурна, щоб бути ревнивою: нехай робить, що хоче, говорила вона про мене. Я запитав у неї одного разу, чи не відчуває вона ознак вагітності. Вона засміялася презирливо і сказала, що вона не дурна, щоб бажати мати дітей, і що від мене дітей у неї не буде".

Потім він згадав грубість, ясність її думок і вульгарність виразів, властивих їй, незважаючи на її виховання у вищому аристократичному колі. "Я не якась там дурепа ... піди сам спробуй ... забирайся, [allez vous promener", ] говорила вона. Часто, дивлячись на її успіх в очах старих і молодих чоловіків і жінок, П'єр не міг зрозуміти, чому він не любив її. –Так я ніколи не любив її, – говорив собі П'єр; – я знав, що вона розпусна жінка, – повторював він сам собі, але не смів зізнатися в цьому.

І тепер Долохов, ось він сидить на снігу і насильно посміхається, і вмирає, може бути, удаваним якимось молодецтвом відповідаючи на моє каяття!"

П'єр був один з тих людей, які, незважаючи на свою зовнішню, так звану слабкість характеру, не шукають повіреного для свого горя. Він переробляв один в собі своє горе.

"Вона в усьому, в усьому вона одна винна, – говорив він сам собі; – але що з того? Навіщо я себе зв'язав з нею, навіщо я їй сказав це: Я вас люблю? ["Je vous aime",] яке було брехнею і ще гірше ніж брехня, казав він сам собі. Я винен і повинен нести ... Що? Ганьбу імені, нещастя життя? Е, все дурниця, –подумав він, – і ганьба імені, і честь, все умовно, все незалежно від мене.

"Людовика XVI стратили за те, що вони говорили, що він був безчесний і злочинець (прийшло П'єру в голову), і вони мали рацію з своєї точки зору, так само як праві і ті, які за нього вмирали мученицькою смертю і зараховували його до лику святих. Потім Робесп'єра стратили за те, що він був деспот. Хто правий, хто винен? Ніхто. А живий і живи: завтра помреш, як міг я померти годину тому. І чи варто того мучитися, коли жити залишається одну секунду в порівнянні з вічністю? – Але в ту хвилину, як він вважав себе заспокоєний такого роду міркуваннями, йому раптом представлялася вона і в ті хвилини, коли він найсильніше виявляв їй свою нещиру любов, і він відчував прилив крові до серця, і повинен був знову вставати, рухатися, і ламати, і рвати речі, що попадаються йому під руки. "Навіщо я сказав їй: "Je vous aime?" – все повторював він сам собі. І повторивши 10-й раз це питання, йому спало на думку Мольєрові: –Але за яким чортом понесло його на цю галеру? [mais que diable allait-il faire dans cette galere?] –І він засміявся сам над собою.

Вночі він покликав камердинера і велів укладатися, щоб їхати в Петербург. Він не міг залишатися з нею під одним дахом. Він не міг уявити собі, як би він став тепер говорити з нею. Він вирішив, що завтра він поїде і залишить їй лист, в якому оголосить їй свій намір назавжди розлучитися з нею.

Вранці, коли камердинер, вносячи кави, увійшов до кабінету, П'єр лежав на отоманці і, з розкритою книгою в руці, спав.

Він прийшов до тями і довго злякано озирався не в силах зрозуміти, де він знаходиться.

– Графиня наказала запитати, чи вдома ваша світлість? – запитав камердинер.

Але не встиг ще П'єр зважитися на відповідь, яку він зробить, як сама графиня в білому, атласному халаті, шитому сріблом, і в простому волоссі (дві величезні коси en diademe [у вигляді діадеми] обкручували два рази її чарівну голову) увійшла в кімнату спокійно і велично; тільки на мармуровому дещо опуклому лобі її була зморшка гніву. Вона з своїм все витримуючим спокоєм не стала говорити при камердинері. Вона знала про дуель і прийшла говорити про неї. Вона дочекалася, поки камердинер поставив кофій і вийшов. П'єр боязко через окуляри подивився на неї, і, як заєць, оточений собаками, притискаючи вуха, продовжує лежати на виду своїх ворогів, так і він спробував продовжувати читати: але відчував, що це безглуздо і неможливо і знову боязко глянув на неї. Вона не сіла, і з презирливою усмішкою дивилася на нього, чекаючи поки вийде камердинер.

–Це ще що? Що ви наробили, я вас питаю, – сказала вона суворо.

– Я? що я? – сказав П'єр.

– Ось сміливець знайшовся! Ну, відповідайте, що це за дуель? Що ви хотіли цим довести! Що? Я вас питаю. – П'єр важко повернувся на дивані, відкрив рот, але не міг відповісти.

– Коли ви не відповідаєте, то я вам скажу ... – продовжувала Елен. – Ви вірите всьому, що вам скажуть, вам сказали ... – Елен засміялася, – що Долохов мій коханець, – сказала вона по-французьки, з своєю грубою точністю мови, вимовляючи слово "коханець", як і будь-яке інше слово, – і ви повірили! Але що ж ви цим довели? Що ви довели цією дуеллю! Те, що ви дурень, що ви дурень, [que vous etes un sot, ] так це всі знали! До чого це приведе? До того, щоб я стала посміховиськом всієї Москви; до того, щоб всякий сказав, що ви в п'яному вигляді, не пам'ятаючи себе, викликали на дуель людину, яку ви без підстави ревнуєте, – Елен все більш і більш підвищувала голос і одушевлялась, – який краще вас в усіх відношеннях ...

– Гм ... гм ... — мугикав П'єр, кривлячись, не дивлячись на неї і не рухаючись жодним членом.

– І чому ви могли повірити, що він мій коханець? ... Чому? Тому що я люблю його товариство? Якщо б ви були розумнішим і приємніше, то я б вважала за краще ваше.

– Не говоріть зі мною ... благаю, – хрипко прошепотів П'єр.

– Чому мені не говорити! Я можу говорити і сміливо скажу, що рідкісна та дружина, яка з таким чоловіком, як ви, не взяла б собі коханців (des аmants), а я цього не зробила, – сказала вона. П'єр хотів щось сказати, глянув на неї дивними очима, яких вираження вона не зрозуміла, і знову ліг. Він фізично страждав в цю хвилину: груди його утруднювало, і він не міг дихати. Він знав, що йому треба щось зробити, щоб припинити це страждання, але те, що він хотів зробити, було дуже страшно.

– Нам краще розлучитися, – промовив він уривчасто.

– Розлучитися, будьте ласкаві, тільки якщо ви дасте мені статок, – сказала Елен ... Розлучитися, ось чим налякали!

П'єр схопився з дивана і хитаючись кинувся до неї.

– Я тебе вб'ю! – закричав він, і схопивши зі столу мармурову дошку, з невідомою ще йому силою, зробив крок до неї і замахнувся на неї.

Лице Елен зробилося страшне: вона зойкнула і відскочила від нього. Порода батька позначилася в ньому. П'єр відчув захоплення і принадність сказу. Він кинув дошку, розбив її і, з розкритими руками підступаючи до Елен, закричав: "Геть!!" таким страшним голосом, що у всьому будинку з жахом почули цей крик. Бог знає, що б зробив П'єр в цю хвилину, якби Елен не вибігла з кімнати.

Через тиждень П'єр видав дружині довіреність на управління всіма великоруськими маєтками, що становило велику половину його стану, і один виїхав до Петербургу.

Глава 7

Минуло два місяці після отримання звісток в Лисих Горах про Аустерлицьку битву і про погибель князя Андрія, і не дивлячись на всі листи через посольство і на всі розшуки, тіло його не було знайдено, і його не було в числі полонених. Найгірше для його рідних було те, що залишалася все-таки надія на те, що він був піднятий жителями на поле битви, і може бути лежав видужуючий або вмираючий де-небудь один, серед чужих, і не в силах дати про себе звістку. У газетах, з яких вперше дізнався старий князь про Аустерлицьку поразку, було написано, як і завжди, дуже коротко і невизначено, про те, що росіяни після блискучих баталій мали ретируватися і ретираду провели в повному порядку. Старий князь зрозумів з цієї офіційної звістки, що наші були розбиті. Через тиждень після газети, яка принесла звістку про Аустерлицьку битву, прийшов лист Кутузова, який сповіщав князя про долю, яка спіткала його сина.

"Ваш син, в моїх очах, писав Кутузов, з прапором в руках, попереду полку, упав героєм, гідним свого батька і своєї батьківщини. До загального жалю моєму і всієї армії, до сих пір невідомо — чи живий він, чи ні. Себе і вас надією тішу, що син ваш живий, бо в іншому випадку в числі знайдених на поле битви офіцерів, про яких список мені подано через парламентарів, і він би названий був".

Отримавши цю звістку пізно ввечері, коли він був один в своєму кабінеті, старий князь, як і зазвичай, на другий день пішов на свою ранкову прогулянку; але був мовчазний з прикажчиком, садівником і архітектором і, хоча і був гнівний на вигляд, нічого нікому не сказав.

Коли, в звичайний час, княжна Марія увійшла до нього, він стояв за верстатом і точив, але, як звичайно, не озирнувся на неї.

– А! Княжна Марія! — раптом сказав він неприродно і кинув стамеску.