Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

– плакав Микола ...

Старий пес, з своїм жмуттям, що моталося на стегнах, завдяки зупинці, що сталася, перерізаючи дорогу вовку, був уже за п'ять кроків від нього. Наче відчувши небезпеку, вовк покосився на Карая, ще далі сховавши поліно (хвіст) між ніг і наддав скоку. Але тут – Микола бачив лише, що щось сталось з Караєм – він миттєво опинився на вовкові і з ним разом повалився стрімголов в водомоїну, яка була перед ними.

Та хвилина, коли Микола побачив у вибоїні собак, які кублилися з вовком, з-під яких видно було сива шерсть вовка, його задня нога, що витягується і перелякана голова з притиснутими вухами і той задихається (Карай тримав його за горло), хвилина, коли побачив це Микола, була щаслива хвилина його життя. Він взявся вже за луку сідла, щоб злізти і колоти вовка, як раптом з цієї маси собак висунулася вгору голова звіра, потім передні ноги стали на край водомоїни. Вовк ляснув зубами (Карай вже не тримав його за горло), вистрибнув задніми ногами з водомоїни і, підібгавши хвіст, знову відокремившись від собак, рушив вперед. Карай з наїжачений вовною, ймовірно забитий або поранений, ледве вилазив з водомоїни.

– Боже мій! За що? ... – з розпачем закричав Микола.

Мисливець дядечка з іншого боку скакав напереріз вовку, і собаки його знову зупинили звіра. Знову його оточили.

Микола, його стременний, дядечко і його мисливець крутилися над звіром, улюлюкаючи, кричачи, щохвилини збираючись злізти, коли вовк сідав на зад і всякий раз пускаючись вперед, коли вовк струшувався і посувався до засіки, яка повинна була врятувати його. Ще на початку цього цькування, Данила, почувши улюлюкання, вискочив на узлісся. Він бачив, як Карай взяв вовка і зупинив коня, вважаючи, що справа була скінчено. Але коли мисливці не злізли, вовк стрепенувся і знову пішов на витік. Данила випустив свого бурого ні до вовку, а прямою лінією до засік так само, як Карай, — на переріз звірові. Завдяки цьому напрямку, він підскакував до вовка в той час, як вдруге його зупинили собаки дядечка.

Данила скакав мовчки, тримаючи вийнятий кинджал в лівій руці і як ціпом молотячи своїм арапником по підтягнутим бокам бурого.

Микола не бачив і не чув Данила до тих пір, поки повз самого його не пропихтів важко дихаючи бурий, і він почув звук падіння тіла і побачив, що Данило вже лежить в середині собак на заду вовка, намагаючись зловити його за вуха. Очевидно було і для собак, і для мисливців, і для вовка, що тепер все скінчено. Звір, злякано притиснувши вуха, намагався піднятися, але собаки обліпили його. Данила, підвівшись, зробив падаючий крок і всією вагою, як ніби лягаючи відпочивати, повалився на вовка, хапаючи його за вуха. Микола хотів колоти, але Данила прошепотів: "Не треба, сострунимо" (зв'яжемо морду. Перекл.), — і змінивши положення, наступив ногою на шию вовку. У пащу вовкові заклали палицю, зав'язали, як би загнуздати його шворкою, зв'язали ноги, і Данила рази два з одного боку на інший перевалив вовка.

З щасливими, змученими лицями, живого, дебелого вовка поклали на коня, що шарахався і пирхав і, у супроводі собак, які вищали на нього, повезли до того місця, де повинні були всі зібратися. Молодих двох взяли гончаки і трьох хорти. Мисливці з'їжджалися з своїми ви добутками і розповідями, і всі підходили дивитися дебелого вовка, який звісивши свою лобату голову з закушеною палицею в роті, великими, скляними очима дивився на всю цю юрбу собак і людей, що оточували його. Коли його чіпали, він, здригаючись зав'язаними ногами, дико і в той же час просто дивився на всіх. Граф Ілля Андрійович теж під'їхав і помацав вовка.

– Еге, дебелий який, – сказав він. – Досвідчений, а? — запитав він у Данила, що стояв біля нього.

– Досвідчений, ваша сіятельство, – відповідав Данила, поспішно знімаючи шапку.

Граф пригадав свого продавленого вовка і своє зіткнення з Данилом.

– Однак, брате, ти сердитий, – сказав граф. Данила нічого не сказав і тільки соромливо посміхнувся дитяче лагідною і приємною посмішкою.

Глава 6

Старий граф поїхав додому; Наташа з Петром обіцялися зараз же приїхати. Полювання пішло далі, так як було ще рано. В середині дня гончих пустили в порослий молодим частим лісом яр. Микола, стоячи на стерні, бачив всіх своїх мисливців.

Навпроти від Миколи були зеленкувате поле озимих і там стояв його мисливець, один в ямі за стирчавши кущем ліщини. Тільки що завели гончих, Микола почув рідкісний гон відомої йому собаки — Волторна; інші собаки приєдналися до нього, то замовкаючи, то знову беручись гнати. Через хвилину подали з острова голос по лисиці, і вся зграя, звалившись, погнала по приярку, у напрямку до озимих, геть від Миколи.

Він бачив вижлятників, що скачуть в червоних шапках по краях порослого яру, бачив навіть собак, і будь-яку секунду чекав того, що на тому боці, на зелені, покажеться лисиця.

Мисливець, який стояв в ямі, рушив і випустив собак, і Микола побачив червону, низьку, дивну лисицю, яка, розпушивши трубу, квапливо мчала по зелені. Собаки стали достигати до неї. Ось наблизилися, ось колами стала виляти між ними лисиця, все частіше і частіше роблячи ці кола і обводячи навколо себе пухнастою трубою (хвостом); і ось налетіла чиясь біла собака, і слідом за нею чорна, і все змішалося, і зіркою, нарізно розставивши зади, трохи гойдаючись, стали собаки. До собак підскакали два мисливці: один в червоній шапці, інший, чужий, в зеленому каптані.

"Що це таке? – подумав Микола. – Звідки взявся цей мисливець? Це не дядечків".

Мисливці відбили лисицю і довго, не приторочуючи, стояли піші. Близько них на чумбурах (повід вуздечки. Перекл.) стояли коні з своїми виступами сідл і лежали собаки. Мисливці махали руками і щось робили з лисицею. Звідти ж пролунав звук рогу – домовлений сигнал бійки.

– Це Ілагінський мисливець щось з нашим Іваном бунтує, – сказав стременний Миколи.

Микола послав стременного кликнути до себе сестру і Петю і кроком поїхав до того місця, де доїжджачі збирали гончих. Кілька мисливців поскакало до місця бійки.

Микола зліз з коня, зупинився біля гончаків з Наталею і Петрусем, що під'їхали, чекаючи відомостей про те, чим скінчиться справа. Через узлісся виїхав мисливець-учасник бійки з лисицею в торочках і під'їхав до молодого пана. Він здалеку зняв шапку і намагався говорити шанобливо; але він був блідий, задихався, і обличчя його було злобне. Одне око був у нього підбите, але він ймовірно і не знав цього.

– Що у вас там було? – запитав Микола.

– Як же, з-під наших гончих він травити буде! Та й сука-то моя мишаста зловила. Піди, сперечайсь! За лисицю хапає! Я його лисицею ну катати. Ось вона, в торочках. А цього хочеш? ... – казав мисливець, вказуючи на кинджал і ймовірно уявляючи, що він все ще говорить з своїм ворогом.

Микола, не розмовляючи з мисливцем, попросив сестру і Петю почекати його і поїхав на те місце, де була ця ворожа, Ілагінська охота.

Мисливець-переможець в'їхав у натовп мисливців і там, оточений співчуваючими цікавими, розповідав свій подвиг.

Справа була в тому, що Ілагін, з яким Ростови були в сварці і судовому процесі, полював в місцях, які за звичаєм належали Ростовим, і тепер ніби навмисне звелів під'їхати до острова, де полювали Ростови, і дозволив травити своєму мисливцю з-під чужих гончих.

Микола ніколи не бачив Ілагіна, але як і завжди в своїх судженнях і почуттях не знаючи середини, за чутками про буяння і свавілля цього поміщика, всією душею ненавидів його і вважав своїм найлютішим ворогом. Він озлоблено-схвильований їхав тепер до нього, міцно стискаючи арапник в руці, в повній готовності на найрішучіші і небезпечні дії проти свого ворога.

Тільки-но він виїхав за уступ лісу, як він побачив товстого пана в бобровому картузі на прекрасному вороному коні, що рухатися йому назустріч, супроводжуваний двома челядниками.

Замість ворога Микола знайшов в Ілагіні представницького, чемного пана, який особливо бажав познайомитися з молодим графом. Під'їхавши до Ростова, Ілагін підняв бобровий картуз і сказав, що дуже шкодує про те, що трапилося; що велить покарати мисливця, який дозволив собі травлю з-під чужих собак, просить графа бути знайомим і пропонує йому свої місця для полювання.

Наташа, боячись, що брат її наробить чого-небудь жахливого, в хвилюванні їхала недалеко за ним. Побачивши, що вороги дружелюбно розкланюються, вона під'їхала до них. Ілагін ще вище підняв свій бобровий картуз перед Наталкою і приємно посміхнувшись, сказав, що графиня представляє Діану і маючи пристрасть до полювання і по красі своєї, про яку він багато чув.

Ілагін, щоб загладити провину свого мисливця, настійно просив Ростова пройти в його вугор, який був за версту, і який він беріг для себе і в якому було, за його словами, насипано зайців. Микола погодився, і охота, яка ще вдвічі збільшилася, рушила далі.

Іти до Ілагінського вугора треба було полями. Мисливці розрівнялись. Пани їхали разом. Дядечко, Ростов, Ілагін поглядали нишком на чужих собак, намагаючись, щоб інші цього не помічали, і з занепокоєнням відшукували між цими собаками суперниць своїм собакам.

Ростова особливо вразила своєю красою невелика чистопсова, вузенька, але з сталевими м'язами, тоненьким щипцем (мордою) і чорними очима на викоті, палеворяба сучка в зграї Ілагіна. Він чув про жвавість Ілагінських собак, і в цій красуні-сучці бачив суперницю своєї Мілки.

В середині статечної розмови про врожай нинішнього року, яку завів Ілагін, Микола вказав йому на його палеворябу суку.

– Славна у вас ця сучка! — сказав він недбалим тоном. – Жвава?

– Ця? Так, ця – добра собака, ловить, – байдужим голосом сказав Ілагін про свою палеворябу Ерзу, за яку він рік тому віддав сусідові три сім'ї дворових. – Так і у вас, граф, умолотом не хваляться? – продовжував він розпочату розмову. І вважаючи чемним відплатити молодому графу тим же, Ілагін оглянув його собак і вибрав Мілку, яка кинулася йому в очі своїй шириною.

– Лепська у вас ця чорноряба – ладна! –сказав він.

– Так, нічого, жене, – відповідав Микола. "Ось тільки б побіг в поле пристойний русак, я б тобі показав, яка ця собака!" подумав він, і обернувшись до стременного сказав, що він дає рубль тому, хто подозрить, тобто знайде лежачого зайця.

– Я не розумію, –продовжував Ілагін, – як інші мисливці заздрісні на звіра і на собак.