Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев
Собаки завзятого, молодого мисливця Ростова вже не тільки увійшли в мисливську тіло, а й підбились так, що на загальній раді мисливців вирішено було три дні дати відпочити собакам і 16 вересня йти в від'їзд, починаючи з діброви, де був незайманий вовчий виводок.
У такому положенні були справи 14-го вересня.
Весь цей день охота була вдома; було морозно і колюче, але з вечора стало хмаритися і потепліло. 15 вересня, коли молодий Ростов вранці в халаті виглянув у вікно, він побачив такий ранок, краще якого нічого не могло бути для полювання: як ніби небо розтавало і без вітру спускалося на землю. Єдиний плин, який був в повітрі, був тихий рух мікроскопічних крапель імли або туману, що спускаються зверху вниз. На оголених гілках саду провисали прозорі краплі й падали на листя, що щойно звалилися. Земля на городі, як мак, глянсувате — мокро чорніла, і в недалекій перспективі зливалася з тьмяною і вологою габою туману. Микола вийшов на мокрий з натасканою грязюкою ґанок: відгонило в'янучим лісом і псиною. Чорноряба, широкозада сука Мілка з великими чорними на викоті очима, побачивши господаря, встала, потягнулася назад і лягла по-заячи, потім несподівано схопилася і лизнула його прямо в ніс і вуса. Інший хорт, побачивши господаря з квітникової доріжки, вигинаючи спину, стрімко кинувся до ґанку і піднявши правило (хвіст), став тертися об ноги Миколи.
— Аго-ов! — почувся в цей час той неповторний мисливський підклик, який поєднує в собі і найглибший бас, і найтонший тенор; і з-за рогу вийшов доїжджачий і ловчий Данило, по-українськи "під макітру" обстрижений, сивий, зморшкуватий мисливець з гнутим гарапником в руці і з тим виразом самостійності і презирства до всього в світі, яке буває тільки у мисливців. Він зняв свою папаху перед паном, і зневажливо глянув на нього. Презирство це не було образливо для пана: Микола знав, що цей все зневажаючий і понад усе стоячий Данило все-таки був його кріпак і мисливець.
– Данило! – сказав Микола, лячно відчуваючи, що при вигляді цієї мисливської погоди, цих собак і мисливця, його вже охопило те непереборне ловецьке почуття, в якому людина забуває всі колишні наміри, як закоханий в присутності своєї коханої.
–Що звеліте, ваша світлість? – запитав протодияконський бас, захриплий від нацьковування криком гончих на звіра, і двоє чорних блискучих очей глянули спідлоба на примовклого пана. "Що, або не витримаєш?" як ніби сказали ці два ока.
– От тобі й день, га? І гонитви, і скачка, га? – сказав Микола, чухаючи за вухами Мілку.
Данило не відповідав і поморгав очима.
– Уварку посилав послухати на зорі, — сказав його бас після хвилинного мовчання, – казав, в Отрадненський заказник перевела, там вили. (Перевела значило те, що вовчиця, про яку вони обидва знали, перейшла з дітьми в Отрадненський ліс, який був за дві версти від обійстя і який був невелике відокремлене місце.)
–Але ж їхати треба? –сказав Микола. –Прийди-но до мене з Уваркою.
– Як звеліте!
– Та постривай же годувати.
– Слухаю.
Через п'ять хвилин Данило з Уваркою стояли в великому кабінеті Миколи. Незважаючи на те, що Данило був не великий зростом, сприймання його в кімнаті справляло враження подібне тому, як коли бачиш коня або ведмедя на підлозі між меблями і речами людського життя. Данило сам це відчував і, як звичайно, стояв біля самих дверей, намагаючись говорити тихіше, не рухатися, щоб не поламати як-небудь панських покоїв, і силкуючись скоріше все висловити і вийти на простір, з-під стелі під небо.
Закінчивши розпитування і довідавшись із зізнання Данила, що собаки нічого (Данилові і самому хотілося їхати), Микола звелів сідлати. Але щойно Данила хотів вийти, як в кімнату увійшла стрімкими кроками Наташа, ще не зачесана і не одягнена, у великій няніний хустці. Петя вбіг разом з нею.
– Ти їдеш? – сказала Наташа, – я так і знала! Софійка казала, що не поїдете. Я знала, що нині такий день, що не можна не їхати.
– Їдемо, – неохоче відповідав Микола, якому нині, так як він мав намір організувати серйозне полювання, не хотілося брати Наташу і Петю. – Їдемо, та тільки за вовками: тобі нудно буде.
– Ти знаєш, що це найбільше моє задоволення, – сказала Наташа.
– Це дурно, – сам їде, велів сідлати, а нам нічого не сказав.
– "Марні россам всі перепони", їдемо! — прокричав Петя.
– Та це ж тобі і не можна: матінка сказала, що тобі не можна, – сказав Микола, звертаючись до Наташі.
– Ні, я поїду, неодмінно поїду, – сказала рішуче Наташа. – Даниле, вели нам сідлати, і Михайлі щоб виїжджав з моєї шворою, – звернулася вона до ловчих.
І так-то бути в кімнаті Данилові здавалося непристойно і важко, але мати якусь справу з панянкою — для нього здавалося неможливим. Він опустив очі і поспішив вийти, як ніби до нього це не стосувалося, намагаючись якось ненароком не пошкодити панночці.
Глава 4
Старий граф, завжди тримав величезну охоту, тепер же передав всю охоту у відання сина, в цей день, 15-го вересня, розвеселившись, зібрався сам теж виїхати.
Через годину вся охота була біля ґанку. Микола з суворим і серйозним виглядом, який показував, що ніколи тепер займатися дурницями, пройшов повз Наташі і Петі, які щось розповідали йому. Він оглянув усі частини охоти, послав вперед зграю і мисливців в заїзд, сів на свого рудого донця і, підсвистуючи собак своєї швори, рушив через тік в поле, що вело до Отрадненського заказника. Коня старого графа, ігреневого мерінка, званого Вифлянкою, вів графський конюший; сам же він повинен був прямо виїхати в дрожках на залишений йому лаз.
Всіх гончаків виведено було 54 собаки, під якими, доїжджачими і вижлятниками, виїхало 6 осіб. Хортівників крім панів було 8 чоловік, за якими гасали понад 40 хортів, так що з панськими шворами виїхало в поле біля 130-ти собак і 20-ти кінних мисливців.
Кожен пес знав господаря і кличку. Кожен мисливець знав свою справу, місце і призначення. Як тільки вийшли за огорожу, всі без шуму і балачок рівномірно і спокійно розтягнулися по путівцю і лану, що вели до Отрадненського лісу.
Як по хутровому килиму йшли по полю коні, зрідка човгаючи по калюжах, коли переходили через дороги. Туманне небо продовжувало непомітно і рівномірно спускатися на землю; в повітрі було тихо, тепло, беззвучно. Зрідка чулися то підсвистування мисливця, то хропіння коня, то удар гарапником або скавучання собаки, який не йшов на своєму місці.
Коли від'їхали з версту, назустріч Ростовської охоті з туману показалося ще п'ять вершників з собаками. Попереду їхав свіжий, гарний старий з великими сивими вусами.
– Здрастуйте, дядечку, – сказав Микола, коли старий під'їхав до нього.
– Чисте діло марш! .. Так і знав, – заговорив дядечко (це був далекий родич, небагатий сусід Ростових), – так і знав, що не втерпиш, і добре, що їдеш. Чисте діло марш! (Це була улюблена приказка дядечка.) –Бери запуст зараз, а то мій Гірчик доніс, що Ілагіни з охотою в Корниках стоять; вони у тебе – чисте діло марш! – під носом виводок візьмуть.
– Туди і йду. Що ж, звалити зграї? — запитав Микола, —— звалити ...
Гончих з'єднали в одну зграю, і дядечко з Миколою поїхали поруч. Наташа, закутана хустками, з-під яких видно було жваве з блискучими очима обличчя, підскакала до них, у супроводі Петра і Михайла-мисливця, які не відставати від неї і берейтора, який був приставлений нянькою при ній. Петя чогось сміявся і бив, і смикав свого коня. Наташа спритно і впевнено сиділа на своєму вороному Арабчику і вірною рукою, без зусилля, осадила його.
Дядечко несхвально озирнувся на Петю і Наташу. Він не любив з'єднувати баловство з серйозною справою полювання.
– Здрастуйте, дядечку, і ми їдемо! –прокричав Петя.
–Здрастуйте-то здрастуйте, та собак не передавите, – строго сказав дядечко.
– Миколко, який чарівний собака, Трунила! він впізнав мене, — сказала Наташа про свого улюбленого гончака.
"Трунила, по-перше, не собака, а гончак", подумав Микола і строго глянув на сестру, намагаючись їй дати відчути ту відстань, яка мала їх розділяти в цю хвилину. Наташа зрозуміла це.
– Ви, дядечко, не думайте, щоб ми завадимо кому-небудь, – сказала Наташа. Ми станемо на своєму місці і не поворухнемось.
– І добра справа, графинечко, – сказав дядечко. – Тільки з коня якось не впадіть, – додав він: – а то – чисте діло марш! – нема ж на чому триматися.
Острів Отрадненського заказника виднівся сажнях у ста, і доїжджачі підходили до нього. Ростов, вирішивши остаточно з дядечком, звідки кидати гончих і вказавши Наташі місце, де їй стояти і де ніяк нічого не могло пробігти, попрямував в заїзд над яром.
– Ну, небоже, на дебелого стаєш, – сказав дядечко: цур не гладити (не прогавити).
– Як доведеться, –обізвався Ростов. – Карай, фюіт! – крикнув він, відповідаючи цим закликом на слова дядечка. Карай був старий і потворний, кудлатий кобель, відомий тим, що він самотужки брав дебелого вовка. Всі стали на свої місця.
Старий граф, знаючи мисливську гарячність сина, поквапився не запізнитися, і ще не встигли доїжджачі під'їхати до місця, як Ілля Андрійович, веселий, рум'яний, з тремтячими щоками, на своїх вороненьких підкотив по зеленці до залишеного йому лазу і, розправивши шубку і надівши мисливські снаряди, вліз на свою гладку, ситу, смирну і добру, посивілу як і він, Віфлянку. Коней з дрожками відіслали. Граф Ілля Андрійович, хоча і не мисливець у душі, але знав твердо мисливські закони, в'їхав в галявину кущів, від яких він стояв, розібрав поводи, оговтався на сідлі і, відчуваючи себе готовим, озирнувся посміхаючись.
Біля нього стояв його камердинер, старовинний, але обважнілий їздець, Семен Чекмар. Чекмар тримав на шворі трьох лихих, але також зажирілих, як господар і кінь, — вовкодавів. Дві собаки, розумні, старі, вляглися без пасків. Кроків на сто подалі в узліссі стояв інший стременний графа, Митька, відчайдушний їздець і пристрасний мисливець. Граф за старовинною звичкою випив перед полюванням срібну чарку мисливської запіканочки, закусив і запив півпляшкою свого улюбленого бордо.
Ілля Андрійович був трошки червоний від вина і їзди; очі його, оповиті вологою, особливо блищали, і він, закутаний в шубку, сидячи на сідлі, мав вигляд дитини, яку зібрали погуляти. Худий, з втягнутими щоками Чекмар, влаштувавши свої справи, поглядав на пана, з яким він жив 30 років душа в душу, і, розуміючи його приємний настрій, чекав утішливої розмови.
