Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Вона, напившись чаю, пішла в залу, яку вона особливо любила за сильний резонанс, і почала співати свої солфеджі (вправи співу). Закінчивши перший урок, вона зупинилася на середині зали та повторила одну музичну фразу, особливо вподобану їй. Вона прислухалася радісно до тієї (як ніби несподіваної для неї) принади, з якої ці звуки переливаючись наповнили всю порожнечу зали і повільно завмерли, і їй раптом стало весело. "Що про це думати багато і так добре", сказала вона собі і стала взад і вперед ходити по залі, ступаючи непростими кроками по дзвінкому паркету, але на кожному кроці переступаючи з каблучка (на ній були нові, улюблені черевики) на носок, і так само радісно, як і до звуків свого голосу дослухаючись до цього розмірено-неквапливого тупоту каблучка і поскрипування носка. Проходячи повз дзеркало, вона заглянула в нього. – "Ось вона я!" як ніби говорив вираз її обличчя при вигляді себе. – "Ну і добре. І нікого мені не потрібно ".

Лакей хотів увійти, щоб прибрати щось в залі, але вона не пустила його, знову зачинивши за ним двері, і продовжувала свою прогулянку. Вона повернулася в цей ранок знову до свого улюбленого стану любові до себе і захоплення собою. – "Що за втіха ця Наташа!" сказала вона знову про себе словами якогось третього, збірного, чоловічого обличчя. – "Лепська, голос, молода, і нікому вона не заважає, залиште тільки її в спокої". Але скільки б не залишали її в спокої, вона вже не могла бути спокійна і негайно ж відчула це.

У передній відчинилися двері під'їзду, хтось запитав: чи вдома? і почулися чиїсь кроки. Наташа дивилась в дзеркало, але вона не бачила себе. Вона слухала звуки в передній. Коли вона побачила себе, обличчя її було бліде. Це був він. Вона це вірно знала, хоча трохи чула звук його голосу з зачинених дверей.

Наташа, бліда і перелякана, вбігла до вітальні.

– Мама, Болконський приїхав! – сказала вона. – Мама, це жахливо, це нестерпно! –Я не хочу ... мучитися! Що ж мені робити?…

Ще графиня не встигла відповісти їй, як князь Андрій з тривожним і серйозним обличчям увійшов до вітальні. Як тільки він побачив Наташу, обличчя його засяяло. Він поцілував руку графині і Наташі і сів збоку дивана.

–Давно вже ми не мали задоволення ... — почала було графиня, але князь Андрій перебив її, відповідаючи на її питання і очевидно поспішаючи сказати те, що йому було потрібно.

– Я не був у вас весь цей час, тому що був у батька: мені потрібно було переговорити з ним по вельми важливій справі. Я вчора вночі тільки повернувся, – сказав він, глянувши на Наташу. –Мені потрібно переговорити з вами, графиня, – додав він після хвилинного мовчання.

Графиня, важко зітхнувши, опустила очі.

– Я до ваших послуг, – промовила вона.

Наташа знала, що їй треба піти, але вона не могла цього зробити: щось стискало їй горло, і вона нечемно, прямо, відкритими очима дивилася на князя Андрія.

"Зараз? Цю хвилину! .. Ні, це не може бути! " думала вона.

Він знову глянув на неї, і цей погляд переконав її в тому, що вона не помилилася. –Так, зараз, цієї хвилини вирішувалася її доля.

– Піди, Наташа, я покличу тебе, – сказала графиня пошепки.

Наташа переляканими, благаючими очима глянула на князя Андрія і на матір, і вийшла.

– Я приїхав, графиня, просити руки вашої дочки, – сказав князь Андрій. Обличчя графині спалахнуло, але вона нічого не сказала.

– Ваша пропозиція ... – статечно почала графиня. – Він мовчав, дивлячись їй в очі. – Ваша пропозиція ... (вона зніяковіла) нам приємна, і ... я приймаю вашу пропозицію, я рада. І чоловік мій ... я сподіваюся ... але від неї самої буде залежати ...

– Я скажу їй тоді, коли буду мати вашу згоду ... даєте ви мені її? – сказав князь Андрій.

– Так, – сказала графиня і простягнула йому руку і з змішаним почуттям відчуженості і ніжності притулилася губами до його лоба, коли він нахилився над її рукою. Вона хотіла любити його, як сина; але відчувала, що він був чужий і страшний для неї чоловік. – Я впевнена, що мій чоловік буде згоден, — сказала графиня, – але ваш батюшка ...

– Мій батько, якому я повідомив свої плани, неодмінною умовою згоди поклав то, щоб весілля було не раніше року. І це-то я хотів повідомити вам, – сказав князь Андрій.

–Правда, що Наташа ще молода, але так довго.

– Це не могло бути інакше, – зітхнувши, сказав князь Андрій.

– Я пошлю вам її, –сказала графиня і вийшла з кімнати.

– Господи, помилуй нас, – твердила вона, відшукуючи дочку. Соня сказала, що Наташа в спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилася на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулася до неї.

– Що? Мама? ... Що?

– Піди, піди до нього. Він просить твоєї руки, – сказала графиня холодно, як здалося Наташі ... – Піди ... піди, — промовила мати з сумом і докором слідом помчавшої дочки, і важко зітхнула.

Наташа не пам'ятала, як вона увійшла до вітальні. Увійшовши в двері і побачивши його, вона зупинилася. "Невже цей чужий чоловік зробився тепер всім для мене?" запитала вона себе і миттєво відповіла: "Так, все: він один тепер дорожче для мене всього на світі". Князь Андрій підійшов до неї, опустивши очі.

– Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я сподіватися?

Він глянув на неї, і серйозна пристрасність виразу її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: "Навіщо питати? Навіщо сумніватися в тому, чого не можна не знати? Навіщо говорити, коли не можна словами виразити того, що відчуваєш".

Вона наблизилася до нього і зупинилася. Він взяв її руку і поцілував.

– Чи любите ви мене.

– Так, так, – ніби з досадою промовила Наташа, голосно зітхнула, другий раз, частіше і частіше, і заридала.

– Про що? Що з вами?

– Ах, я така щаслива, – відповідала вона, посміхнулася крізь сльози, нагнулася ближче до нього, подумала секунду, ніби запитуючи себе, чи можна це, і поцілувала його.

Князь Андрій тримав її руки, дивився їй в очі, і не знаходив у своїй душі колишню любов до неї. В душі його раптом повернулося щось: не було колишньої поетичної і таємничої принади бажання, а була жалість до її жіночої та дитячої слабкості, був страх перед її відданістю і довірливістю, важка і разом радісна свідомість обов'язку, який навіки зв'язав його з нею. Справжнє почуття, хоча і не було так світле і поетичне як колишнє, було серйозніше і сильніше.

– Сказала вам maman, що це не може бути раніше року? –спитпав князь Андрій, продовжуючи дивитися в її очі. "Невже це я, та дівчинка-дитина (все так говорили про мене) думала Наташа, невже я тепер з цієї хвилини дружина, рівна цьому чужому, милому, розумному чоловікові, шанованому навіть моїм батьком. Невже це правда! невже правда, що тепер уже не можна жартувати життям, тепер вже я велика, тепер вже лежить на мені відповідальність за всяку мою справу і слово? Та, що він запитав у мене?"

– Ні, — відповіла вона, але вона не розуміла того, що він питав.

– Вибачте мене, — сказав князь Андрій, – але ви такі молоді, а я вже так багато випробував життя. Мені страшно за вас. Ви не знаєте себе.

Наташа з зосередженою увагою слухала, намагаючись зрозуміти сенс його слів і не розуміла.

– Як не важкий мені буде цей рік, що відстрочує моє щастя, – продовжував князь Андрій, – в цей термін ви повірите себе. Я прошу вас через рік зробити моє щастя; але ви вільні: заручини наша залишиться таємницею і, якщо ви переконалися б, що ви не любите мене, чи полюбили б ... — сказав князь Андрій з неприродною посмішкою.

– Навіщо ви це говорите? — перебила його Наташа. – Ви знаєте, що з того самого дня, як ви в перший раз приїхали в Відрадне, я полюбила вас, – сказала вона, твердо впевнена, що вона говорила правду.

–У рік ви впізнаєте себе ...

– Цілий рік! – раптом сказала Наташа, тепер тільки зрозумівши те, що весілля відстрочена на рік. — Так чому ж рік? Чому ж рік? ... – Князь Андрій став їй пояснювати причини цієї відстрочки. Наташа не слухала його.

– І не можна інакше? – запитала вона. Князь Андрій нічого не відповів, але в обличчі його висловилася неможливість змінити це рішення.

– Це жахливо! Ні, це жахливо, жахливо! – раптом заговорила Наташа і знову заридала. – Я помру, чекаючи року: це не можна, це жахливо. – Вона глянула в обличчя свого нареченого і побачила на ньому вираз співчуття і здивування.

– Ні, ні, я все зроблю, – сказала вона, раптом зупинивши сльози, – я така щаслива!

Батько і мати увійшли в кімнату і благословили нареченого і наречену. З цього дня князь Андрій нареченим став їздити до Ростових.

24

Заручин не було і нікому не було оголошено про змовини Болконського з Наташею; на цьому наполіг князь Андрій. Він говорив, що так як він причиною відстрочки, то він і повинен нести всю тяжкість її. Він говорив, що він навіки пов'язав себе своїм словом, але що він не хоче пов'язувати Наташу і надає їй повну свободу. Якщо вона через півроку відчує, що вона не любить його, вона буде в своєму праві, якщо відмовить йому. Само собою зрозуміло, що ні батьки, ні Наташа не хотіли чути про це; але князь Андрій наполягав на своєму. Князь Андрій бував кожен день у Ростових, але не як наречений поводився з Наташею: він говорив їй ви і цілував тільки її руку. Між князем Андрієм і Наташею після дня пропозиції встановилися зовсім інші ніж раніше, близькі, прості відносини. Вони начебто досі не знали один одного. І він і вона любили згадувати про те, як вони дивилися один на одного, коли були ще нічим, тепер обидва вони відчували себе зовсім іншими істотами: тоді удаваними, тепер простими і щирими. Спочатку в сімействі відчувалася незручність в поводженні з князем Андрієм; він здавався людиною з чужого світу, і Наташа довго привчала домашніх до князя Андрія і з гордістю запевняла всіх, що він тільки здається таким особливим, а що він такий же, як і всі, і що вона його не боїться і що ніхто не повинен боятися його. Після кількох днів, в сімействі до нього звикли і не соромлячись вели при ньому колишній спосіб життя, в якому він брав участь. Він про господарство вмів говорити з графом і про наряди з графинею і Наташею, і про альбоми та канву з Софійкою. Іноді домашні Ростових між собою і при князі Андрії дивувалися тому, як все це сталося і як очевидні були прикмети цього: і приїзд князя Андрія в Відрадне, і їх приїзд до Петербурга, і схожість між Наташею і князем Андрієм, яку помітила няня в перший приїзд князя Андрія, і зіткнення в 1805-му році між Андрієм і Миколою, і ще багато інших ознак того, що сталося, було помічено домашніми.

У будинку царювала та поетична нудьга і мовчазність, яка завжди супроводжує присутності нареченого і нареченої.