Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Паяц — Діммлер з панею — Миколою відкрили танець. Оточені дітьми, що кричали, ряджені, закриваючи обличчя і змінюючи голоси, розкланювалися перед господинею і розташовувалися по кімнаті.

– Ах, впізнати не можна! А Наташа-то! Подивіться, на кого вона схожа! Далебі, нагадує когось. Едуард-то Карлич як хороший! Я не впізнала. Та як танцює! Ах, батюшки, і черкес якийсь; право, як йде Софійці. Це ще хто? Ну, втішили! Столи-то прийміть, Микита, Ваня. А ми так тихо сиділи!

– Ха-ха-ха! .. Гусар-то, гусар-то! Ніби хлопчик, і ноги! .. Я бачити не можу ... – чулися голоси.

Наташа, улюблениця молодих Мелюкових, з ними разом зникла в задні кімнати, куди була витребувана пробка і різні халати і чоловічий одяг, які в розчинені двері брали від лакея оголені дівочі руки. Через десять хвилин вся молодь сімейства Мелюкова приєдналася до ряджених.

Пелагея Данилівна, розпорядившись очищенням місця для гостей і частуваннями для панів і дворових, не знімаючи окулярів, з стримуваною посмішкою, ходила між рядженими, близько дивлячись їм в обличчя і нікого не впізнаючи. Вона не впізнавала не тільки Ростових і Діммлера, але і ніяк не могла розпізнати ні своїх дочок, ні тих чоловікових халатів і мундирів, які були на них.

– А це чия така? – говорила вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, яка представляла казанського татарина. – Здається, з Ростових хтось. Ну і ви, пане гусар, в якому полку служите? – питала вона Наташу. – Турці-то, турці пастили подай, – говорила вона буфетникові, що обносив: – це їх законом не заборонено.

Іноді, дивлячись на дивні, але смішні па, які виробляли танцюючі, які вирішили раз назавжди, що вони вбрані, що ніхто їх не впізнає і тому не конфуз, — Пелагея Данилівна закривалася хусткою, і все сите тіло її тремтіло від нестримного доброго, старечого сміху. – Сашінет-то моя, Сашінет-то! – говорила вона.

Після російських танців і хороводів Пелагея Данилівна з'єднала всіх дворових і панів разом, в один великий круг; принесли кільце, мотузочку і рублик, і влаштувалися загальні гри.

Через годину всі костюми зім'ялись і розладнались. Пробкові вуса і брови розмазалися по спітнілим і веселим обличчям що розгорілися. Пелагея Данилівна стала взнавати ряджених, захоплювалася тим, як добре були зроблені костюми, як йшли вони особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей запросили вечеряти в вітальню, а в залі розпорядилися частуванням дворових.

– Ні, в лазні гадати, ось це страшно! – говорила за вечерею стара діва, що жила у Мелюкових.

– Чому ж? – запитала старша дочка Мелюкових.

– Та не підете, тут треба хоробрість ...

– Я піду, – сказала Софійка.

– Розкажіть, як це було з панянкою? – сказала друга Мелюкова.

– Так ось так-то, пішла одна панянка, – сказала стара дівиця, – взяла півня, два прилади – як слід, сіла. Посиділа, тільки чує, раптом їде ... з дзвониками, з бубонцями під'їхали сани; чує, йде. Входить зовсім в людській подобі, як є офіцер, прийшов і сів з нею за прилад.

– А! А! .. – закричала Наташа, з жахом викочуючи очі.

– Та як же, він так і каже?

– Так, як людина, все як має бути, і став, і став умовляти, а їй би треба зайняти його розмовою до півнів; а вона зніяковіла – тільки зніяковіла і закрилася руками. Він її і підхопив. Добре, що тут дівчата прибігли ...

– Ну, що лякати їх! – сказала Пелагея Данилівна.

– Матусю, адже ви самі ворожили ... – сказала дочка.

– А як це в коморі ворожать? – запитала Софійка.

– Так ось хоч би тепер, підуть до комори, та й слухають. Що почуєте: забиває, стукає – погано, а пересипає хліб – це до добра; а то буває ...

– Мамо, розкажіть, що з вами було в коморі?

Пелагея Данилівна посміхнулася.

– Та що, я вже забула ... — сказала вона. – Адже ви ніхто не підете?

– Ні, я піду; Пелагея Данилівна, пустіть мене, я піду, – сказала Софійка.

– Ну що ж, коли не боїшся.

– Луїза Іванівна, можна мені? — запитала Софійка.

Чи грали в колечко, в мотузочку або рублик, чи розмовляли, як тепер, Микола не відходив від Софійки і зовсім новими очима дивився на неї. Йому здавалося, що він нині тільки в перший раз, завдяки цим пробковим вусам, цілком зрозумів її. Софійка дійсно цей вечір була весела, жвава і хороша, якою ніколи ще не бачив її Микола.

"Так ось вона яка, а я то дурень!" думав він, дивлячись на її блискучі очі і щасливу, захоплену посмішку, що з-під вусів робила ямочки на щоках і якої він не бачив раніше.

– Я нічого не боюся, – сказала Софійка. – Можна зараз? – Вона встала. Софійці розповіли, де комора, як їй мовчки стояти і слухати, і подали їй шубку. Вона накинула її собі на голову і глянула на Миколу.

"Що за втіха ця дівчинка!" подумав він. "І про що я думав досі!"

Софійка вийшла в коридор, щоб іти в комору. Микола поспішно пішов на парадний ґанок, кажучи, що йому жарко. Дійсно в будинку було душно від зібраного народу.

На дворі був той же нерухомий холод, той же місяць, тільки було ще світліше. Світло було таке сильне і зірок на снігу було так багато, що на небо не хотілося дивитися, і справжніх зірок було непомітно. На небі було чорно і нудно, на землі було весело.

"Дурень я, дурень! Чого чекав до сих пір?" подумав Микола і, піднявшись на ґанок, він обійшов ріг будинку по тій стежці, яка вела до заднього ґанку. Він знав, що тут піде Софійка. На половині дороги стояли складені сажні дров, на них був сніг, від них падала тінь; через них і з боку їх, переплітаючись, падали на сніг і доріжку тіні старих голих лип. Доріжка вела до комори. Рубана стіна комори і дах, покритий снігом, як висічена з якогось дорогоцінного каменю, блищали в місячному світлі. В саду тріснуло дерево, і знову все абсолютно затихло. Груди, здавалося, дихали не повітрям, а якоюсь вічно-молодою силою і радістю.

З дівочого ґанку застукали ноги по сходах, скрипнуло дзвінко на останній, на яку було насипано сніг, і голос старої діви сказав:

– Прямо, прямо, ось по доріжці, панночка. Тільки не озиратися.

– Я не боюся, – відповідав голос Софійки, і по доріжці, по напрямку до Миколи, зарипіли, засвистіли в тоненьких черевичках ніжки Софійки.

Софійка йшла закутавшись в шубку. Вона була вже в двох кроках, коли побачила його; вона побачила його теж не таким, яким вона знала і якого завжди трошки боялася. Він був в жіночій сукні зі скуйовдженим волоссям і з щасливою і новою для Софійки посмішкою. Софійка швидко підбігла до нього.

"Зовсім інша, і все та ж", думав Микола, дивлячись на її обличчя, все освітлене місячним світлом. Він просунув руки під шубку, що прикривала її голову, обняв, притиснув до себе і поцілував у губи, над якими були вуса і від яких пахло паленою пробкою. Софійка в саму середину губ поцілувала його і, випроставши маленькі руки, по обидва боки взяла його за щоки.

– Софійка! .. Nicolas! .. – тільки сказали вони. Вони підбігли до комори і повернулися назад кожен з свого ґанку.

Глава 12

Коли всі поїхали назад від Пелагеї Данилівни, Наташа, яка завжди все бачила і помічала, влаштувала так розміщення, що Луїза Іванівна і вона сіли в сани з Діммлером, а Софійка сіла з Миколою і дівчатами.

Микола, вже не перегонами, рівно їхав в зворотний шлях, і все вдивляючись в цьому дивному, місячному світлі в Софійку, відшукував при цьому все перемінюючому світлі, з-під брів і вусів свою ту колишню і теперішню Софійку, з якою він вирішив уже ніколи не розлучатися. Він вдивлявся, і коли розпізнавав все ту ж і іншу і згадував, чуючи цей запах пробки, змішаний з почуттям поцілунку, він на повні груди вдихав в себе морозне повітря і, дивлячись на землю, що біжить і блискуче небо, він відчував себе знову в чарівному царстві.

– Софійко, тобі добре? – зрідка запитував він.

– Так, – відповідала Софійка. – А тобі?

На середині дороги Микола дав потримати коней візникові, на хвилинку підбіг до саней Наташі і став на відведення.

– Наташе, – сказав він їй пошепки по-французьки, – знаєш, я зважився щодо Софійки.

– Ти їй сказав? – запитала Наташа, вся раптом просяявши від радості.

– Ах, яка ти дивна з цими вусами і бровами, Наташе! Ти рада?

– Я так рада, така рада! Я вже сердилась на тебе. Я тобі не говорила, але ти погано з нею поводився. Це таке серце, Nicolas. Як я рада! Я буваю бридка, але мені соромно було бути однією щасливою без Софійки, – продовжувала Наташа. – Тепер я так рада, ну, біжи до неї.

– Ні, постій, ах яка ти смішна! – сказав Микола, все вдивляючись в неї, і в сестри теж знаходячи щось нове, незвичайне і чарівно-ніжне, чого він раніше не бачив в ній. – Наташе, щось чарівне. Га?

– Так, – відповіла вона, – ти прекрасно зробив.

"Якщо б я раніше бачив її такою, якою вона тепер, – думав Микола, – я б давно запитав, що зробити і зробив би все, що б вона не веліла, і все б було добре".

– Так ти рада, і я добре зробив?

– Ах, так добре! Я недавно з матусею посварилася за це. Мама сказала, що вона тебе ловить. Як це можна говорити? Я з мамою ледь не полаялася. І нікому ніколи не дозволю нічого поганого про неї сказати і подумати, тому що в ній одне хороше.

– Так добре? – сказав Микола, ще раз виглядаючи вираз обличчя сестри, щоб дізнатися, чи правда це, і, скриплячі чобітьми, він зіскочив з відведення і побіг до своїх саней. Все той же щасливий, усміхнений черкес, з вусиками і блискучими очима, дивився з-під соболиного капора, сидів там, і цей черкес був Софійка, і ця Софійка була напевно його майбутня, щаслива і любляча дружина.

Приїхавши додому і розповівши матері про те, як вони провели час у Мелюкових, панянки пішли до себе. Роздягнувшись, але не стираючи пробочних вусів, вони довго сиділи, розмовляючи про своє щастя. Вони говорили про те, як вони будуть жити заміжніми, як їхні чоловіки будуть дружні і як вони будуть щасливі.

На Наталчині столі стояли ще з вечора приготовлені Докією дзеркала. – Тільки коли все це буде? Я боюся, що ніколи ... Це було б дуже добре! – сказала Наташа встаючи і підходячи до дзеркал.

– Сідай, Наташе, може бути ти побачиш його, – сказала Софійка. Наташа запалила свічки і сіла. – Якогось з вусами бачу, – сказала Наташа, яка бачила своє обличчя.

– Не треба сміятися, панночка, – сказала Докія.

Наташа знайшла за допомогою Софійки і покоївки положення дзеркала; обличчя її прийняло серйозний вираз, і вона замовкла.