Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

— Хто це? Ти, Робінсон?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

— Так, так, це я. Ради Бога, Том Сміт, кидай зброю і здавайся, бо в цю ж мить ви всі будете мертві.

— Та кому ж здаватись? Де вони? — прокричав знову Том Сміт.

— Тут! — гукнув Робінсон. — Тут наш капітан, і з ним п’ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбили, Віль Фрей — поранений, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь відразу, то всі загинете.

— А нас помилують, якщо ми здамось? — спитав Том Сміт.

— Зараз спитаю капітана, — відповів Робінсон. Тут у розмову втрутився й сам капітан.

— Гей, Сміт, і всі, хто там! — закричав він. — Пізнаєте ви мій голос? Якщо ви негайно ж складете зброю й здастесь, я обіцяю помилування всім вам, крім Віля Аткінса.

На це Віль Аткінс крикнув:

— Капітан, ради Бога, згляньтесь на мене! Що я зробив? Адже всі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Віль Аткінс перший затримав капітана, зв’язав йому руки й поводився з ним дуже грубо, обкладаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без усяких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Капітан і всі вони звали мене губернатором. Отже, всі вони склали зброю і почали благати, щоб їх помилували. Матрос, що розмовляв з ними, та ще двоє людей, з мого розпорядження, зв’язали їх, а тоді моя грізна армія в п’ятдесят чоловік, що насправді вкупі з цими трьома складалась тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Сам я та ще один із нас не показувались поки що полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан, що міг тепер без перешкод розмовляти з бунтівниками, змалював їм у справжньому вигляді всю низькість їх поводження з ним і всю злочинність їх планів, давши їм зрозуміти, що такі вчинки призводять лише до біди, а то й до шибениці. Всі вони каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про єдине — щоб їх не карали. На це капітан відповів, що він тут ні при чому, бо вони не його полонені, а правителя острова; вони, мовляв, були певні, що висадили його на пустинний, безлюдний берег, а Богові вгодно було направити їх на заселене місце, де губернатор — англієць; він міг би повісити їх усіх, але він помилував їх і вирядить їх в Англію, де з ними вчинять по закону; що ж до Віля Аткінса, то губернатор наказав порадити йому готуватись до смерті, бо завтра вранці він буде повішений.

Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки й благав капітана попросити за нього перед губернатором. А решта почала принижено просити не відправляти їх в Англію.

Тепер мені спало на думку, що настав час мого визволення; що тепер легко буде умовити цих хлопців щиро допомогти нам заволодіти кораблем. Отже, я відійшов у сутінь, щоб вони не могли роздивитись, який їх губернатор, і покликав капітана. Коли я гукнув, неначе б то здалека, один із наших людей, як було наказано, озвався й сказав капітанові:

— Капітан, вас кличе губернатор.

— Перекажи його вельможності, що я зараз з’явлюсь, — відповів капітан.

Це справило на них враження: всі були цілком певні, що губернатор з своєю армією в п’ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він був захоплений цим планом і вирішив виконати його завтра ж вранці. Щоб краще здійснити його й забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінса з двома іншими запеклими негідниками, на мою думку, треба було зв’язати по руках та ногах і посадити в печеру, де вже сиділи в’язні. Відвести їх туди я доручив П’ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег. Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в’язниці, бо вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі. Решту я відправив до своєї бесідки, яку я в своєму місці описав уже досить докладно. Висока огорожа робила з неї теж досить надійне місце ув’язнення, тим більше, що полонені були зв’язані й знали, що від їх поведінки залежить їх доля.

Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав допитати їх і потім повідомити мене, чи можна буде довірити їм справу нападу на корабель. Він сказав їм про образу, вчинену йому ними, та про становище, до якого вони дійшли. Сказав, що, хоч губернатор й помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх, безперечно, повісять, а коли вони допоможуть йому в такій пильній справі, як відібрання корабля, то губернатор подбає, щоб їх помилували.

Легко уявити собі, з якою охотою прийняли таку пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони впали навколішки до ніг капітана, заприсягались додержуватись вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що, коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть себе за його невиплатних боржників, шануватимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу.

— Гаразд, — мовив капітан, — все це я перекажу губернаторові і з свого боку буду просити за вас перед ним.

Після цього він склав мені звіт про виконання мого доручення, висловивши глибоку певність, що на вірність цих людей можна цілком покластись.

Проте, для більшої надійності, я запропонував капітанові вернутись до матросів, вибрати з них п’ятеро й сказати їм, що, як вони вже бачили, у нас досить людей, і що, вибираючи цих п’ятьох для допомоги, він робить їм ласку. Інших двох разом із тими трьома, що сидять у фортеці (в моїй печері), губернатор залишить у себе як заручників, і якщо хто зламає свою клятву, всі заручники будуть повішені на березі. Це був суворий захід, і він показав їм, що губернатор взявся до справи серйозно. Їм не було з чого вибирати і довелось скоритись. Тепер заручники й капітан мали подбати, щоб ті п’ятеро виконали своє зобов’язання.

Для експедиції ми виділили такі наші сили: по-перше, капітан, його помічник і пасажир, по-друге, двоє полонених