Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Це трохи здивувало й засмутило мене, і я спитав капітана, як могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю, — адже він знав, що я написав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.
Він сказав, що це правда, але доказів моєї смерті в нього не було і, значить, він не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про мою загибель. Та йому й не хотілось брати на себе завідування моєю плантацією, бо вона була дуже далеко. Проте заповіт він подав і права свої заявив; і якби він міг довести, що я живий або помер, то почав би діяти за довіреністю і вступив би у володіння тим «інгеніо» (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, що й тепер живе в Бразилії.
— Але, — вів далі старий, — я мушу сказати вам дещо, менш приємне для вас, ніж те, що я розказав вам досі: ваш компаньйон та опікуни, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і передали мені гроші. Тоді плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, збудування фабрики та придбання невільників, так що прибутки були далеко не такі великі, як пізніше. Але я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив їх.
Через кілька днів після цього мій старий друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у тюках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо. Із звіту я побачив, що доходи щороку збільшувались, але через величезні витрати прибутку було спочатку не дуже багато. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п’ятнадцять подвійних тюків тютюну, що загинули разом з його кораблем під час аварії при повороті з Бразилії до Лісабона років через одинадцять після мого від’їзду. Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він був змушений витратити мої гроші, щоб поповнити свої втрати й купити собі частину в новому судні.
— І все-таки, старий мій друже, — закінчив він, — вам не доведеться бідувати; бо, коли вернеться мій син, ми задовольнимо вас цілком.
З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойдорів, а на забезпечення решти боргу — в письмовій формі свої права на судно, з яким його син поїхав до Бразилії. Він був власник однієї четвертини його, а син — другої.
Я був такий зворушений чесністю і добротою бідного старика, що не міг припустити цього. Згадуючи, що він зробив для мене, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо, яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримався від сліз. Отже, я насамперед спитав, чи дозволяють йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це надто важко для нього. Він відповів, що, звичайно, це буде важко, але гроші мої, і мені вони, мабуть, іще потрібніші, ніж йому.
У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я ледве стримувався від сліз. Нарешті я взяв сто мойдорів і, попросивши пера та чорнила, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що, коли я одержу назад свою плантацію, то віддам йому й сто мойдорів, як я й зробив згодом. А на передачу мені права на володіння судном я ніяк не міг погодитись. Коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне їх, бо я переконався, що він чесна людина; коли ж вони мені не будуть потрібні і я одержу назад усе, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенні.
Після цього старий спитав мене, чи хотів би я, щоб він допоміг мені заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Не заперечуючи цьому, капітан зазначив, що є багато способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що в гирлі Тахо[59] стоять судна, готові до відплиття в Бразилію, він записав моє прізвище в офіціальні книги і ствердив присягою, що я живий і що я є той, хто зайняв землю для згаданої плантації. Засвідчивши це у нотаря і склавши довіреність, він сказав мені надіслати її з його листом одному його знайомому купцеві в Бразилії, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.
Не можна діяти сумлінніше, ніж діяв за довіреністю цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав за невільниками до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами: Перше — звіт про прибутки з моєї ферми чи плантації від того часу, як їх батьки розрахувалися з моїм старим другом, португальським капітаном, тобто за шість років; мені припадало тисяча сто сімдесят чотири мойдори.
Друге — звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд не забрав під свою опіку плантацію, як майно особи, зниклої безвісти, що, по закону, вважалось за громадську смерть. Прибутковість плантації поступово зростала, і прибуток за ці чотири роки дорівнював трьом тисячам двісті сорок одному мойдорові.
Третя — звіт пріора августинського монастиря, що одержував прибутки протягом більше чотирнадцяти років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, але чесно заявив, що в нього залишилось вісімсот сімдесят два мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська частина не повернула мені нічого.
Там був ще лист від мого компаньйона. Він щиро вітав мене з щасливим поворотом, радів, що я живий,
