Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Зробивши все це, я попрощався в ними і другого дня переїхав на корабель. Та як не поспішали ми відпливти, а не встигли знятися з якоря тієї ночі. Другого ранку вдосвіта двоє з п’ятьох вигнанців припливли до корабля, гірко скаржачись на своїх товаришів, і заклинали нас Богом забрати їх з собою, хоч би їх і повісили відразу, бо, за їх словами, їм однаково загрожує смерть, коли вони зостануться на острові. Відповідаючи на їх прохання, капітан сказав, що не може забрати їх без мого дозволу. Нарешті, примусивши їх урочисто заприсягтись, що вони виправляться і будуть зразково поводитись, ми прийняли їх на корабель. Після доброї нагінки й прочухана вони стали дуже порядними й смирними хлопцями.
Трохи згодом, коли почався приплив, ми послали на берег шлюпку з речами, які ми обіцяли лишити людям. До цих речей, на моє прохання, капітан додав їхні скрині та одяг, за що вони були йому дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи не забути їх і послати за ними корабель, коли в мене буде на це змога.
Покидаючи свій острів, я взяв на спомин свою величезну шапку з козячої шкури, свій зонтик та одну з своїх папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, аж зовсім потемніли, взялись іржею й тільки після доброї чистки знову набули вигляду срібних. Узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля. Так покинув я острів 19 грудня — року, згідно з корабельними записами, 1686 — пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Із цього другого полону я визволився того ж самого числа, як і тоді, коли вперше втік на баркасі від салеських маврів.
Після довгої морської подорожі я приїхав в Англію 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п’ять років.
Приїхавши в Англію, я був для всіх таким чужим, ніби ніколи й не жив там. Моя благодійниця й довірена, якій я дав на схованку свої гроші, була ще жива, але зазнала багато лиха, вдруге овдовіла і впала в злидні. Я не тільки заспокоїв її щодо сплати боргу, запевнивши, що не буду вимагати від неї нічого, а ще, в подяку за колишні турботи та відданість мені, допоміг їй, скільки дозволяли мої обставини. А дозволяли вони мені дуже мало, бо мій запас грошей був тоді дуже невеликий. Зате я обіцяв їй ніколи не забувати її колишньої доброти, і справді-таки не забув її, коли справи мої покращали, як про це буде сказано своєчасно. Потім я поїхав у Йоркшир. Батько мій умер, мати теж і весь наш рід погас, за винятком двох сестер та двох дітей одного з моїх братів. Мене давно вже вважали за померлого, і тому мені з батьківської спадщини не залишили нічого. Одне слово, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що я мав, було надто мало, щоб улаштуватись.
Цілком несподіваний вияв вдячності зустрів я з боку капітана корабля, якого я так щасливо визволив із біди, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він стільки доброго наговорив власникам вантажу про те, як я врятував людям життя, що вони разом з іншими купцями, зацікавленими в їх операціях, покликали мене до себе, дуже хвалили мене й подарували мені двісті фунтів стерлінгів.
Подумавши про своє становище й про те, як мало залишилось мені надії влаштуватись в Англії, я вирішив податись до Лісабона й спробувати дізнатись там про мою бразильську плантацію та про мого компаньйона, що, як я мав підстави гадати, мусив уже багато років вважати мене за померлого. Для цього я рушив морем до Лісабона і прибув туди в квітні. В усіх цих подорожах мій слуга П’ятниця дуже сумлінно супроводив мене і при кожній нагоді доводив мені свою вірність. Приїхавши в Лісабон і розпитавшись, я, на превелику свою радість, знайшов мого старого друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене в морі коло берегів Африки. Він постарів і не плавав більше, а судно передав своєму синові, теж уже літній людині, що й торгував тепер з Бразилією. Старий не впізнав мене, та й я його ледве впізнав, але скоро пригадав його. Згадав і він мене, коли я сказав йому, хто я.
Після палких, як належить між старими друзями, привітань, я, звичайно, спитав про свою плантацію та свого компаньйона. Старий сказав, що не був у Бразилії вже років з дев’ять. А останнього разу, коли він виїздив звідти, мій компаньйон був ще живий, але мої довірені, яким я доручив доглядати мою частку, обидва померли. Проте капітан гадав, що я можу одержати найдокладніші відомості про свою плантацію і про поліпшення, зроблені на ній, бо настановлені мною опікуни, бувши певні, що я пропав безвісти й утонув, подавали звіт про прибутки з моєї частини плантації урядовцеві державної скарбниці. А цей урядовець постановив — на випадок, коли я не повернусь, відібрати всю мою власність, одну третину прибутків з неї відраховувати до державної скарбниці, а дві третини віддавати августинському монастиреві для бідних та для навернення індійців до католицтва. Коли ж я з’явлюсь сам або хтось інший, замість мене, за моєю спадщиною, то її повернуть усю, крім, ясна річ, прибутку, витраченого на благодійства. Капітан запевнив мене, що королівський урядовець, який відає прибутками з земель, і монастирський економ весь час пильно стежили за тим, щоб мій компаньйон щороку подавав їм докладний звіт про прибутки з плантації, отже, моя частина йшла до них повністю. Я спитав капітана, чи відомо йому, на скільки збільшилась прибутковість плантації, чи варто знову добиватись її та чи можу я, поїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину. Він відповів, що не може сказати точно, на скільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно збагатів, володіючи тільки однією половиною. Скільки йому було відомо, третина моїх прибутків, що йшла до королівської скарбниці і, здається, теж передавалась якомусь монастиреві чи релігійному товариству, перевищувала двісті мойдорів[58] річно. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не треба й питати,
