Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Коли вони подались до берега, я відразу зрозумів, що вони відмовились від розшуку і збираються пливти назад, як воно справді й було. Коли я сказав про це капітанові, той остаточно впав у розпач. Але тут у мене в голові зненацька склався план примусити їх вернутись, що найкраще відповідало моїм намірам. Я наказав П’ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни, коли врятувався П’ятниця. Там я наказав їм зійти на горбок, за півмилі від нас, і кричати скільки сили, поки їх не почують моряки; а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати. Таким чином, весь час міняючи місце, вони мали заманити ворогів у глиб острова, поки ті не заблудяться в лісі, а тоді вернутись до мене тими обхідними путями, які я їм показав.
Моряки якраз сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П’ятниці та помічника капітана. Ті зараз же відгукнулись, побігли вдовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, бо був час припливу, і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули тим, що лишились у шлюпці, щоб вони під’їхали й перевезли їх на другий берег. А цього тільки я й чекав. Переїхавши бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив’язали до кореня невеликого дерева.
Це було те, що я хотів. Давши П’ятниці та помічникові капітана волю продовжувати їх справу, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку невидимо з берега і несподівано напали на двох матросів. Один із них саме сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся на нього, збив його прикладом з ніг і, не давши опам’ятатись другому матросові, запропонував йому здатись, якщо він не хоче вмерти. Не треба бути дуже красномовним, щоб умовити здатись одну людину, коли вона бачить перед собою п’ятьох і свого товариша, збитого з ніг перед її очима. До того ж цей матрос був один із тих трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу ж вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє, очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік. Тим часом П’ятниця та помічник капітана так повелися з рештою, що краще не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на відповідні крики матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели їх у таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було бачити з того, що й самі вони ледве потяглись до нас.
Тепер нам треба було лише простежити в темряві, коли ворог вертатиметься, і, приголомшивши його несподіваним нападом, розправитися з ним. Минуло кілька годин, відколи вернулись П’ятниця та його компаньйон, а англійців не було ще й чути. Нарешті ми почули, як передній закричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповіли, що йти швидше вони не можуть, бо зовсім змулили собі ноги й падають від утоми. Нам було дуже приємно чути це. Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що зробилося з ними, коли вони побачили, що шлюпка з відпливом опинилася на мілині, а люди зникли. Ми чули, як вони дуже жалісно кричали, що потрапили на зачарований острів і що його мешканці уб’ють їх, а коли на ньому є чорти та духи, то вони занесуть їх кудись і знищать. Кілька разів починали вони шукати своїх товаришів, називаючи їх на ім’я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безвихідному розпачі, то знову вискакували на берег і знову метались, і так без кінця. Мої люди просили мене дозволити напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я не хотів проливати крові, якщо можна уникнути цього, а головне — знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів ризикувати життям свого загону. Я вирішив почекати, чи не поділяться вони, а тим часом, щоб діяти напевне, наблизив свою засаду до шлюпки; а П’ятниці та капітанові я наказав поповзти туди якомога обережніше, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.
Так проповзли вони недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним керівником бунту, але тепер показав себе зовсім малодушним. Побачивши головного винуватця свого лиха вже в своїх руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ще ближче, щоб пересвідчитись в його особі, бо досі було чути лише його голос. Як тільки боцман наблизився, капітан та П’ятниця схопились на ноги й вистрелили. Боцмана було вбито відразу, а ближчого матроса поранено. Він теж упав, але помер лише години через дві. Третій утік.
Почувши постріли, я негайно посунув уперед головні сили своєї армії, чия численність, рахуючи з авангардом, досягала тепер восьми чоловік. Ось її повний склад: я — генералісимус, П’ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє полонених, яких, ушанувавши своєю довірою, ми прийняли як солдатів і озброїли рушницями. Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб він не міг побачити, скільки нас, і я велів матросові, що був раніше в шлюпці й невдовзі перед тим з своєї волі приєднався до нас, гукнути на ім’я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати ввійти в переговори з ними і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Сталося так, як я бажав, бо цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони дуже охоче пішли на капітуляцію. Отже, він закричав скільки сили до одного з них:
— Том Сміт! Том Сміт!
Том
