Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Бідолашний омився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:
— Хто це зі мною говорить — людина чи Бог? Звичайний смертний чи ангел?
— Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер, — відповів я, — можете бути певні, що перед вами звичайний смертний. Вірте, що якби Бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні і інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я людина, англієць, і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє — я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Говоріть же одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?
— Дуже довго розповідати вам, сер, усе, як було, — відповів він. — Наші лиходії близько. Але ось вам наша історія в коротких словах: я капітан корабля, мій екіпаж збунтувався проти мене. Мені ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене, і нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думати про нашу зустріч з вами.
— Де ці звірі, ваші вороги? — спитав я.
— Он вони лежать, сер. — І він показав у гущавину дерев. — У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують нашу розмову, бо тоді вони всіх нас уб’ють.
— Чи є в них рушниці? — спитав я.
— Тільки дві, — відповів він, — та одну вони кинули в баркасі.
— Чудово, — сказав я. — Здайтеся ж тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам було б дуже легко перебити їх усіх, але, може, краще буде забрати їх у полон.
На це капітан сказав, що між цими людьми є два одчайдушні негідники, і помилувати їх було б небезпечно. Але, якщо позбутись цих двох, то решта, він певен, вернеться до своїх обов’язків. Я попросив сказати, які вони; він відповів, що на такій відстані не може вказати їх, але цілком віддає себе в моє розпорядження і виконає всі мої накази.
— Гаразд, — сказав я, — відійдемо насамперед трохи далі, щоб вони не бачили й не чули нас та не прокинулись, і вирішимо вкупі, як нам діяти.
Всі троє дуже охоче пішли слідом за мною, аж поки ліс не сховав нас від ворогів.
— Скажіть, сер, — мовив я, — коли я спробую врятувати вас, чи погодитесь ви на дві мої умови?
Він випередив мої пропозиції, сказавши, що й він сам, і його корабель, якщо пощастить відібрати його в розбійників, будуть цілком під моїм командуванням, а якщо не пощастить, то він дає слово, поки живий, бути мені відданим слугою, піти скрізь, куди б я його не послав, а при потребі — померти за мене.
Обидва його товариші обіцяли те ж саме.
— Гаразд, — сказав я, — ось мої дві умови: перша — на моєму острові ви не домагатиметесь влади і, якщо я дам вам зброю, ви з першої ж моєї вимоги повернете її мені; не будете зловмишляти ні на мене, ні на моїх підданців на цьому острові і будете коритись усім моїм розпорядженням. Друге — якщо нам пощастить заволодіти вашим кораблем, ви без плати привезете на ньому в Англію мене й мого слугу.
Він запевнив мене присягами, які тільки може вигадати людська винахідливість і щирість, що виконає ці цілком розумні вимоги, а крім того, повсякчасно й в усяких обставинах буде вважати себе за зобов’язаного мені своїм життям.
— Ну, гаразд, — сказав я.— Ось вам три рушниці, порох та кулі. А тепер скажіть мені, з чого, на вашу думку, мусимо ми розпочати?
Капітан знову висловив, як тільки міг, свою вдячність, але заявив, що роль ватажка по праву належить мені. Тоді я сказав, що, на мою думку, тут важко щось вигадати, і найкраще вистрелити в них відразу ж, поки вони лежать. Тих, кого ми не вб’ємо на місці і хто захоче здатись, ми помилуємо, а тим часом дамо на волю Провидінню керувати нашими пострілами.
На це він дуже скромно відказав, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, ініціатори бунту, поставлять нас у небезпечне становище, якщо втечуть. Бо вони вернуться на корабель, привезуть сюди весь екіпаж і переб’ють нас усіх.
— Значить, ви мусите пристати на мою пропозицію, — сказав я, — лише так і можна врятувати наше життя.
Проте, помітивши, що капітан все-таки остерігається проливати кров, я сказав, щоб він з товаришем ішов собі й діяв, як хоче.
Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи це ініціатори бунту.
— Ні, — відповів він.
— Тоді нехай ідуть собі мирно, — сказав я, — може, саме Провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.
Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів, прокинувшись, обернувся на шум, знятий двома супутниками капітана, що хотіли вирушити перші, і, побачивши в їх руках зброю, гукнув решті. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли, — помічника капітана та пасажира; а сам капітан розумно стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці так добре націлили, що одного вбили відразу, а другого тяжко поранили. Проте другий зірвався на ноги й почав кликати на поміч, але до нього зараз же підскочив капітан і сказав йому, що пізно кликати на поміч і що він мусить благати Бога простити йому його зраду. Сказавши це, капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові так, що той нічого більше не сказав. Залишилися ще троє, з них один був поранений. Тут підійшов і я. Побачивши небезпеку і зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники почали просити помилування. Капітан відповів, що він ладен помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і
