Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Надійшла пора жнив. Урожай у нас був хороший. Він, правда, був не з найбільших на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цієї кількості мало вистачити не тільки на харчування до нового врожаю для всієї нашої колонії, рахуючи двадцять нових членів, — з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до іншої країни, тобто до Америки. Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші, щоб було в чому переховувати зерно. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не наробив собі тинів для захисту, але я не вбачав у них ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати за ними і дав йому найточніші інструкції. Я суворо, на письмі, наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого дикуна не тільки не робити нічого лихого людині на острові, що визволить їх з самого чоловіколюбства, а ще й захищати її та в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплене власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Як можна було це зробити, коли, як я знав, у них не було ні паперу, ні пер, ні чорнила — про це ми не подумали. З такими інструкціями іспанець і старий дикун, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдання, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів, і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

Це була дуже приємна справа. Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців — на тиждень. Ми умовилися з ними, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг пізнати їх човен. По тому я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли. Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні; бо, загубивши точний лік дням та тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначав я роки в своєму календарі. Перевіривши, проте, його згодом, я переконався, що в роках не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх подорожників, коли зі мною трапилась чудна й несподівана пригода, подібної до якої не чувано, мабуть, в історії.

Я якраз міцно спав у своєму притулку, коли до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи:

— Господарю! Господарю! Вони їдуть, їдуть!

Я вмить зірвався з свого ліжка, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у лісок, який, до речі сказати, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і був дуже здивований, коли, глянувши на море, побачив миль за п’ять від берега човен з трикутним парусом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від континенту, а з південного боку. Я покликав П’ятницю й наказав йому сховатись у ліску, бо це були не ті, кого ми чекали, і ми не знали — чи це вороги, а чи друзі. Тим часом я вернувся додому за підзорною трубою. Приставивши драбину, я, як завжди, виліз на горбок, щоб краще роздивитись навколо, не даючи себе помітити. Не встиг я туди злізти, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п’ять миль від берега. За моїми спостереженнями, корабель був англійський, та й човен, як я побачив тепер, був англійський баркас.

Не можу висловити, як це збентежило мене. Радість, яку я почував, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її я не можу. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене. Передусім мені здавалось дивним, що англійський торговельний корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських торговельних шляхів Англії. Я знав, що його не могла загнати сюди буря, бо останній час бур не було. Якщо це справді були англійці, то, напевне, вони з’явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти, як і досі, ніж потрапити в руки розбійників та вбивць.

Хай ніхто не нехтує таємничим передчуттям, що перестерігає нас про небезпеку, навіть тоді, як вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина; бо ці внутрішні голоси, безперечно, є вияви невидимого світу і доводять існування зносин між душами. І коли цей таємничий голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили — чи вищої, чи нижчої та підвладної, все одно, — і що його нам дано для нашого ж блага?

Цей випадок зі мною якнайкраще підтверджує правильність цього міркування. Якби я тоді не послухався таємничого голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або, в кожному разі, потрапив би в іще більшу скруту, як ви це незабаром побачите. В такому становищі я перебував недовго, бо скоро побачив, що баркас наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де краще причалити. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись причалював з плотами, і причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї. Кажу «на щастя», бо, якби вони причалили в тій бухточці, то опинилися б коло самісінького мого порога, вигнали б і, напевне, розорили б мене. Коли човен причалив і люди вийшли