Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

— Де поділась, сер, — сказав я, — ваша впевненість, що мене було збережено тут для того, щоб врятувати вам життя, — впевненість, що так натхнула вас недавно? Як на мене, то я вважаю, що нам тепер не вистачає тільки одного.

— Чого саме? — спитав він.

— Як ви казали, серед цих людей є троє чи четверо порядних, вартих помилування. Коли б вони були негідниками, я б ні хвилини не вагався, що сам Бог, бажаючи покарати їх, передає їх нам у руки. Можете бути певні, що кожен, хто ступить на цей острів, — у нашій владі і, залежно від того, як він поставиться до нас, — умре або житиме.

Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям; моя впевненість передалась капітанові, і ми енергійно взялись до діла.

Побачивши, що з корабля спустили другу шлюпку, ми визнали за потрібне розлучити наших полонених і добре заховати їх. Двох, як безнадійних (так, принаймні, характеризував їх капітан), я відіслав під доглядом П’ятниці та одного з визволених людей до моєї печери. Це було досить віддалене місце, де арештованих не могли ні почути, ні відшукати, і звідки їм нелегко було втекти, бо навряд чи вони знайшли б дорогу в лісі. Їх посадили зв’язаних, але залишили їм їжі й сказали, що коли вони будуть сидіти смирно, то через день-два їх звільнять; а коли вони зроблять спробу втекти, їх уб’ють без жалю. Вони обіцяли терпляче зносити ув’язнення і дуже дякували, що їх не покинули без їжі та подбали, щоб вони не сиділи в темряві, бо П’ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були певні, що П’ятниця залишився вартувати біля входу до печери.

З рештою полонених ми повелись м’якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв’язаними, бо капітан за них не ручився, а двох інших, з поради капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись жити й померти з нами, я прийняв на службу до себе. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, що мали приїхати; тим більше, що серед них, за словами капітана, було три-чотири чесні хлопці. Підійшовши до берега в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її на пісок, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони кинуть якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не спромоглися б захопити її. Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались, коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка. Побалакавши з приводу цього, вони двічі або тричі крикнули й почали гукати в надії, що їх почують товариші. Довго кричали та гукали вони, але відповіді не почули. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з своїх невеличких рушниць. Гучна луна розляглась лісом, але й після цього справа не зрушила з місця; бо ті, що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.

Вони були так приголомшені, що, як вони нам згодом розповідали самі, вирішили вернутись на корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.

Капітан, що досі все ще сподівався захопити корабель, тепер зовсім занепав духом, бо гадав, що, вернувшись на корабель і покинувши своїх товаришів напризволяще, вони розпустять паруси, і тоді всі його надії підуть марно. Та незабаром перед ним з’явився новий привід для страху.

Не встигла шлюпка з людьми відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, ті люди вирішили інакше, а саме: залишити в шлюпці трьох, а решті — сімом — висісти й піти в глиб острова пошукати зниклих. Це було для нас велике розчарування: якби ми навіть і захопили сімох, що висіли, то й з цього нам не було б користі, бо ті троє, що були в шлюпці, вернулися б на корабель і розповіли б про те, що сталося. А тоді корабель, напевне, знявся б з якоря, і ми не змогли б уже його відвоювати. Проте нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Спустивши на берег сімох, шлюпка з рештою — з трьома — відійшла на чималу відстань і стала на якір, так що ми не мали ніякої змоги добратись до неї. Ті, що вийшли на берег, тримались укупі й прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони або підійдуть трохи ближче і дадуть нам змогу вистрелити в них, або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашого притулку. Дійшовши до вершини горбка, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не охрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Якби вони заснули, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, як видно, боялись чогось, хоч і не знали, яка загрожує їм небезпека і звідки вона може прийти.

Тут капітан подав дуже слушну пропозицію, а саме: якби вони вирішили ще раз дати залп на ознаку своїм зниклим товаришам, то ми могли б напасти на них відразу після залпу, тобто коли їх рушниці будуть не заряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись, і справа буде закінчена без кровопролиття. Цей план мені подобався, але здійснити його можна було лише з умовою, що ми будемо близько від ворога, коли він стрілятиме, і встигнемо підбігти до нього перше, ніж його рушниці будуть знову заряджені. Та ворог і не думав стріляти. Минуло багато часу. Ми всі сиділи в засаді, не знаючи, що робити. Нарешті я сказав, що, на мою думку, ми не можемо нічого розпочати, раніше ніж настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми непомітно для них пройдемо до