Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Але, як я вже говорив, головна причина, що стримувала мене від подорожі в Бразилію, полягала в тому, що я не знав, кому довірити свої товари й гроші. Нарешті я вирішив забрати з собою все своє багатство і поїхати в Англію. Я гадав, що, прибувши туди, я зав’яжу знайомства або знайду родичів, на яких можна буде покластися, і почав збиратися в дорогу.

Перед поворотом додому я вирішив упорядкувати всі справи, а насамперед (дізнавшись, що бразильські кораблі готові до відплиття) відповісти на листи, надіслані мені з Бразилії з повним і правильним звітом про мої справи. Я написав пріорові августинського монастиря, подякував йому за сумлінність і просив прийняти від мене в подарунок невитрачені вісімсот сімдесят два мойдори з тим, щоб п’ятсот пішли на монастир, а триста сімдесят два — бідним, з розсуду настоятеля. Просив я доброго падре молитися за мене, і таке інше. Далі, я написав подячний лист двом моїм довіреним, віддавши їм належне за чесність та сумлінність. Від того, щоб послати їм подарунки, я утримався, бо для цього вони були надто багаті. Нарешті я написав своєму компаньйонові, вихваляючи його вмілість господарювати, ширити справу і збільшувати прибутки; дав йому інструкцію, що робити з моєю часткою в майбутньому; сповістив, які вповноваження залишив я старому португальському капітанові, і просив надалі, до одержання звісток від мене, відсилати йому все, що мені належатиме. При цьому я запевнив свого компаньйона, що маю намір не лише відвідати свій маєток, але й прожити в ньому до кінця своїх днів. До листа я додав подарунки: італійського шовку на плаття для його дружини та дочок (про те, що в нього є дружина й дочки, я дізнався від сина капітана), два рулони тонкого англійського сукна, найкращого, яке я міг знайти в Лісабоні, п’ять кусків чорної байки і дорогого фламандського мережива.

Впорядкувавши таким чином свої справи, продавши товар і обернувши гроші в надійні папери, я міг спокійно рушати в путь. Але тепер постала нова морока: яким шляхом їхати мені в Англію? До моря я, здається, досить призвичаївся, а проте, цього разу мені дуже не хотілось їхати морем, і моє нез’ясовне нехотіння було таке сильне, що, відправивши вже свій багаж на корабель, я передумав і забрав його назад. І так було не раз, а двічі чи тричі.

Правда, мені не дуже щастило на морі, і це могло бути однією з причин. Але головне було тут у передчутті, а в таких випадках людині ніколи не слід противитись. Два кораблі, з якими я хотів їхати і які мені особливо сподобались, бо на один із них я навіть перевіз свій багаж, а з капітаном другого умовився про ціну, — обидва ці кораблі не дійшли до місця призначення. Один захопили алжирці, а другий зазнав аварії коло Торбея[62], і всі, що були на ньому, за винятком трьох, потонули; так що на обох мене спіткало б нещастя, а на якому гірше — важко сказати.

Бачачи таке збентеження в моїх думках, мій старий капітан, від якого я ні з чим не ховався, почав умовляти мене не їхати морем, а рушити суходолом до Коруної[63], а далі через Біскайську затоку до Ла-Рошелі[64], звідки вже легко й безпечно можна доїхати до Парижа і далі до Кале та Дувра; або ж їхати на Мадрид, а звідти весь час суходолом через Францію. Одне слово, я був тоді настільки упереджений проти будь-якої морської подорожі, за винятком переїзду з Кале до Дувра, що вирішив їхати всю дорогу суходолом. До того ж, я не поспішав, не зважав на витрати, і цей шлях був найприємнішим. А щоб зробити його ще приємнішим, старий капітан знайшов мені попутника-англійця, сина одного лісабонського купця. Крім того, ми взяли з собою ще кількох молодих португальців, що їхали тільки до Парижа. Отже, всіх нас зібралось шестеро та п’ятеро слуг, бо купці й португальці, щоб зменшити видатки, взяли з собою по одному слузі на двох, а я взяв з собою за слугу одного англійського матроса, бо П’ятниця був надто непризвичаєним до європейських порядків, щоб служити мені в дорозі.

Так я виїхав із Лісабона. Ми запаслись усім потрібним, були добре озброєні і складали чималенький загін. Мої супутники вшанували мене званням капітана через те, що я був старіший віком, а також тому, що в мене було двоє слуг; крім того, саме я задумав цю подорож.

Я не докучав читачеві виписками з свого корабельного журналу, не буду й тепер наводити витягів із свого сухопутного щоденника; але деяких пригод, що трапилися з нами під час цієї дуже важкої подорожі, я не можу проминути.

Прибувши до Мадрида, всі ми, що вперше відвідували Іспанію, захотіли пожити там, побачити іспанську столицю і подивитись на все варте уваги; але літо вже кінчалось і ми поспішили виїхати й рушили з Мадріда десь у половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри, ми одержали тривожну звістку, що на французькому боці гір випав глибокий сніг, і численні подорожники були змушені вернутися в Пампелуну[65] після марної й небезпечної спроби переправитися через гори.

Добравшись до Пампелуни, ми й самі переконались у цьому. Для мене, що майже все своє життя пробув у жаркому кліматі, в країнах, де я міг обійтись майже без одягу, холод був нестерпучим. До того ж було не стільки важко, як чудно, — всього десять днів тому виїхати з Старої Кастилії[66], де було не те що тепло, а навіть жарко, і зараз же потрапити під такий жорстокий вітер з Піренейських гір, що ризикуєш відморозити собі пальці та ноги.

Бідний П’ятниця просто перелякався, побачивши вкриті снігом гори і почувши холод, якого йому ніколи не доводилось терпіти. На додаток до всього, в Пампелуні й далі по дорозі сніг падав так густо й так довго, що всі дивувались надзвичайно ранньому настанню зими. Шляхи, і завжди не дуже приступні, тепер стали непрохідними. Подекуди сніг лежав так глибоко, що їхати не можна було й думати, бо тут сніг не замерзає, як у північних краях, і ми на кожному кроці зазнавали б небезпеки бути похованими живцем. У Пампелуні ми пробули цілих двадцять днів. Потім, бачачи, що зима зовсім близько і що сподіватись на поліпшення погоди важко, бо ця зима в усій