Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Після другого залпу нам здалось, що вовки припинили свою атаку, і я сподівався, що вони втечуть. Та це тривало лише одну мить, бо зараз же підбігли інші; ми двічі випалили в них із пістолів, убили сімнадцять-вісімнадцять і поранили вдвоє більше; але вовки наступали далі. Мені не хотілось надто швидко випустити всі наші заряди, і я гукнув свого слугу — не П’ятницю, що був зайнятий іншою роботою: він надзвичайно швидко й спритно встигав знову заряджати свою й мою рушницю — отже, не П’ятницю, кажу, а мого другого слугу і, давши йому порохівницю, наказав посипати порохом велику стежку на дереві. Він зробив це і ледве встиг відійти, як вовки знову полізли на нас через порохову стежку. Тоді я клацнув незарядженим пістолем коло самої порохової стежки; порох зайнявся і обпалив тих вовків, що були на деревині; з півдюжини їх звалилось або, вірніше, скочило на нас, метнувшись від вогню та переляку. З цими ми розправились швидко, а решта так злякалась яскравого світла, яке здавалось ще страшнішим через густу темряву навколо, що трохи відступила. Тут я востаннє скомандував стріляти всім разом, а потому всі ми гукнули. Вовки почали тікати, а ми кинулись на штук двадцять поранених, що корчились на землі, і почали рубати їх шаблями, і це нам дуже прислужилось, бо їхні скигління та виття були зрозуміліші для їх товаришів, ніж наші постріли, так що всі вони повтікали й дали нам спокій.
Побили ми їх щось із шістдесят, а якби це було вдень, ми побили б їх іще більше. Коли, таким чином, поле бою очистилось, ми рушили далі, бо нам треба було пройти ще з три милі. Дорогою ми не раз чули ще в лісі виття хижаків і, здавалось нам, бачили, як вони шмигали серед дерев, але сніг сліпив нам очі, і ми не могли їх добре роздивитись; ми добрались до містечка, де вирішили заночувати, і знайшли там усіх жителів озброєними і страшенно переляканими. Виявилось, що напередодні вночі вовки й кілька ведмедів удерлись до селища й настрахали всіх їх так, що вони вартували вдень, особливо вночі, охороняючи свою худобу й самих себе.
Другого ранку нашому провідникові стало погано: рука й нога в нього так попухли від болючих ран, що він не міг їхати далі; нам довелося взяти іншого. З цим новим провідником ми доїхали до Тулузи, де клімат теплий, місцевість гарна та плодюча, і немає ні снігу, ні вовків. Коли ми розповіли в Тулузі про наші дорожні пригоди, нам сказали, що зустріч з вовками у великому лісі коло підніжжя гір, особливо такої пори, коли земля вкрита снігом, — явище дуже звичайне. Але всі дивувались, що наш провідник зважився повести нас такою дорогою, такої суворої пори року, і вважали за чудо, що вовки не пошматували нас усіх. Наше оповідання про те, як ми билися з вовками, захищаючи собою коней, викликало загальне обурення. Всі говорили, що в таких умовах було п’ятдесят шансів проти одного, що вовки роздеруть нас усіх, бо їх розлютував якраз вигляд коней, яких вони вважали за свою добич. Звичайно вони лякаються першого ж пострілу, але тут, бувши страшенно голодними, а значить, лютими, та ще й бачачи перед собою так близько коней, вони забули про небезпеку, і коли б ми не перемогли їх безперервним вогнем і нарешті вибухом пороху, було б багато шансів, що вони розірвуть нас на куски. А якби ми не злізли з коней, то вовки не розлютилися б так, бо, бачачи на коні людину, вони не вважають коня за свою власність, як вони це вважають тоді, коли бачать коня самого. Нам говорили також, що, якби ми покинули коней напризволяще, вовки кинулися б на них так пожадливо, що за цей час ми встигли б щасливо втекти, тим більше, що нас було багато, і в усіх нас була вогнева зброя. Сам я ніколи не зазнавав такого страху. Бачачи перед собою три сотні дияволів, що обпали нас з ревінням та роззявленими пащами, готові пожерти нас, я вже вважав був себе за загиблого, бо тікати не було куди. А втім, мені досить було й того, чого я натерпівся; гадаю, в мене не буде більше охоти переправлятись через гори ще раз; краще б я проїхав тисячу миль морем, хоч би там щотижня шарпала мене буря.
Про свою подорож через Францію я не можу розповісти нічого цікавого, — нічого, звичайно ж, нового проти того, що розповідали вже інші подорожники, і до того ж багато цікавіше, ніж я. З Тулузи я приїхав у Париж; далі, не спиняючись там надовго, — в Кале, і щасливо висів у Дуврі 14 січня, відбувши свою подорож протягом найсуворішої та найхолоднішої пори року.
Тепер я досяг мети своєї подорожі і незабаром мав у безпеці все своє недавно придбане багатство, бо всі папери, що я привіз в собою, мені оплатили негайно.
Моїм головним керівником і порадником була тут добра бабуся — вдова капітана. Вона була дуже вдячна мені за надіслані їй гроші і не пожаліла для мене ні праці, ні клопоту. Я ж в усьому покладався на неї і ні разу не мав приводу каятись. З початку й до кінця ця добра й шляхетна жінка поводилась зі мною бездоганно.
Тепер я почав уже думати про те, щоб доручити їй своє майно, а самому поїхати назад у Лісабон, а потім у Бразилію; але мене стримали від цього релігійні міркування. Щодо римсько-католицької віри, то в мене були сумніви ще під час моїх подорожей, особливо за часів моєї самотності. Я знав, що мені нічого й думати їхати в Бразилію, особливо — оселятись там, якщо я не вирішу перейти в римсько-католицьку віру або не поставлю собі за мету лягти жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти від тортур інквізиції. Отже, я вирішив залишитися вдома і, якщо буде змога, продати свою плантацію.
Я написав про це своєму старому другові в Лісабон, і той відповів, що він легко міг би її продати, коли б тільки я дав йому дозвіл запропонувати її від мого імені двом
