Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Думав я й про нові зобов’язання, що я взяв на себе, — про те, що в мене дружина й діти; що моя дружина вагітна; що в мене є все, що міг дати мені світ, і що мені не треба ризикувати собою ради грошей. Я говорив собі, що я вже на схилі віку і мені більше личить думати про близьку розлуку з усім, що я набув, а не про збільшення своїх достатків. Я думав про слова своєї дружини, що така воля неба і що через це я мушу їхати на острів; але особисто я зовсім не був певний цього. Після довгих міркувань я почав боротися з своєю уявою і нарешті умовив самого себе, як це в таких випадках може зробити кожен, коли захоче. Нарешті я придушив свої бажання, подолавши їх доказами розуму, яких у тодішньому своєму становищі я міг знайти дуже багато. Найбільше старався я скерувати свої думки на інше і вирішив розпочати яку-небудь справу, що відвернула б мене від мрій про подорож на острів; бо я помітив, що вони захоплювали мене, головним чином, тоді, коли я нічого не робив або коли нічого важливого не було в мене на думці.
З цією метою я купив невеличку ферму в графстві Бедфорд[70] і вирішив переселитись туди. Там був невеликий вигідний домик, а в господарстві можна було зробити деякі поліпшення. Такі умови життя багатьма сторонами відповідали моїм нахилам; до того ж, ця місцевість не прилягала до моря, отже, мені не довелося б бачити там кораблів, матросів і всього, що нагадувало б далекі краї.
Отож я переїхав на свою ферму, перевіз туди родину, купив плугів, борін, візок, фургон, коней, корів, овець і серйозно взявся до роботи. Через півроку я вже був справжній сільський джентльмен. Я ні про що не думав, як тільки про догляд за робітниками, обробку землі, обгороджування, засів і т. ін. І цей побут здавався мені найприємнішим з усіх, які можуть судитись людині, що протягом цілого свого життя зазнавала самих невдач.
Я господарював на власній землі, мені не доводилось платити оренди, мене не обмежували ніякі умови, я міг будувати або руйнувати, що хотів; усе, що я робив та розпочинав, ішло на користь мені та моїй родині. Покинувши й думати про подорожі, я не мав у своєму житті ніяких невигод, принаймні, щодо цього світу. Саме тепер, здавалось мені, досяг я тієї золотої середини, того блаженного життя, яке так палко вихваляв мені батько і яке змалював поет, описуючи сільський побут
Злочинство там мовчить, і спить журба лиха,
Там старість без страждань і юність без гріха.
Але серед цього блаженства мене приголомшив жорстокий удар, що не тільки навіки розладнав моє життя, а й знову відживив мою жадобу до подорожей. Вона захопила мене з непереможною силою, бо була, так би мовити, весь час у мене в крові, а тепер знову, ніби напад тяжкої хвороби, опанувала мене, і ніщо тепер не могло відігнати її. Цим ударом була для мене смерть моєї дружини.
Я не збираюсь писати елегій на її смерть, описувати її чесноти й лестити прекрасній статі надгробною промовою. Скажу лише, що вона була душею всіх моїх справ, центром усіх моїх розпочинань; що вона своєю розсудливістю завжди відвертала мене від найбільш безглуздих і небезпечних планів, які, казав я вже, роїлися в моїй голові, і повертала мене до щасливої помірності. Вона вміла вгамовувати мій бунтівливий дух і впливала на мене більше, ніж могли б вплинути сльози моєї матері, напучення мого батька, поради друзів і всі доводи мого розуму. Я почував себе щасливим, поступаючись їй, і був зовсім пригнічений, зовсім вибитий з колії, коли втратив її.
Після її смерті все навколо мене почало здаватись мені безрадісним, і я почув себе тут іще чужішим, ніж у лісах Бразилії, коли я вперше ступив на її берег, і таким же самим самотнім, як на своєму острові, дарма що мене оточували слуги. Я не знав, що мені робити і чого не робити. Я бачив, як навколо мене метушились люди; одні з них працювали ради шматка хліба, а інші витрачали набуте в мерзотній розпусті або марних розвагах, однаково жалюгідних, бо мета, до якої вони прямували, завжди віддалялась від них. Люди, що ганялись за розвагами, щодня пересичувались своїми гріхами й збирали їх, щоб потім каятись та журитись, а люди, що працювали, марнували свої сили в повсякденній боротьбі за шматок хліба. Отак минало їх життя в безперервному чергуванні скорбот. Вони жили лише для того, щоб працювати, і працювали тільки ради того, щоб жити, ніби здобування хліба щоденного було єдиною метою їх тяжкого життя, а їх тяжке життя мало за мету лише постачання щоденного хліба.
Я згадав тоді, як жив я в своєму царстві на острові, де мені доводилось сіяти саме стільки хліба й розводити саме стільки кіз, скільки було потрібно, і де гроші лежали в скринях, поки не бралися іржею, бо за двадцять років мені жодного разу не схотілось глянути на них.
Все це, коли б я повівся так, як підказували мені розум і релігія, мало навчити мене шукати щастя не в самих людських утіхах; навчити, що існує якийсь вищий, справжній зміст і мета життя і що ми можемо знайти той зміст або сподіватись знайти його ще перед смертю.
Та мудрої моєї порадниці вже не було, і я став подібним до корабля без рульового, що пливе по волі вітру. Мої думки знову вернулись до колишніх тем, і мрії про подорожі по далеких країнах знову зайшли мені в голову. Все те, що колись було для мене джерелом невинних утіх — ферма та сад — втратило для мене будь-яке значення, будь-яку принадність. Тепер це було для мене тим, що музика для глухого або їжа для людини, що втратила почуття смаку. Коротко кажучи, я вирішив кинути господарство, здати в оренду ферму й вернутись у Лондон. А через кілька місяців я так і зробив.
Коли я переїхав у Лондон, мій настрій не змінився. Я не любив цього міста, мені там не було чого робити, і я вештався по вулицях, неначе справжній гультяй, про якого можна сказати, що він найменш корисний із Божих створінь, бо всім байдуже, живий
