Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Після цього молодий священик пішов до своїх земляків; він старався заспокоїти їх, умовляв, говорив з ними й робив усе, щоб вернути їх до розуму. Де з ким йому пощастило, але інші тимчасово втратили владу над собою.
Я не можу не розповідати цього, бо воно, мабуть, буде на користь тим, у чиї руки потрапить ця книга, і навчить їх керувати бурхливими проявами своїх пристрастей. Якщо надмірна радість може позбавити людину розуму, то до чого ж можуть довести вибухи гніву, злоби та роздратовання? Тоді я зрозумів, як треба стримувати всякі пристрасті, — радість і втіху або жаль і гнів.
Таке чудне поводження наших гостей протягом першого дня було нам трохи неприємне. Та коли вони пішли в приготоване для них приміщення і більшість їх на другий день добре виспались, вони стали здаватись зовсім іншими людьми.
Їм, як виявилось, не бракувало ні гарних манер, ні вміння висловити свою вдячність за зроблену їм послугу. У французів, як відомо, такі таланти — природжені. Їх капітан прийшов до мене з одним із священиків і висловив бажання поговорити зі мною та моїм племінником-капітаном і з’ясувати, що робити далі. Вони сказали, що ми врятували їм життя, і коли вони віддадуть нам усе, що в них є, то й цього буде надто мало. Капітан заявив, що їм пощастило врятувати з полум’я й забрати з собою в шлюпку деяку суму грошей та деякі коштовні речі, і коли ми схочемо, вони готові все це запропонувати нам. Вони хотіли б тільки, щоб ми висадили їх у такому місці, звідки б можна було добратись до Франції.
Мій племінник був не від того, щоб спочатку взяти в них гроші, а тоді вже подумати, що робити з ними далі, але в мене була інша думка: я знав, що значить висідати на берег у чужій країні; якби португальський капітан, підібравши мене в морі, зробив зі мною так само й забрав у мене все за порятунок, то мені самому довелося б померти з голоду або стати в Бразилії таким самим невільником, яким я був у Берберії — з тією лише різницею, що я не був би проданий магометанинові. Бо португалець, як господар, ні трохи не кращий за турка, а іноді буває й гіршим.
Отже, я сказав французькому капітанові, що, коли ми врятували їх із біди, то це був наш обов’язок. Ми такі ж самі люди і бажали б того ж самого для себе, якби опинилися в такій або подібній скруті. Значить, ми зробили лише те, чого сподівалися б від них, якби ми потрапили в їх становище, а вони — в наше. Ми врятували їх від небезпеки, щоб допомогти їм, а не для того, щоб грабувати їх. На мою думку, було б надто жорстоко взяти в них ті дрібниці, які їм пощастило вихопити з вогню, а потім висадити їх і покинути на березі. Це значило б спочатку врятувати, а потім самим же згубити їх: врятувати від води й віддати на голод. Тому я не хотів брати від них нічого. Щодо висадки на берег, то я сказав, що це надзвичайно незручно для нас, бо наше судно йде в Ост-Індію. Хоч ми й значно відхилились на захід від нашого курсу — можливо, що Провидіння направило нас сюди саме для того, щоб урятувати їх — ми все ж таки не можемо змінити ради них нашого маршруту. Мій племінник, капітан корабля, не міг би взяти на себе відповідальність за такий відхил перед особами, що зафрахтували корабель, зобов’язавши його на письмі пливти мимо Бразилії. Все, що я міг обіцяти, — це вибрати такий напрям, де були б шанси зустріти судна, що йдуть із Вест-Індії[77] і змогли б доставити їх в Англію або Францію.
Перша половина пропозиції була така великодушна, що їм залишалось тільки дякувати. Але вони були дуже засмучені — особливо пасажири — тим, що їм доведеться їхати в Ост-Індію. Вони висловили думку, що, відхилившись так далеко на захід, я міг би, принаймні, йти цим курсом до берегів Ньюфаундленда, де ми можемо зустрінути який-не-будь корабель або шлюпку, яка згодиться відвезти їх назад у Канаду, звідки вони виїхали.
Мені здавалось, що це цілком слушне бажання з їх сторони, і тому я був готовий погодитись. Я й сам думав, що везти все це товариство в Ост-Індію було б не лише недозволенною жорстокістю, але й порушило б весь план нашої подорожі, бо вони знищили б весь наш запас. Тому я думав, що за таке відхилення від наміченого курсу, безумовно, викликане непередбаченими обставинами, нас ніхто не осудить і його ні в якому разі не можна вважати за порушення договору. Ні Божі закони, ні закони природи не дозволяли нам відмовитись прийняти до себе на борт людей з двох шлюпок, що опинилися в такому жахливому становищі. І ми не могли ухилитися від обов’язку висадити бідолашних на який-небудь берег. Отже, я згодився відвезти їх у Ньюфаундленд, якщо вітер і погода це дозволять, а якщо ні — перевезти їх на Мартиніку[78] у Вест-Індії.
Зі сходу повівав і далі свіжий вітер, хоч була гарна година; і через те, що вітер дув весь час то з північного, то з південного сходу, ми пропустили не одну нагоду відправити потерпілих у Францію. Ми зустріли кілька суден, що йшли в Європу, в тому числі два французькі з острова Христофора[79]. Але вони так довго боролися з противним вітром, що не могли забрати пасажирів, боячись, що на всіх не вистачить провізії. Ми мусили їхати далі. Приблизно через тиждень ми підійшли до мілин Ньюфаундленда, де висадили французів на барку, яку вони найняли, щоб доставити їх на берег, а потім у Францію, коли їм пощастить запасти провізії. Коли французи почали висідати, молодий священик, про якого я казав, почув, що ми їдемо в Ост-Індію, і попросив взяти його з собою та зсадити на Коромандельському березі[80]. Я погодився, бо надзвичайно полюбив цю людину і, як видно буде далі, не помилився. Крім того, на нашому кораблі залишились чотири матроси, що показали себе дуже годящими хлопцями.
