Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

що-небудь старому — грудку цукру, чарку горілки, сухар тощо. Потім він почав безумствувати новим способом: посадив старого на землю й став танцювати навколо нього, весь час дико жестикулюючи та приймаючи найрізноманітніші пози. При цьому він не переставав говорити, розважаючи батька оповіданнями про свої подорожі й про те, що з ним трапилось під час цих подорожей. Коли б християни мали таку синівську прихильність до своїх батьків, мабуть, можна було б обійтись без п’ятої заповіді.

Та це відступ; вернусь до нашої висадки на берег. Марна річ описувати всі церемонії, влаштовані для мене іспанцями, і всю ту чемність, з якою вони вітали мене. Перший іспанець, мій добрий знайомий, якому я колись урятував життя, підійшов до самої шлюпки в супроводі другого з білим прапором у руці. Але він не впізнав мене; йому навіть не спадало на думку, що це повернувся я, поки я не заговорив з ним:

— Сеньйоре, — сказав я португальською мовою, — ви не впізнаєте мене?

На це він не відповів ні слова, а, віддавши свій мушкет товаришеві, широко розкрив обійми і, промовивши щось іспанською мовою, чого я не розслухав як слід, обняв мене й сказав, що не може простити собі, як це він не впізнав відразу мого обличчя, як обличчя ангела, посланого з неба врятувати йому життя. Він наговорив ще багато гарних слів, як уміють робити це всі добре виховані іспанці, потім, покликавши до себе свого супутника, наказав йому піти та гукнути товаришів. Після цього він запитав, чи не буде моєї ласки пройти до мого старого житла, знову вступити у володіння моїм домом і, до речі, подивитись, які незначні там зроблено поліпшення. Я пішов за ними, але не міг знайти місця, де стояло моє житло, ніби я тут зроду не був. Тут насадили стільки дерев і так густо, а за десять років вони так розрослись, що до дому можна було продертись лише покрученими, глухими стежками, відомими тільки тим, хто їх проклав.

Я спитав, що примусило їх перетворити житло на фортецю? Він відповів, що коли я дізнаюсь, як жилось їм на острові спочатку, особливо після того, як вони мали нещастя переконатись, що я їх покинув, то я й сам, мабуть, погоджусь, що зробити так було необхідно. Він говорив, що не міг не радіти моєму щастю, довідавшись про мій щасливий від’їзд та ще й на гарному судні, і що в нього не раз з’являлось передчуття, що рано чи пізно він знову побачиться зі мною, але ніколи зроду він не був такий здивований і засмучений, як тоді, коли, вернувшись на острів, не знайшов мене.

Щодо трьох варварів (як він називав їх), що зостались на острові, то добре, що їх було так мало. Він обіцяв розповісти мені згодом цілу історію про них і говорив, що навіть з дикунами іспанцям жилось краще.

— Коли б у них було більше сили, ми всі давно б уже були в чистилищі, — сказав він і перехрестився. — Як я сподіваюсь, сер, вам не буде неприємно, коли я розповім вам, як ми, щоб урятувати своє життя, мусили роззброїти й підкорити цих людей, що, бувши нашими господарями, хотіли стати ще й нашими вбивцями.

Я відповів, що й сам дуже боявся цього, залишаючи їх тут і, коли я покидав острів, ніщо не засмучувало мене так, як те, що іспанці не вернулись своєчасно, і я не міг, так би мовити, ввести їх у володіння островом та підкорити їм англійських матросів, як вони того заслужували. Коли ж вони самі підкорили їх, то я можу лише радіти і, напевне, не засуджу їх, бо знаю, які це погані люди — свавільні, вперті й здатні на всяке паскудство.

Поки я говорив це, посланець вернувся разом з одинадцятьма чоловіками. З їх жалюгідного вигляду не можна було сказати, до якої національності вони належать, але мій іспанець пояснив становище і для них, і для мене. Передусім він обернувся до мене і, показуючи на них, сказав:

— Це, сер, деякі з сеньйорів, що завдячують вам своїм життям.

Потім він обернувся до них і, показуючи на мене, пояснив їм, хто я такий. Після цього всі вони один по одному почали підходити до мене з такими церемоніями, ніби були не звичайні матроси, а значні дворяни або посли, а я — не така сама людина, як вони, а монарх або великий завойовник. Вони були надзвичайно чемні та люб’язні зі мною, але в їх ввічливості була й мужня та велична серйозність, яка дуже їм личила. Коротко кажучи, їх манери були настільки вишуканіші за мої, що я просто не знав, як приймати їх люб’язності, а тим більше — як відповідати на них.

Історія їх прибуття на острів та господарювання на ньому після мого від’їзду така цікава, стільки в ній подій, добре зрозумілих тим, хто читав уже першу частину мого оповідання, і стільки подробиць, зв’язаних з описом мого власного життя на острові, що я можу лише з приємністю рекомендувати це увазі тих, хто прийде після мене.

Я не буду більш утрудняти читача, оповідаючи в першій особі й десять тисяч разів повторюючи: «я кажу» та «він каже», або «він мені сказав» та «я йому сказав» і т. ін. Постараюсь викласти факти історично, як вони склалися в моїй пам’яті з оповідань іспанців та з моїх власних спостережень.

Щоб зробити це, по змозі, стисло й зрозуміло, мушу вернутись назад і нагадати про обставини, в яких я покинув свій острів і в яких перебували ті, про кого я казатиму. Насамперед треба повторити, що я сам послав на континент іспанця та батька П’ятниці, врятованих мною від рук дикунів. Виряджаючи їх на великому човні за товаришами іспанця, я гадав урятувати й тих від такої ж самої, а може, й жахливішої смерті, яка загрожувала їм, допомогти їм і порадитись укупі про майбутнє, — чи не знайдемо якогось способу визволитись.

Посилаючи їх туди, я не мав ніяких підстав сподіватись власного свого визволення або, принаймні, таких підстав було не більше, ніж протягом останніх двадцятьох років: особливо не міг я передбачати того, що сталось, а саме, що до берега підійде англійський корабель і забере мене з собою. Для іспанців, певна річ, великою несподіванкою було не лише довідатись про мій від’їзд, але й знайти трьох незнайомих людей коло мого майна, що мало перейти до іспанців.

Щоб почати