Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Року 1694, 19 березня, на 27°5’ північної широти, ідучи на південно-східний південь, ми помітили парус і незабаром побачили велике судно, що йшло до нас. Спочатку ми не могли зрозуміти, чого йому треба, але, коли воно наблизилось, ми побачили, що воно втратило грот-щоглу, фок-щоглу й бугшприт[81]. На ознаку лиха воно дало гарматний постріл. Погода була чудова, вітер дув з північно-західної півночі, і нам скоро вдалося вступити з ними в переговори.
Виявилось, що це англійський корабель із Брістоля[82], який вертається додому з острова Барбадос. За кілька днів перед відплиттям, коли він навіть не був ще зовсім готовий, страшний ураган зірвав його з якорів саме тоді, як капітан та боцман були на березі; отож, бувши й так дуже налякана бурею, команда залишилася ще й без досвідчених моряків, здатних повести судно додому. Вони були в морі вже дев’ять тижнів. Після першого урагану їм довелося ще витримати бурю, яка, скільки вони могли гадати, віднесла їх на захід, причому вони втратили три щогли. Вони сподівались пристати до Багамських островів, але їх знову віднесло на південний схід сильним північно-західним вітром, що дув і тепер. Не маючи парусів для керування кораблем — у них залишався тільки нижній парус на грот-щоглі та чотирикутний на запасній фок-щоглі, яку вони поставили, — вони не могли йти проти вітру й намагались тільки потрапити до Канарських островів.
Та найгірше було те, що вони майже помирали з голоду через брак провізії. Хліб та м’ясо у них вийшли вже одинадцять днів тому. Єдиною їх поживою було трохи води та з півбарила борошна. Крім того, у них було багато цукру. Цукерки, що були в них спочатку, вони поїли. Було в них іще сім барил рому.
На кораблі була жінка з сином-юнаком та служницею. Вони були пасажири і, гадаючи, що корабель готовий до відплиття, сіли на нього напередодні урагану. Своїх харчів у них не було, і вони опинилися в становищі ще гіршому, ніж решта, бо екіпаж, доведений до такої крайності, не виявляв, певна річ, ніякого співчуття до бідних пасажирів. Важко навіть описати їх жахливе становище.
Я б, може, й не дізнався про це, якби не моя допитливість. Скориставшися з гарної погоди та з того, що вітер стих, я сам поїхав на корабель. Молодший помічник капітана, що командував судном, вийшов до нас і повідомив, що у великій каюті є в них три пасажири, становище яких мало бути дуже сумним.
— Я гадаю навіть, — додав він, — що вони померли. Останні два дні їх зовсім не чути, а мені було страшно піти дізнатись про них, бо однаково нічим було їм допомогти.
Ми зараз же вирішили виділити для них скільки можна харчів із наших запасів. Ми з племінником настільки змінили вже курс, що не відмовилися б наділити їх провізією навіть тоді, якби нам для поповнення запасів довелось пристати до Віргінії або іншої частини американського берега. Виявилось, проте, що в цьому не було потреби.
Тепер зголоднілим подорожникам загрожувала нова небезпека — вони боялись, що разом з’їдять надто багато навіть із тієї кількості їжі, що ми їм дали. Помічник капітана, що взяв на себе командування судном, привіз із собою в шлюпці шість чоловік. Ці нещасні скидались на кістяки й так виснажились, що ледве стояли на ногах. За його словами, він ділився з своєю командою всім і їв нітрохи не більше за інших.
Я порадив йому їсти помірно, але дав йому м’яса. Він з’їв шматків зо три й зараз же почув себе негаразд. Він спинився на хвилину, а тим часом наш лікар взяв бульйону, додав туди ще чогось і сказав, що це буде йому і їжею, і ліками. І справді, коли помічник випив бульйону, йому полегшало. Тим часом я наказав, щоб дали поїсти й матросам. Бідолашні скорше жерли, ніж їли. Вони були страшенно голодні й зовсім не могли володіти собою. Двоє з них накинулись на їжу так пожадливо, що другого ранку мало не заплатили за це своїм життям.
Вигляд цих бідолах дуже зворушив мене й нагадав про жахливе становище, в якому я сам був колись, потрапивши на острів, де в мене не було ні їжі, ні надії роздобути її. Не кажу вже про те, що я тоді весь час боявся, як би мене самого не з’їли хижі звірі. Проте, поки помічник капітана розповідав мені про жахливе становище корабельної команди, у мене не виходило з голови його повідомлення про трьох пасажирів у великій каюті — мати з сином та служниця, — про яких він не мав жодних відомостей уже два чи три дні і яких, за власним його визнанням, вони покинули напризволяще, дійшовши й самі до крайності. З його слів я зрозумів, що цим пасажирам зовсім перестали давати їсти і що тепер вони, напевне, лежать мертві на підлозі каюти.
Нагодувавши помічника, якого ми називали капітаном, я не забув і про голодний екіпаж, що залишився на судні. Я наказав своєму помічникові взяти з собою дванадцять матросів, сісти на мою власну шлюпку й відвезти їм мішок хліба та чотири-п’ять кусків м’яса. Наш лікар наказав зварити м’ясо, приїхавши на судно, стежити, щоб вони не з’їли його сирим або не витягли з казана, поки воно буде варитись, а тоді роздати його невеликими шматочками і не все відразу. Його завбачливість врятувала людей, яких інакше могла б погубити їжа, дана їм для врятування їх життя.
Разом з тим я наказав своєму помічникові зайти до великої каюти й довідатись, у якому становищі перебувають бідні пасажири, і, коли вони ще живі, потурбуватись про них і подати їм потрібну допомогу. Лікар дав йому великий глечик з бульйоном, приготованим так само, як і для помічника капітана, і не мав сумніву, що це підживить знесилених.
Я не задовольнився цим. Як я казав уже, мені хотілось особисто побачити картину нещастя; я знав, що на кораблі вона стане перед моїми очима яскравіше, ніж у переказах про неї. Я взяв з собою капітана, як ми його звали, і поїхав на його шлюпці до корабля.
На кораблі я застав
