Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

страшенну метушню, майже бунт: люди намагались витягти м’ясо з казана раніше, ніж воно було готове. Та мій помічник приставив сильну варту коло дверей кухні, і люди, яких він поставив, спробувавши спочатку умовити голодних, стримували їх тепер силою. Він сказав також кинути в казан сухарів і, коли вони розм’якли в м’ясному наварі, почав роздавати їх по одному, щоб зменшити муку чекання. Він заявив, що для їхньої ж власної користі він зобов’язаний давати їм лише потроху. Але все це було марно, і коли б я сам не приїхав на судно в супроводі їх капітана та офіцерів і не заспокоїв їх ласкавими словами й загрозами, вони, мабуть, вдерлися б до кухні силою й повитягали б м’ясо з казана, бо на голодний шлунок слова впливають мало. Та ми таки заспокоїли їх і почали обережно годувати потроху, а згодом дали їм більше. Зрештою, ми наповнили їм шлунки, і все кінчилось добре.

Бідолашні пасажири в каюті страждали інакше й багато гірше, ніж решта. Бо екіпаж, маючи сам дуже мало провізії, спочатку тримав їх впроголодь, а наприкінці й зовсім перестав думати про них, так що останні шість-сім днів вони залишались зовсім без їжі, а багато днів перед тим їли дуже мало.

Бідна мати, — за словами помічника, жінка дуже розсудлива й доброго роду, — віддала все, що могла, синові і нарешті цілком знесиліла. Коли в каюту ввійшов помічник капітана, вона сиділа, зігнувшись, на підлозі між двома міцно прив’язаними стільцями, її голова безпомічно звисала вниз, як у мерця, хоч вона була ще жива. Мій помічник старався відживити й підбадьорити її і з ложки влив їй у рот трохи бульйону. Вона розкрила губи й поворушила рукою, але не могла говорити. Проте вона розуміла все, що він говорив, намагалась жестами пояснити йому, що допомогти їй уже не можна, і одночасно показувала на сина, ніби прохаючи подбати про нього.

Проте помічник капітана, дуже зворушений цим видовищем, старався влити їй у рот бульйону і, як казав, влив-таки дві-три ложки, хоч я не знаю, чи певен він був цього. Та було вже надто пізно, і вона померла тієї ж ночі.

Син, урятований ціною життя своєї відданої матері, був у трохи кращому стані. Він лежав, простягтись на ліжку, і ледве подавав ознаки життя. В роті в нього був шматок старої рукавички, значну частину якої він зжував і з’їв. Тільки молодість і здоров’я врятували його. Моєму помічникові пощастило примусити його проковтнути кілька ложок бульйону, і тоді він потроху почав відживати. А коли трохи згодом йому дали ще три ложки, він почув себе дуже погано й зблював.

Після цього довелось подбати й про бідну служницю. Вона лежала на підлозі поруч своєї господині, ніби в апоплексії. Руки й ноги її були покорчені, однією рукою вона конвульсивно вхопилась за ніжку стільця й так цупко стискувала її, що нам тільки з великими труднощами вдалось розчепити її пальці. Друга рука лежала у неї на голові, а ногами вона впиралася в ніжку стола. Одне слово, здавалось, що вона конає й скоро помре, а проте, і вона була ще жива.

Бідолашна не тільки вмирала з голоду й була пригнічена думкою про смерть, але, як після розповідали мені матроси, тужила по своїй господині, яку вона дуже любила і яка протягом двох чи трьох днів повільно вмирала перед її очима.

Ми не знали, що робити з бідною дівчиною. Коли наш лікар, дуже тямуща й досвідчена людина, вернув її до притомності, йому довелось дбати й про те, щоб вернути їй розум, бо ще довго вона дуже мало чим різнилась від божевільної.

Той, хто читатиме це оповідання, мусить узяти до уваги, що зустрічі на морі не подібні до зустрічей на суходолі, де іншого разу люди гостюють на одному місці тиждень і два. Наше завдання було допомогти потерпілим, а не гаяти з ними час, і хоч вони й погоджувались узяти той самий курс, як і наш, проте ми не могли йти вкупі з кораблем, позбавленим щогл. Їх капітан просив нас допомогти йому поставити грот-щоглу, і ми забарились на три-чотири дні, дали йому п’ять бочок м’яса, бочку свинини, два мішки сухарів і відповідну кількість гороху, борошна та іншого їстівного по своїй змозі, а взяли натомість три барила цукру, трохи рому й кілька золотих монет. Після цього ми покинули той корабель, взявши до себе, з їх наполегливого прохання, юнака та служницю з усім їх багажем.

Юнакові було років сімнадцять. Це був вродливий, добре вихований, скромний і розумний хлопець. Смерть матері його дуже вразила; до того ж, здається, всього кілька місяців тому він утратив батька на Барбадосі. Він просив лікаря умовити мене взяти його з корабля, де він був і де жорстокосердя матросів убило його матір. І справді, ці люди були її пасивними вбивцями, бо мали змогу виділити безпорадній вдові невеличку кількість провізії, якої вистачило б на те, щоб підтримати її життя. Але голод не визнає ні рідні, ні дружби, ні справедливості, ні права, а тому не має ні сумління, ні співчуття.

Лікар сказав юнакові, куди ми пливемо, і пояснив, що, коли він поїде з нами, ми завеземо його далеко від друзів, і він може опинитись у становищі нітрохи не кращому за те, в якому ми його найшли, тобто знову голодувати. Хлопець відповів, що йому однаково, куди їхати, аби позбутись тих жахливих людей; що капітан (він мав на увазі мене, бо не знав про мого племінника) врятував йому життя і, напевне, не зробить йому зла. Щодо служниці, то він був певен, що вона буде дуже вдячна за визволення, куди б ми її не повезли. Лікар переказав мені все це з таким співчуттям до хлопчика, що я згодився забрати до себе на корабель їх обох з усім їхнім майном, крім одинадцяти барил цукру, яких не можна було перевезти. Оскільки юнак мав вантажні документи на них, то я примусив капітана підписати зобов’язання, приїхавши в Брістоль, піти до містера Роджерса, тамтешнього купця, родича юнакові, і передати йому від мене лист та все майно, що належало бідній вдові. Не думаю, щоб він виконав це, бо про прибуття корабля до Брістоля я не міг дістати ніяких відомостей. Він, напевне, загинув десь в океані, бо перебував у такому жалюгідному стані й був так далеко від землі, що перша ж буря мусила, на мою думку,