Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Я був тепер на 19°32’ північної широти. Досі наша подорож щодо погоди була не зовсім погана, хоч спочатку дув противний вітер. Не буду втомлювати читача переліком дрібних змін вітру, погоди, течії і т. ін. протягом решти нашої подорожі, а, скорочуючи своє оповідання на користь дальшої його частини, скажу лише, що я вернувся до свого старого житла — на острів — року 1695, 10 квітня. Треба було витратити багато праці, щоб знайти його. Першого разу я під’їхав до нього з південно-східного боку, бо плив із Бразилії. А тепер, опинившись між островом та континентом і не маючи під рукою ні карти берега, ні будь-яких ознак на березі, я не впізнав його, коли побачив. В усякому разі, я не був певен, що це він.
Ми довго блукали, висідали на кількох островах в гирлі Оріноко, але ці острови не мали нічого спільного з моїм. Я тільки тепер переконався в своїй дивній помилці — бо земля, бачена мною з острова, була не континент, а якийсь довгий острів або, вірніше, низка островів, що тяглись від одного до другого краю широкого гирла цієї великої ріки. Отже, і дикуни, що приїздили на мій острів, були, власне, не караїби, а остров’яни та інші подібні до них дикуни, що жили трохи ближче від нас, ніж інші.
Коротко кажучи, я марно відвідав кілька островів. Деякі з них були заселені, інші безлюдні. На одному я зустрів кількох іспанців і думав, що вони живуть тут, але, поговоривши з ними, довідався, що в них недалеко стоїть шлюпка і що вони приїхали сюди добувати сіль та, якщо буде змога, дістати кілька перлових черепашок з острова Тринідад, що лежить далі на північ, між десятим і одинадцятим градусами північної широти.
Таким чином, наближаючись то до одного, то до другого острова, то на кораблі, то на французькій шлюпці (ми визнали її за дуже зручну й залишили в себе за згодою французів), я нарешті потрапив на південний берег свого острова й зараз же впізнав місцевість. Тоді я поставив наше судно на якір проти тієї бухточки, коло якої було моє колишнє житло.
Побачивши його, я зараз же покликав П’ятницю й спитав його, чи впізнає він, де ми. Він озирнувся навколо, заплескав у долоні й закричав, показуючи рукою на наше старе житло:
— О, так! Там! О, так! Там!
Він танцював і скакав від радості, як божевільний, і мало не кинувся у воду, щоб пливти до берега; я ледве стримав його.
— Ну, що, П’ятнице? — спитав я. — Як ти думаєш, знайдемо ми там кого-небудь чи ні? Побачимо ми твого батька? Як тобі здається?
П’ятниця довго мовчав, як пень, але, коли я згадав про його батька, на обличчі в бідолашного змалювався сум, і я побачив, як з очей у нього потекли рясні сльози.
— В чому справа, П’ятнице? — спитав я. — Може, тебе тривожить думка, чи ти побачиш свого батька?
— Ні, ні, — відповів він, хитаючи головою, — мій не бачити його більше; ніколи більше не бачити.
— Чому, П’ятнице? Звідки ти це знаєш?
— О, ні! О, ні! Він давно помер, давно помер; він дуже стара людина.
— Годі тобі, годі, П’ятнице! Ти не можеш знати цього. Ну, як ти гадаєш, інших ми побачимо?
У П’ятниці очі були, мабуть, кращі за мої, бо він зараз же показав рукою на горбок, що здіймався над моїм старим житлом, хоч ми й були за півмилі від нього, і закричав:
— Мій бачить! Мій бачить! Так, так! Мій бачить багато людей там — і там!
Я почав дивитись, але нікого не міг побачити, навіть у підзорну трубу, — мабуть, тому, що направляв її не туди, куди слід. П’ятниця, як я дізнався другого дня, мав рацію: на вершку горбка справді стояло чоловік п’ять-шість, і вони дивились на корабель, не знаючи, чий він і що про нього думати.
Як тільки П’ятниця сказав мені, що бачить на березі людей, я наказав викинути англійський прапор і дати три постріли на ознаку того, що ми друзі. За чверть години над краєм бухти знявся димок. Тоді я негайно наказав спустити шлюпку, взяв із собою П’ятницю і, викинувши білий прапор, прапор миру, рушив прямо до берега. Крім того, я взяв із собою ще й молодого священика. Я розповів йому всю історію свого життя на острові і взагалі все про себе й про тих, кого покинув там, і йому дуже хотілось поїхати зі мною. З нами було ще шістнадцять добре озброєних людей, на той випадок, якби ми знайшли на острові нових і незнайомих мешканців. Але пускати в діло зброю нам не довелось.
Був приплив, що якраз досяг майже найвищого свого рівня. Ми під’їхали близько до берега, а звідти ввійшли на веслах у бухту. Перший, кого я побачив на березі, був той іспанець, якому я врятував життя. Я зараз же впізнав його. З виду він нітрохи не змінився, а його одяг я опишу пізніше. Спочатку я не хотів нікого брати з собою на берег, але П’ятницю не можна було втримати в шлюпці; це віддане створіння ще здалека впізнало свого батька, що відбився від іспанця так далеко, що я зовсім його не помітив. Коли б я не взяв з собою свого бідного слуги, він стрибнув би у воду й поплив би. Не встигли ми ступити на берег, як П’ятниця, наче стріла, пущена з лука, понісся назустріч батькові. Найстійкіша людина не могла б стримати сльози, бачачи бурхливу радість цього бідолахи під час його зустрічі з батьком. Він обнімав його, цілував, гладив по обличчю, потім узяв на руки, посадив на дерево й сам ліг коло нього. Трохи згодом він підвівся й майже чверть години дивився на нього, як дивляться на чудну картину, побачену вперше; далі він знову лягав на землю, гладив батькові ноги й цілував їх, знову підводився й дивився на нього. Можна було подумати, що його зачарували. Не можна було стримати сміх другого дня вранці, коли він став виявляти свою радість уже інакше: кілька годин підряд він ходив по берегу разом з батьком, ведучи його під руку, так, ніби той був якась пані; щохвилини бігав він до шлюпки, щоб принести
