Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
До того ж у мене не було приводу, який, звичайно, спонукує пускатись у далекі подорожі: мені не треба було домагатись багатства, не було чого шукати. Набувши ще десять тисяч фунтів стерлінгів, я не став би багатшим, бо мав уже вдосталь для себе й для тих, кого мені треба було забезпечити. Мій капітал зростав, бо, не маючи великої родини, я не міг витрачати всього прибутку, хіба що почав би витрачати гроші на утримання сили слуг, на екіпажі, розваги та інше, про що я зовсім не думав і до чого не мав найменшого нахилу. Отже, мені залишалось тільки сидіти спокійно, втішатись тим, що я вже придбав, і стежити, як безупинно збільшуються мої достатки.
Та все це аж ніяк не впливало на мене й не могло перебороти в мені нахилу до подорожей, що був для мене як хронічна хвороба. Особливо ж не кидало мене бажання глянути ще раз на мої острівні плантації та на колонію, що я лишив там. Щоночі я бачив той острів уві сні й цілими днями мріяв про нього. Ця думка брала гору над усіма іншими, і від неї моя уява працювала так пильно й напружено, що я говорив про це навіть уві сні. Одне слово, ніщо не могло вибити з моєї голови наміру поїхати на острів. Намір той так часто проривався в моїх словах, що розмовляти зі мною стало нудно. Я не міг говорити ні про що інше: всі розмови сходили на одно; я вже всім обрид і сам помічав це.
Від розсудливих людей мені часто доводилось чути, що всякі балачки про привиди та духів є наслідок палкої уяви та напруженої роботи фантазії; що ніяких духів чи привидів немає, і таке інше. Люди, мовляв, надто пильно згадуючи свої колишні розмови з померлими приятелями, так уяскравлюють їх, що в деяких рідких випадках здатні уявити, ніби бачать їх, розмовляють з ними й мають від них відповідь, тоді як насправді нічого подібного немає, і все це їм тільки ввижається.
Сам я й досі не знаю, чи існують привиди, чи з’являються люди по своїй смерті і чи є в таких оповіданнях що-небудь крім нервів, маріння хворого розуму та неспокійної уяви. Знаю тільки, що в уяві мені часто здавалось, ніби я знову на острові біля моєї фортеці, ніби переді мною стоять старий іспанець, батько П’ятниці та бунтарі-матроси, покинуті мною на острові. Мені навіть здавалось, ніби я розмовляю з ними й бачу їх так ясно (хоч я й не спав у той час), немов вони справді в мене перед очима. Часто мені самому ставало неприємно — так виразно змальовувала моя уява всі ці картини. Одного разу мені надзвичайно ясно приснилось, що перший іспанець і батько П’ятниці розповідають мені про мерзотні вчинки трьох піратів; про те, як вони хотіли по-варварськи перебити іспанців і підпалити всі запаси іспанців, щоб заморити їх голодом. Про все це я ніколи не чув, бо, певна річ, цього ніколи не було в дійсності; але в моїй уяві це стояло так виразно й було для мене так реально, що, поки я їх не побачив у вічі, мене ніхто не міг би переконати, що цього насправді не було або й не могло бути. Мені снилось далі, що я гнівався, коли іспанці поскаржились мені, та як я притяг винуватих до відповідальності, судив їх і наказав повісити всіх трьох. Що в цьому було реального — видно буде в своєму місці. Хоч я бачив усе це тільки вві сні, і хоч усе це мені навіяла, може, якась таємнича розмова духів, все-таки в усьому цьому, кажу, було багато правди. Я визнаю, що в цьому сні не було нічого буквально й точно правдивого, але в головній частині він був такий вірний, а поведінка цих трьох запеклих мерзотників була така низька та бридка, — багато гірша, ніж я можу описати, — що сон мав велику схожість з правдою. І якби згодом я захотів суворо покарати їх і навіть повісив би всіх трьох, то був би цілком правий, і мені це пробачив би закон і Божий, і людський.
Але вертаюсь до свого оповідання. Так прожив я кілька років. Крім мрій про острів, у мене не було ніяких інших утіх, ніяких приємних розваг. Моя дружина, бачивши, як захопила мене ця думка, якось увечері сказала, що вона вбачав якусь могутню, хоч і таємну вимогу Провидіння в моєму рішучому бажанні знову поїхати на острів. Єдина перешкода цьому, за її словами, були для мене мої обов’язки щодо неї та дітей. Вона казала, що не може припустити думки про розлуку зі мною, але, знаючи, що після її смерті я зараз же поїхав би на острів, що це вирішено на небі, вона не хоче заважати мені; отже, якщо я справді вважаю за потрібне й вирішив уже їхати... — тут вона помітила, що я уважно прислухаюсь до її слів і пильно дивлюсь на неї; це її збентежило, і вона спинилась. Я спитав її, чому вона не продовжує і не каже того, що хотіла сказати. Але я помітив, що вона була дуже схвильована і в очах її стояли сльози.
— Скажи мені, люба, — почав я, — чи хочеш ти, щоб я поїхав?
— Ні, — відповіла вона дуже палко, — я зовсім не хочу цього, але, якщо ти вирішив їхати, то я вже краще поїду з тобою, ніж буду тобі за перешкоду. Хоч я й гадаю, що для твого віку та стану негаразд і думати про це, але, — вела вона далі з сльозами на очах, — коли вже так судилось, я не покину тебе. Якщо це воля неба, то опиратись їй — безглуздя. І коли небо хоче, щоб ти поїхав на острів, то воно примусить і мене поїхати з тобою або влаштує так, щоб я не заважала тобі.
Щирість моєї дружини трохи витверезила мене, і я замислився над тим, що робити далі. Я вгамував свою пристрасть до подорожей і почав міркувати, чи варто людині в шістдесят років, що в своєму житті зазнала стільки злиднів та невдач і що так щасливо закінчує свій вік, чи варто, кажу я, такій людині знову виряджатись шукати пригод і віддавати себе на
