Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
— О! О! О! — гукнув він тричі, показуючи на звіра. — Дозвольте мені з ним поздоровкатись. Мій вас дуже потішить.
Я здивувався, не розуміючи, чому він такий радий.
— Дурний ти! Він же з’їсть тебе, — сказав я.
— Їсти мене? Їсти мене? Мій його їсти; мій вас добре потішить. Ви всі стійте тут, мій зробить вам смішно, — сказав він.
П’ятниця сів на землю, вмить роззувся, взув свої туфлі (плоскі черевики, які носять індійці), що були в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, наготовивши рушницю, побіг, як вітер.
Ведмідь ішов повільно і не збирався нікого чіпати. Підбігши до нього зовсім близько, П’ятниця гукнув йому, ніби ведмідь справді міг зрозуміти його: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми їхали осторонь, бо якраз спускались гасконським схилом і ввійшли у великий ліс, де місцевість була рівна й відкрита, хоч місцями на ній росло багато дерев. П’ятниця, як я вже казав, ішов слідом за ведмедем і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі великий камінь і кинув ним у звіра. Камінь влучив ведмедеві в голову, зробивши йому не більше шкоди, ніж якби він вдарився об стіну. Все ж таки П’ятниця добився свого. Він нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб показати нам, як він казав, щось смішне. Відчувши удар і побачивши ворога, ведмідь обернувся й кинувся за П’ятницею, перевалюючись, до чорта великими кроками, проте чудовою ходою, так що коневі довелося б тікати від нього середнім галопом. П’ятниця летів, як вітер, прямо на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили стріляти у ведмедя всі разом, щоб урятувати мого слугу. Я дуже розгнівався на нього за те, що він нагнав на нас ведмедя, коли той ішов собі за своїми справами зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги. А особливо розсердився я на нього за те, що ведмедя він погнав на нас, а сам почав тікати.
— Ах ти собака! — крикнув я. — Так цим ти нас насмішив? Біжи швидше, сідай на коня і дай нам застрелити звіра.
Він почув і крикнув мені у відповідь:
— Не стріляти! Не стріляти! Стояти смирно, буде дуже смішно.
Бувши дуже моторним, він біг удвоє швидше за ведмедя. Потім, побачивши раптом підхожий дуб, він обернувся трохи в наш бік, кивнув нам, побіг іще швидше і вмить зліз на дерево, поклавши рушницю на землю ярдів за п’ять-шість від стовбура дерева. Ведмідь скоро добіг до дерева, а ми посувались осторонь. Передусім він спинився коло рушниці, понюхав її, але залишив на місці, і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою вагу. Я був уражений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і, хоч як хотів цього, не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь зліз на дерево, не під’їхали ближче.
Виявилось, що П’ятниця заліз на тонкий кінець великої гілки, а ведмідь саме добрався до половини гілки, до того місця, де вона стає тоншою та гнучкішою.
— Ага! — крикнув нам П’ятниця. — Тепер ви побачите; мій буде вчити ведмедя танцювати.
І він почав підскакувати та розхитувати гілку. Ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, намагаючись щасливо повернутись назад. Дивлячись на це, ми справді сміялись від щирого серця. Але П’ятниці цього було мало. Побачивши, що ведмідь стоїть смирно, він почав кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову:
— Що ж ти не йдеш далі? Будь ласка, йди далі.
Він перестав підскакувати та хитати гілку, а ведмідь, ніби зрозумівши його слова, пішов далі. Тоді П’ятниця знову заскакав, а ведмідь знову зупинився.
Ми думали, що саме тепер треба вбити його, і крикнули П’ятниці стояти смирно, бо ми будемо стріляти у ведмедя, але П’ятниця палко заперечив:
— О, будь ласка, будь ласка! Мій сам стріляти згодом. — Він хотів сказати «стрілятиму».
Одне слово, П’ятниця так довго танцював на гілці, а ведмідь так чудно перебирав ногами, що ми справді нареготались удосталь, хоч і не могли уявити собі, чого саме домагається відважний індієць. Спочатку ми гадали, що він хоче струсити ведмедя на землю, але для цього ведмідь був надто хитрий. Він не заходив так далеко, щоб можна було його струсити, і цупко чіплявся за гілку своїми широкими кігтями та лапами, так що ми не розуміли, чим закінчиться ця забавка. Але П’ятниця скоро розв’язав наше непорозуміння. Бачачи, що ведмідь учепився за гілку і що його не можна примусити йти далі, він почав говорити:
— Ну, ну, твій не йде, мій піде, мій піде; твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе.
З цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілки, що зігнувся під його вагою, і легко зсунувся по ньому настільки, щоб стрибнути на землю і стати на ноги; відразу ж він кинувся до рушниці, схопив її і завмер.
— Ну, П’ятнице, — сказав я йому, — що ти хочеш тепер робити? Чому ти не стріляєш у нього?
— Не треба стріляти; не тепер, — сказав П’ятниця. — Мій стрілятиме зараз — мене він не вб’є. Мій хоче ще потішити вас.
І справді, він насмішив нас, як ви зараз побачите. Помітивши, що його ворог зник, ведмідь почав задкувати, проте обережно, не поспішаючи, на кожному кроці оглядаючись, поки не добрався до стовбура. Потім, знову задкуючи, він поліз стовбуром униз, чіпляючись кігтями і обережно перебираючи ногами. Та перше ніж звір устиг стати на землю, П’ятниця щільно підійшов до нього, приставив йому до вуха дуло своєї рушниці і відразу застрелив його. Штукар обернувся подивитись, чи сміємось ми, і, бачачи на наших обличчях задоволення, сам зареготав скільки сили, кажучи:
— Так ми вбивати ведмідь у моїй країні.
— Як же ви їх убиваєте? — спитав я. — У вас
