Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Сьогодні неділя.

Сонце витріщилося на мене з комина, я заплющую очі, а воно тільки мружиться, я ж бачу крізь повіки, але вдаю, що не підглядаю; мати грюкає дверима, коти б'ються за рибину, і цукрозавод не так скрегоче, як в будній день.

А звідкілясь долинає запах смаженої картоплі, він ніби випаровується з землі, але вона пахне інакше — смородиною. Ні, це пахнуть мої руки, коли я опираюся на долоні, щоб понюхати землю. До мене біжить кіт, піднявши хвоста, п'яний від украденої риби. Але біля мене, окрім смородини, нічого немає, і він з криком летить до веранди. Там його віником зустрічає мати. Кіт знову тікає до мене, шалений, нюхає землю і скаче назад.

На цей раз йому трохи не перепало. Він гасає так, доки зовсім не зароситься і поки вкрадена рибина не потягне його на теплий перекошений пеньок під муром.

— Ось я тобі дам! — Свариться віником на нього мати.

Кіт насторожує вуха, мружиться до неї і легенько стріпує мокрими лапами на пеньку.

Після сніданку я йду на долину.

— Зіно, далеко не йди, — мати брязкає кватиркою.

А я хочу кудись бігти, летіти, або лягти серед долини і слухати, як сваряться півні і цяпають гусенята.

О, Павло біля дороги теше палицю, а Юрко стоїть зі своїм велосипедом. Мати казала, що купить мені теж, коли піду в шостий клас. Ще цілий рік чекати, зате я вже вмію їздити.

— Що ти тешеш?

— Нічого. Так собі.

— А куди ви йдете?

— А ти? — Підводить голову Павло.

— Нікуди, — дивлюсь, як він обмацує пальцем зарубини на палиці.

— Пішли в завод, — закидає ногу на велосипед Юрко.

Ми йдемо, а він повільно їде, і Павло теше палицю.

Юрко ходить у шостий клас, а Павло в мій, ми навіть три дні сиділи за однією партою. Він теше палицю маленьким виміняним у мене ножичком. І часто шпортається на дорозі, а ще сонце просвічує Павлові чуб. Мені смішно, Павло коситься на мене, на Юрка, що хизується велосипедом, і знову береться за палицю. А я відвертаюся, щоб він не бачив, що мені смішно. Вітер біля ставу завертає волосся в очі, я мотаю головою — не допомагає.

В заводі тихо.

Я лізу за Павлом через зарослу полином і тепло-кислим запахом дірку в стіні. А Юрко їде шукати хвіртку, каже, що боїться обдерти фарбу в проломі, а я б свій велосипед провела і камінчика не зачепила. Насправді Юрко боїться за велосипед більше, як за своє ластовиння. Але вдає з себе хороброго: кличе в завод. Сам же чекав, коли ми переліземо через стіну — чи нікого немає біля жомової ями, а тоді, як герой, поїхав до будки. Ось він мчить на мене, вирячивши кролячі очі, я відскакую, а він регоче. Павло чомусь змовницьки посміхається.

— Чого ти?

— Щоб ти спиталася, — огризається зі сміхом і вилазить на трубу, а я лізу за ним. Трохи страшно дивитись праворуч — там глибоченна яма з купами підгниваючого жому. Але ж Павло йде собі по трубі, ще й палицю теше, і я йду за ним. Труба — залізна, коричнево-іржава і тепла. Юрко глипає з-під рудих брів, йому теж хочеться сюди, але боїться залишити велосипед, наче його зможуть вкрасти горобці, які сваряться у бур'яні. Я дивлюся під ноги на Павлові мокрі сліди.

— Ей, — Юрко зупиняє велосипеда навпроти нас. — А ти доскочиш сюди?

Павло міряє поглядом відстань, змахує руками і мовчки стрибає на горбок. Я здригаюсь разом з трубою — тепер моя черга.

— Вона не доскочить, — хитає головою Юрко.

Павло дивиться на мене, на Юрка, потім на темну ковбаню жому, що витік з труби. Ми чекаємо, що він скаже. Павло мовчки теше палицю.

— Не доскочить, — впевненіше повторює Юрко і зручніше спирається на лискучого зеленого велосипеда. — Вона ж дівка. — І одне око в нього перелякано кроляче, те, що дивиться на Павла, а друге — нахабно-поросяче, те, що лупає на мене.

Я стою над засохлим полином, над горбком, над порепаною ковбанею жому, над Павлом. Щось штовхає в спину, але я втрималась пальцями крізь пекуче-тверду підошву сандалів. Вітерець дмухнув у ліве око: «Ой, ще здує в жомову яму!? Я знаю, що ніколи не доскочу, але ж Павло…»

Юрко бридко регоче рябим обличчям з жовтими кривими зубами. А я стою по кісточки в гнилому жомові. «Дурна, навіщо послухала?! Тепер буде мати з чого сміятися! Він же такий!»

Крізь сльози я бачу, як Павло, закусивши губу, раптом з усієї сили б'є своєю палицею Юрків велосипед.

— Що ти робиш!? — Вискакую з тванюки і женусь, щоб нічого на світі не бачити. Ні гидкого жому, ні Павла, ні Юркового набряклого обличчя — буряка. «Дурна, дурна, полізла чогось!» — клену себе, ковзаючись дорогою в брудних сандалях. Сльози стікають щоками, я ж знаю, що Юрко наб'є Павла. Ногам слизько, зриваю сандалі, і вже смердять гнилим жомом руки. Я лечу босоніж через долину, каміння рве ковзкі п'яти, шматок жому дрижить під коліном, забігаю в річечку, геть жбурляю брудні сандалі і міцно затискую руками обличчя.

Як добре стояти в річці, уже, мабуть, осінь.

Руки, зігріті сльозами, терпнуть, хочеться їх відвести від обличчя, і боязко. А раптом Юрко душиться сміхом на березі в чорних гумових чоботях з портфелем біля велосипеда?

Вода стала холодна-холодна, і дно колюче, а може, то п'явки висмоктали кров з пальців, а якщо завтра піде сніг. Ой, ні!

Печуть заплакані очі, і щоки стягнуло від сліз, але я бачу, як біля ніг чиста вода колише натесані золоті галузки.