Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Шурик мовчки посміхнувся. Коли він клав кришечку на стіл, Ольга помітила, що в нього дуже чисті руки. — Де ви працюєте? — Запитав.

— В гастрономі, — Ольга повернулась, глянула в спокійно-глибокі темні очі. Щось в них пробігло, смикнуло брову. Він приємно здивувався. Салямон засопів, зламав сірник грубими пальцями, підвівся.

— Якщо надумаєш, подзвони, — незадоволено прохрипів.

Коля встав, похитнувся, кивнув для годиться головою, повів його до дверей. Шурик пересів до столу, налив води. Тихо грало радіо, в голові Ольги ставало тепло.

— Гарна поляна, — скептично кивнув на брудний стіл Шурик.

Ользі стало незручно.

— Синок, — Коля плюхнувся на стілець. — Ти поняв?

Шурик мовчав.

— Я, мабуть, піду. Спасибі, — Ольга хотіла вийти.

— Сиди, сиди! — Коля був збуджений і чимось обурений. — Зараз поставимо крапку і всі підемо. Всі!.. А я з болотом діла не маю! — Рубонув у повітрі рукою. Потім схопив пляшку, почав розливати, переливаючи через край. — Ні! Шурик, ти поняв!? — Коля постукав по столі кулаком. — Побачимо, хто кого!

Шурик спокійно мовчав. Коля хекнув, поставив чарку на стіл.

— О! — Почвалав до холодильника, витяг солоні огірки. — Така закуска пропадає, — він знову хотів бути веселим, але забагато випив і йому не вдавалося.

Ользі стало сумно.

— У нас десь там був чайник, — Коля глянув нахабно п'яним поглядом. Ольгу це здивувало, але вона швидко пішла на кухню — хотілося, щоб усе це швидше закінчилося — запалила газ. Прийшов Шурик… закурив.

— А ви де працюєте? — Ольга зіперлась на підвіконня.

— Таксистом.

Вона не знала, як зреагувати, і тому заглянула в чайник.

— Що там? — Очі Шурика сміялись.

— Нічого, — Ольга зніяковіла. «Мабуть, він жонатий. Такий ухоже ний».

В туалеті зашуміла вода, гупнули двері, потім забулькало у ванній.

До кухні зайшов Коля з мокрим волоссям, сорочка пристала до грудей.

— Шурик, твоя машина тут? — Коля запихав сорочку в штани, його похитувало. — А її там ніхто?

Шурик мовчки докурив, вийшов. Коля вискочив за ним в коридор. Щось розхристано-неприємне вразило Ольгу. Вона виключила газ. Коли проходила коридором, чоловіки замовкли. Знову згадала Васю, його сильні руки. Зітхнула.

Брязнули вхідні двері, і майже без стуку до кімнати ввійшов Коля.

— Сусідко, ти ще не спиш? Пішли пити чай! — Він потяг за собою.

— Я не хочу, вже пізно.

— Пішли, пішли! Ти, що, боїшся мене?

Ольга зрозуміла, що він добре п'яний, і пошкодувала, що не замкнула дверей і тепер мусила не пручатися, щоб не впасти з ним у коридорі.

— То все дурне, — Коля діставав чашки, з силою ставив їх на стіл. — Завтра в дочки три роки. Жінка поїхала до тещі. Оце дата! — Він хотів підморгнути, але вийшло як на болючий зуб. — А з цими суками я робити не буду! — Здавалося, він тверезів. — Я ж послухав Машку, покинув шоферувати й пішов на цю кляту станцію. Каже, що ти, як хлопчик, цілий день тою машиною туди-сюди. А… — Махнув рукою. — Вона дурна, я на машині людиною був, а тут треба красти, бо на тебе просто спишуть. І пити треба добре, хоч і не знаєш, за що. А я на машині не пив.

Не хотілося чути його голосу. Він розповідав про свою жінку, про дочку. Всередині розливалося тепло втоми, а скроні стукали: не спи, не спи. Коля замовк.

— Отаке життя. — Запалив цигарку. — Хороша ти дєвка, — ляпнув по коліні, — я зараз почитаю тобі вірші. Сам писав, в армії. — Ольга глянула на його довгу постать — здалося, що руки непропорційно довгі. — За півроку списав увесь блокнот. Це як лежав у госпіталі. Дивись! — Він кинув блокнот на стіл, розщібнув сорочку, зриваючи верхні ґудзики. Груди, живіт були вкриті синюватими звивистими рубцями. — Лопнула цистерна і мене ледве врятували. — Ользі стало моторошно, ніяк не могла зрозуміти, навіщо він усе це каже, слова не поміщалися у втомленій голові. Вона відвела погляд від його почервонілих очей. «Може, його треба пожаліти?»

— Я ж боявся, що Машка не захоче мене такого. Ми з нею гуляли до армії. — Помовчав. — Вже п'ять років пройшло. — Затягнувся цигаркою. Він читав про чудові Машчині очі, про те, що, може, вона його забула, про те, що не може жити без неї. Ольга зітхнула. — Що, нецікаво?

— Цікаво, але мені вранці на роботу. — Ольга підвелась. — Спасибі за чай.

Микола кивнув головою.

У своїй кімнаті Ольга полегшено зітхнула, кудись відходив сон. Завела будильник, було далеко за північ. у коридорі прочовгали кроки, двері відкрились.

— Оля, я тебе образив? — Він говорив дуже тихо, здавлено, а очі горіли якимсь незвичним вогнем.

— Ні, йди спати. — Ольга злякалась від несподіванки.

— Ти випити не хочеш?

— Ні.

— Тоді вибач мені недопаленому, перекрученому! — Раптом він кинувся цілувати Ользі руки.

— Ти що!? — Обурено відштовхнула вона.

— Що? Бридко!? Я сам собі бридкий, — зовсім тихо упав голос, підвів погляд. — Не бійся, я тебе не зачеплю, просто поцілую руки. Ти класна. — Він обхопив за талію, Ольга зрозуміла, що криком його не зупиниш, а всередині запекло. Дрижачими руками вона відривала його від себе.

— Коля, йди спати. Все! — І ніяк не могла зібратись з думками.

— Що все? Що все!? — Він рвонув зубами ґудзик на халаті. — Не прикидайся!

Вона відпихала його руками, але ніяк не могла побороти нахабну силу.

— Іди звідси! — Крізь сльози майже крикнула вона.

Він рвонув халат, сильно штовхнув її на диван. Ольга вдарилась головою об бильце, обхопила свої плечі, аж затріщали пальці.

— Поплач!.. Поплач!..

Наче дерев'яне, здригнулося тіло, коли він рвав халат, здираючи заламаними нігтями шкіру.

Ольга заридала. Він поклав пітну долоню на її гаряче стегно.