Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

На містку стоїть, опустивши голову, Павло і теше свою палицю.

Автобусну станцію в Стіні так і не побудували. Як завжди, автобус приїжджав до клубу, як завжди, з'являвся невідомо звідки, як завжди, водій був дуже-дуже молодий. Село залишилось у величезній ямі вапнякової гори.

Люду проводжала мама. Коля зранку поїхав у Томашпіль робити машину, бо не міг тут її залишити — мусив пригнати назад у Київ. Так скоро пройшли ці три дні. А, може, так дивно йде час, бо Люда почала відчувати вагітність. Вона відвикла від маминої хати, від свого села і зараз не могла пізнати людей, які сходилися до автобуса. Вітер нападав десь згори, з того світу, що над ямою, змішував цигарковий дим з одеколоном, доноси в хатні запахи, розганявся і не міг прорватися крізь холодні хмари, — остигав і починав спочатку.

— Тобі не холодно?

— Ні, — відповіла Люда.

Вони стояли під деренчливим розкладом руху автобуса. Були дуже схожі, тільки Люда вища, а мати сутула. Стояли тут, бо мати хотіла обов'язково посадити дочку в автобус. Люди збиралися під стінкою клубу. Не хотілося, щоб хтось підходив, і, справді, ніхто до них не підійшов, віталися здаля від клубу. Мовчали, думали кожна про своє. Там, під стіною клубу, стиха розмовляли, здавалося, і про них.

Отак, може, і не треба було їхати своєю машиною. Тепер купа грошей піде на ремонт. Але й так щасливо вдарились, добре, що та сівалка вмерзла на обочині бо були б злетіли з гори. А так зім'яв бік, вибив фару і щось потекло. Люда не пам'ятала чи злякалась. Розпереживалась мама, як вона пішки прийшла додому.

Коля зараз потягнув машину у Томашпіль, бо тут у селі, в неділю нічого б не зробив.

Автобус вискочив з вулички, брикнув задом на тротуарі край майдану і, урвавши півколо, став так, що Люда з мамою опинилися не біля вхідних дверей, а з водієвого боку. Молодий хлопчина вивалився з автобуса, пустив двері, не оглядаючись пішов. Коли Люда з мамою обійшли автобус, пхатися не було сенсу.

— Придурок, бач, як став, — мати нервувала. Люда бачила, як вона впирається кулаками в кишенях.

— Чого ти сердишся?

— Ну, ні! Баби з торбами на Одесу будуть сидіти, а ти будеш стояти!

— Скільки тут їхати, — байдуже відповіла Люда.

— Скільки-ніскільки, а тобі ще у Вапнярці сідати на поїзда. Біжи подивися, може, там десь є місце, — мати штовхнула Люду ліктем до автобуса.

Все було зайнято: де сиділи, де стояли торби. В автобусі починався вечір. На Люду подивилися з цікавістю. Вона вийшла на двір.

— Як поїде, то попрошу когось зняти торбу.

— Нашо ж, маєш витерти, бо баба поклала мішок, — не вгавала мати.

— Ма, ну чого ти. Нічого страшного.

Більш як півгодини перемовлялися всередині й надворі дядьки. Врешті з воріт вийшла невисока худорлява постать.

— Іван, їдеш чи ні? — почулося з автобуса.

— А тобі що?

— Йди вже сідай. Ще не накурився?

— Диви яка! — Дядько, видно, був незадоволений тим, що йому заважають.

Мати поцілувала Люду в щоку холодними губами. — Добре, що стало сухо. Так скоро вітер висушив. Я тут уже за Кольою подивлюся.

— Пока, — Люда одною рукою обняла матір за плечі, ткнулася в хустину.

Водій увімкнув світло, збирав гроші за квитки, колупався сірником в зубах. Запотілі шиби відгородили від світу, і Люда не бачила матері, не знала, де та. Коли згасло світло, вона попросила бабу зняти клумак, та тільки потягнула його на себе, і Люда майже сіла.

Побачила темно-розпливчасту постать на тлі сірого асфальту. Автобус вирізав фарами візерунок штахет, потім дерев, вибоїн дороги, — задеренчав догори звивистою дорогою. Люда сперлася правою лопаткою на спинку сидіння, закрила очі. Не рахувала повороти, спуски й підйоми, бо знала їх.

У Гнаткові кілька чоловік вийшло. Хтось постукав Люду по плечі — було вільне місце. Ззаду підійшов хлопець, став над головою.

— Не пізнаєш мене? — Нахилившись, голосно спитав.

Люда подивилася на нього знизу вгору — не пізнала.

— Я — Вадим, з гори.

Вона не могла настільки напружити пам'ять, трохи нудило, старенький «пазик» страшенно гарчав, деренчав, пускав до салону чад, а молодий водій гнав його і гнав, майже не стишуючи на поворотах.

— У Києві живеш, — не відставав хлопець.

— Так.

— А я тут. Де робиш?

— В бібліотеці.

Кивнув головою — добре.

— Моя теж в бібліотеці, тільки тут в Стіні.

Він тримався вгорі за поручень обома руками і кожного разу, коли говорив, нахиляв голову скільки міг, не пускаючи рук, говорив голосно, майже кричав.

У Томашполі на станції у різкому світлі Люда начебто пізнала його, але не хотіла дошукуватися в пам'яті. Розстебнута куртка, з штанів вилізала несвіжа сорочка. Покриті інеєм мішки лізли в автобуса. Вадим подався вперед, і з-під сорочки вилізла брудна білизна. Люда дивилася йому в лице, слухала, хоч і не чула, а відчувала прямо перед собою його чорну білизну. В автобус набилося повно людей.

— Діти є? — Спитав Вадим.

Люда похитала головою.

— Чого так? — Блиснув зубами. — Мій через рік до школи піде.

Люда мовчала.

— Бачу, що ти закачалася?

Люда кивнула.

— Як поїде, то дивись на дорогу.

Люда знову кивнула і прикрила очі. Надворі стало зовсім темно.

— Ні, ні, не закривай очей, дивись на дорогу, — він став такий поважний. Все тримався вгорі за поручень, хитався, коли автобус летів по вибоїнах.

В темряві серед важких і різних запахів Люда напружено чогось принюхувалась. Вадим ще щось