Українська література » Сучасна проза » Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Читаємо онлайн Моя мурашина правда - Світлана Касьянова
погляди нерозуміння і ще чогось. Неприємно. Але мусиш терпіти. «Вони дочекаються від мене. Всі. Всі! Всі!!» Справді, терпіння він мав багато. Коли в якийсь момент терпіння ставало замало, пальці бігали блискучою поверхнею столу, комір сорочки починав муляти вуха. Але спокій повертався й переповнював, аж опускались повіки, коли дзвонив телефон. Приємно було чекати десятого, одинадцятого, дванадцятого дзвінка. На шістнадцятому телефон захлинався, можливо, від погляду, і накочувалось відчуття невагомості, повіки закривались — він бачив себе високим, атлетичним, посміхнувся. Кому? Просто так, бо так роблять ті, хто кидає двері джипів, не оглядаючись, хто має спокійно-впевнений вираз обличчя і не рахує гроші при зайвих свідках.

Двері. Двері гупають тільки тоді, коли їх закривають. Вони відкриваються так же безшумно, як жалюзі на вікні.

— Ой… ввімкнути вам світло? — Людмила нерішуче зупинилася.

— Я власне сам збирався це зробити, — він встає з крісла.

Дзвонить телефон.

— Зняти?

— Не треба, я сам. У вас щось?

Телефон дзвонить.

— Завтра засідання…

— Так, я знаю. Зробіть по тих двох регіональних перевірках доповідну записку. Вибери тільки цифрову інформацію.

— Але…

— Я перегляну сьогодні ж. — Плечі його розправляються, — замовкає телефон. «Цікаво, якого вона росту?» — Решту я зроблю сам, а ти надрукуєш. «Хай знає у кого працює», — можна повернутися на каблуках, підійти до телефону, — яка жалість, що хтось не додзвонився. «Роботи ніколи не буває мало.»

Двері тихо зачиняються.

І раптом запах свіжо вичиненої шкіри, холодного одеколону, брязкіт ключів — від чого руки хапають папери на столі, без сенсу починають їх перекладати, а очі не можуть зачепитися за букви.

— Сідайте, — тихим голосом або щоб ніхто не почув. — Віктор Андрійович цікавиться, коли буде ліцензія, — рівним низьким голосом. — Строк закінчився.

Над верхньою губою навіть не поворухнулась родинка. За вухами бігають мурашки, пальці шукають спокою на гарячому столі.

— Питання ще на розгляді, і я думаю, буквально, — рука злітає над столом, — за кілька днів буде вирішено.

— «Хоч би хто подзвонив!»

— Коли? — Крізь напівопущені повіки.

— Ми зараз можемо подзвонити, — липка долоня хапає телефон. — Алло… алло, Людмила? Як у нас документи на «мультичіз»?… Ага… ага… (дурепо, що б ти не говорила, я тебе ненавиджу). На підписі? Добре. Як тільки буде підписано. Подзвони! От бачите, — пальці плутаються, чіпляються один за одного. — Вже майже готово. Скажіть Віктору Андрійовичу, що я сам йому подзвоню…

Дзвонить телефон. — Вибачте…

— Здрастуй, сука! Телефон не знімаєш.

— Здрастуйте.

— Ого! Забув!? Де документи? Падло?!

— Вибачте, в мене зараз люди. Я передзвоню вам за десять хвилин, — кладе трубку, переплітає пальці. — Так от, скажіть Віктору Андрійовичу, що вже все зроблено і, я думаю, сьогодні буде підписано. А завтра будете мати ліцензію і спокійно працювати. — Він намагається посміхнутися — обличчя на мить стає трикутним.

— Завтра ти сам принесеш ліцензію або повернеш усе, — ключі сковзають, блищать, пестять широку долоню.

— Ні, ні, все буде добре, — тонкі долоні з розчепіреними пальцями хочуть поставити у повітрі стіну, але мізинці зраджують. — Можете спокійно брати сировину.

— У нас з цим проблем немає.

— Ми ж з Віктором Андрійовичем домовились.

Розрізане жалюзі сонце стікає на стіл, бризкає на обличчя сліпими осінніми променями. Холодний наліт на величезному столі, наче піт. Високо під стелею в люстрі гріється павук, колотить лапами в роті слину, дрижить від важких кроків. Павук на мить завмирає — повітря здригається — не виймаючи лапи з рота, підсувається ближче до лампи.

Двері гупають. Людмила кладе на стіл папери.

— Це доповідна. Тут консерванти, аналізи… Я не брала всі фірми… — Людмила заглядає йому в очі, але він дивиться крізь неї, — між бровами дрижить зморшка.

— Де «Молочний нектар»?

— Ви ж знаєте, що ліцензійний до кінця року нічого не видає..

— Я повинен знати?!

— Нові ліцензії тільки державним… — Глянувши йому в обличчя, затнулась.

— Я тебе вб'ю, гадино! Зараз!! Чим ти займаєшся на роботі?!! — Пальці рвуть з її рук течку. Волосся спадає на обличчя. Він штовхає Людмилу на стіл, вона падає, б’ється потилицею об стіл. — Ти заплатиш за все!! — Слина вилітає з нього клубками, звисає на сонячних променях. З-під нижніх повік викочуються перелякані Людмилині очі. З жахом вона відштовхує його від себе, різко підводиться.

— Я?!

— Сволота!!

— Нахапав?! Боїшся?! — Чорне пасмо волосся впало на її зблідле обличчя. Нахилившись вперед, широко розставивши ноги, Людмила сперлася сідницями об стіл. — Замначальникавсеможеш?! — Пальці з хрускотом вчепилися в стіл. — Вони з тобою розберуться! Гидота, — дівчина хапає течку зі столу.

Хряскають двері. Він кладе долоні на стіл, налитий кров'ю погляд падає на підлогу.

Розімлілий в люстрі павук від поштовху вилітає з павутиння — швидше! Швидше розплутати павутину, — що тут діється?

Дзвонить телефон.

Він кидає погляд на телефон.

Павук зависає над телефонною трубкою.

Тихо… О, в шибці б'ється муха!

Неділя

З-за хати сонця ще не видно, але воно вже на подвір'ї. Від яблуневого холоду виступила «гусяча шкіра». Хочеться нарвати смородини, і я лізу через холодні помідори, сизу картоплю до терпких кущів. Розбуджені лопухи злякано кидаються від мене, спросоння обливають росою. Спочатку я здригаюсь, як від кропиви. А потім… О, вже потекла росинка-сестричка по коліні, сандалики зовсім мокрі. Байдуже.

Я смикаю вологі сережки, роса сиплеться ягодами на коліна, злипаються пальці, а на зубах — оскомина.

З базару повертається сусідка тьотя Соня. Вона кидає вузький погляд на наш садок: «От холера, йдеш у неділю з базару, а воно вже не спить». Я відчуваю це спиною, бо сиджу зарошена біля куща смородини, а краєм ока слідкую за тіткою. Вона

Відгуки про книгу Моя мурашина правда - Світлана Касьянова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: