Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Другого дня ввечері Люда сиділа з ногами на дивані, пила чай і дивилася по сьомому каналі американський фільм. Коля мився, бо приїхав дуже змучений. Люда подивилася на свої руки, подумала, що на старості вони стануть такими ж випрацьованими і грубими, як в мами, подивилася в чашку на чай — ще гарячий.

Раптом згадала. Колись на зарослому травою чийомусь погребі догнала того Вадима, повалила на землю і на очах усіх хлопців побила. Може, була в шостому класі чи в сьомому. Але ж сиділа на ньому зверху й насправді товкла, хоча десь всередині тремтів холодний страх. Не треба було з ним говорити. Це ж він на п'ять років молодший і має сина шести років. Такий колись паскудний був, мало била. Його теж працює в бібліотеці, чи вона хоч читати вміє.

Коля вийшов з ванни в трусах, високий, широкоплечий, сильний, мокре пасмо чорного волосся спало на лоб. Сів у крісло — ноги трохи не до середини кімнати.

— Ну як?

— Нічого, вже не нудить, — Люда подивилась на нього.

— Добрий фільм?

— Не знаю. Тільки почався.

— Чайник ще гарячий?

— Так. Хочеш чаю? — Люда спустила з дивана ноги. — Сиди, сиди, я сам.

Люда подивилася в спину його підтягнутій постаті, не повертаючи голови, хапливо сьорбнула з чашки, стримала кашель і зраділа, що Коля не почув.

Айстри присохли. Диригент-вітер розкрилився над школою, хрупав тремтячими пальцями каштанів, але вже півгодини не міг настроїти всього квітника. Молоді яскраві айстри, які виросли біля криниці, сміялися, перешіптувалися, заважали почути фальш і згадати мелодію, яка звучала тут колись. Ось вітер упізнав її в кроках першокласника, але кляті горобці! Почав їх розганяти, і хлопчак здивовано зупинився. Чого це горобці сперечаються, і чого вітер виганяє їх з бузкових кущів?

А сонце щоранку падає золотим нотним станом крізь велич каштанів на землю.

— Ну що, згадав мелодію?

— Не заважай, — нервово стріпує диригентським струменем вітер. — Я не хочу її повторювати і не зможу, — махнув накрохмаленими манжетами. — Я не хочу, щоб люди пам'ятали його ходу, ритм кроків.

Цесарки дивилися крізь металеву сітку байдужим оком. Вітер вирвав із сухих пальців каштана попсовані розмашистим почерком жовтаві листки партитури, покрутив їх в руках і безсило опустив на землю.

— А ти ходив до його учнів? — запитало сонце.

— Ходив, — обхопив довгими руками коліна вітер, — їх нема вдома. Вони на роботі, — додав тихо.

— А ти сходи знову.

— Ні, — замотав головою вітер, крутнувши опале листя. — Вони зайняті. Дуже.

. — Ну бувай, — винувато посміхнулося сонце крізь гілля. — У мене теж робота.

Сонце повільно виходило з-за дерева, змотуючи нотний стан у сліпучу ноту, аж вітер мружився, кидаючи погляд у небо. Сонце шалено крутилося навколо гарячого променя-осі, і наче нічого ніколи не було. Ні нотного стану, ні рожевого голосу, а тільки важка праця яка вичавлює піт з постатей біля автостанції та розгладжує щоки конюшини, зім'яті пальцями росяної любові.

— Чуєте? Де вона поділася? — Дядько витирав хустинкою щетинисту шию. — Дайте білет до Олександрії. Дайте, бо автобус піде. Чуєте? — В дитинстві оглух на праве вухо, яке від цієї непотрібності заросло жовтуватим волоссям. А ліве вже від старості не до всього дослухалось. Він заглядав крізь пил і скло в касу, а бачив тільки віддзеркалену гримасу.

Мухи не мали сили не те, щоби літати, а повзати по жаркому повітрі автостанції. І раптом — сало! Дядько забув, що вранці змилював цією хустинкою ще тепле свиняче сало з колодочок пальців.

— Куди? Чого лізете? — Він обтікав свинячим потом, відганяючи ожилих мух.

Крізь покраплені мухами і рідкими дощами шибки лилося розпечено-сліпуче вариво.

— Чого кричите? Що таке? — З'явився у напівтьмі віконця чотиригрудий від затісного одягу поліестровий бюст. — Куди вам?

— До Олександрії, — здув з носа муху. — Автобус ще не пішов? — Застигла блиском малинова губа дядька. — Куди? Відомість у мене.

— То давайте скоріше. Там хоч місця є?

— Руб десять.

— А який це автобус? Оцей жовтий? — Кивнув засмальцьованим кашкетом.

— На привокзальній площі, — роззявила пащу чорна коробочка з білетом.

Підкручені стільцями поли піджака обсіли холодні іскри мух, черевики, відполіровані холошами, намагнітились пилюкою, і квиток прилип у долоні. Яка спека! Дядько виплив на вулицю з автостанції.

— Хтось надвечір має колоти порося в Олександрії. Бачите як спішить? — Кивнула жінка біля кошиків.

— Так, так, — схилилася на лікті бабуся. — А тут в кого він був?

— Не знаю. Може, в Онищука.

Бабуся похитала головою, облизала ниточки губів і знову згорблено розчинилась у спеці.

— Тьотю Марусю, автобус буде на Млинок? — Запитала дівчинка, притримуючи портфель на стільці.

— Буде, буде.

Біля каси стало порожньо.

Всі сиділи і подумки під'їжджали до Олександрії, до Млинка, до Кіровограда.

«Ікарус», відштовхнувшись вихлопом від сірого скла автостанції, поплив до перехрестя. Сонце плавило за ним слід у пилюці.

Дядько вкотився в автостанцію з роєм мух.

— Де ж той автобус?

— Який автобус? — Гавкнула чорна коробочка біля каси.

— На Олександрію.

— Товкся, товкся!? Автобус тільки-но пішов! Де ви були?!

— Як пішов? Я ж сів у автобус, а люди кажуть, що це не той. Я вийшов, а там більше ніякого нема.

— Стояло ж два автобуси! — Метнулась тінь руки в касі.

— Що ж тепер робити?

— Що, що! Новий білет беріть! Через годинку буде другий!

— Чого новий. Я ж учасник війни.

— Ну то й що! Хіба я винна, що ви не туди