Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Чому так небагато на Вкраїні жінок, які пишуть прозу? Я певен, що їх набагато більше, аніж ми знаємо. Тому що жінці набагато важче оприлюднювати свою душу, вона не така завгрубшки, як у нас, чоловіків. Яким у наш надто складний час оприлюднитися теж практично неможливо.

Зрозуміло, чому майстриня прози Світлана Касьянова жодного разу не робила спроби надрукувати оповідання бодай в газеті. Бо перспектива навіть такого, наймізернішого, фіаско змушувала до резиґнації. І вона зробила вчинок, найменш травматичний у перспективі — надіслала свою прозу до США своєму колезі-довженкознавцю.

Отак Америка дивним робом вже впливає на наші творчі долі — рукопис там потрапив до літературознавця Майкла Найдана, а звідтіля сюди, до американського-таки видавництва «Смолоскип». Яке подарувало жінці велике щастя — дебютувати в літературі одразу книжкою, оминаючи довжелезний шлях дрібних поневірянь. Кожен письменник, народжуючись на світ, щиро вірить, що до його колиски прийдуть і схиляться волхви, аби оповістити про таку подію мирян. Але вже за Шевченка таких волхвів «лишилося трохи», то що вже казати про нашу добу? Тим-то по Україні нидіють багато вразливих початківців, не знаючи, до якого найхимернішого першого кроку удатися.

Про перші оповідання Світлани Касьянової не скажеш, що то проба пера. Їй пощастило одразу постати довершено, впевнено. Може, тому, що творила вона, геть не маючи бажання публікуватися, й тому не мала аніякого гальма? Бачиться, нелегко на папері змальовувати те, що кожна жінка боїться навіть просто згадувати — а описувати й поготів. І нехай це буде на закид нам, чоловікам — як часто принижуємо ми слабку стать, а подекуди й вдаємося до насильства — в житті кожної жінки є геть жахливі сторінки, про які вона не розповість навіть найближчій подрузі, — так от, Світлана Касьянова легко відкидає будь-які сентименти, змальовуючи нестерпні для жіночої душі брутальні епізоди.

Але, на диво, такі пекучі оповідання в книжці слугують лише тлом. Аби контрастно відтінити все те справжнє, трепетне, чим живиться жіноче серце. Письменниця легко і яскраво творить новели про те, що описати найважче — про справжню любов. Бо коли вона справжня, то тут з почуттями не легко розібратися, а не те що зі словами. 3 почуттями, які героїв оповідань доводять навіть до дуелі, до самогубства — і все це на папері постає: могутньо, переконливо, без ані найменшої фальші; таке враження, що пером письменниці водить сильна чоловіча рука.

Отак ці новели-діади й прокреслюють історію людської душі. Подвоєні, вони зумисне «випускають» з, поля зору саме еволюційний проміжок. І хоча фінал часто буває невтішний, письменниця застерегла себе од закидів од звинувачень у песимізмі своєрідним прологом. Йдеться про оповідання «Сповідь таргана». Антикафкіанське, воно надто наочно покладає край ілюзіям щодо господарів нашого життя — господар такий мало того, що мертвий, — він і за життя свого живіший не був: тарган заповзає до вуха свого повелителя й оголошує усім своїм однокревним сентенцію, суголосну з ніцшеанською, про те, що Бог — порожній. Тобто й протягом існування це була лише рухома оболонка, не більше.

Отож володіють життям маленькі, хай і зневірені, наче ті таргани, люди. Тому що саме вони, хоча часто й лише в минулому, а мали таки справжні почуття. Отже, жили реально, а не ілюзорно, як ті, хто вважають себе повелителями.

Мало хто в український літературі поставав вивершено (скажімо, так, як Підмогильний). Й молодий прозаїк постає зрілим митцем, та ще одразу те, що саме в нашу, сказати б, безнадійну епоху, — є фактом більш ніж прикметним. Чим песимістичніший час — тим контрастніший до нього радісний факт — вихід у світ книжки з гордою назвою «Моя мурашина правда». Якщо таке диво трапляється, то, може, здійсниться й інше — постануть у нас, нарешті, й волхви?

Богдан Жолдак

Сонце лежить на блакитно-холоднiй сковорідці. Потроху воно зсувається на поле і ввечері зовсім холодним жовтком впадає в озеро. А в озері солона вода. І після екзамену можна поїхати покупатися.

Який сьогодні день? Яка зараз година? Розплавились дні, нагрівся годинник, і час визначити неможливо.

Давно Володимир Васильович не був у цьому місті. Власне, він сюди приїздив, але не був у ньому. Зараз він сидить за довгим столом — головує на екзамені. Нічого, окрім заглибленості, не прочитати на його обличчі.

— Вибачте, — нахиляється до асистента-математички, — скільки вам платять за держекзамени?

— Не зрозуміла, — перепитує вона.

— Вам оплачують це додатково? — Висвітлює він вставлені зуби.

— Не знаю, — піднімається брова, — це моя робота.

— Зрозуміло, — і він підпирає голову пересушеними долонями.

За зсунутим рядом столів силуети екзаменаторів, їх тіні на блідо-зеленій стіні.

Лариса нахиляється до Бориса Петровича.

— Ви знаєте педагогіку?

— Її всі знають. Чи не хочете води? — І, не дочекавшись на відповідь, тягнеться до мінеральної. В кімнаті починається ледь помітний рух. Студентки намагаються ковзати задами по стільцях, обсмикують спідниці на рожево-повні коліна.

Володимир Васильович випростує під столом ноги, відкидається на спинку стільця і втуплюється у стелю. Заочниці сміливішають, їхні обличчя оживають. Борис Петрович несподівано перехиляється через коліна Лариси так, щоби торкнутися плечем її грудей і відчути дихання на своїй випещеній шиї.

— Володимире Васильовичу, мінеральної не бажаєте?

Той опускає каштанового погляду, робить його земним, заперечливо хитає головою. І знову в кімнаті все, крім квітів, завмирає, а квіти пахнуть. Володимир Васильович заплющує очі і, здається, спить. Студентка витягає пляшку кефіру, стелить носовика, щоби не цокнула пляшка, розкручує ручку, бере її в губи і майже безшумно починає смоктати. Потроху нахиляє пляшку, облизується, закручує ручку, витирає її, ставить пляшку на підлогу і знову нахиляється над своїм завданням. Володимир Васильович розплющує очі, нервово хапає ніздрями повітря, — якби мав вуса, то їх кінчики б ворушилися, — кидається щось писати крученим почерком. Задумавшись, бавиться ручкою, розкручує її —