Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Здавалось, одна дівчинка не відчувала спеки. Чубчик здригався від найменшого руху в автостанції. Вона витягла з портфеля білі до прозорості блокнотики і складала в них блискучі листівки. Сонце гріло тонкі пальчики, вітер крізь шибки заглядав у портфель, поряд розімлілий юнак мружився від сліпучості шкільного фартушка.

Дядько вийшов на гарячі східці, примружився під козирком автостанції.

Вітер задумливо розчесав довгими пальцями лисіючу крону каштана, погримотів, як хлопчак, надломленою штахетиною. Його рука малювала в повітрі мелодію.

Раптом пальці торкнулися лискучих борозен дядькової шиї. Ошпарені, кинулись струшувати окнурілий піт. Зойкнувши, вітер крутнувся в поросі площі, вискочив на дорогу, скажена машина вдарила радіатором, і вітер полетів у річку. Він довго борсався, кидаючи бризки на стовпці мосту, а потім, заспокоєно-чистий, малював хвилі на воді.

Сонце настромилось на телеграфного стовпа, і від цього стало наче прохолодніше. Спека стікала теплим потрісканим деревом на бетонні підпірки, і земля ловила ці краплі.

— Така тепла осінь, — сказала бабуся замість привітання в просоченому дорогою автобусі. За нею ліз дядько, витираючи лоб вологою хустинкою. Вітер теж хотів зайти в автобуса, але засмаглий водій відігнав його, хряснувши дверима.

Привокзальна площа порожніла.

Сонце розлилося по бузкових кущах, і горобці стали схожими на золотих рибок у прозорому акваріумі.

Вітер приніс кілька крапель з річки, кинув їх на квітник біля школи.

Айстри здригнулися, порох осипався з них, хрипко загули оживаючі стебла.

Дзвони-обличчя тягнулись до неба, вбираючи рухливий спокій блакиті.

Вітер торкнувся айстрових язиків-поглядів.

Ось віддала останнього ніжного звука тоненька айстра і всохла, але нота пробігла від землі до насіння, колихнула дзвони. Стиснулось й зникло життя.

Ні, не зникло! Вітер витримав паузу, заплющивши очі, відкинув волосся.

Звуки наздоганяли одне одного, накладались, вільно випорскували з акордів, нотним листком на землю ліг вечір. Мелодія народжувалася, тремтіла, просочуючись крізь пальці, наче випаровувалась з землі.

Вона жила.

Вітер перебирав незримі нитки, тримав правою рукою густий тон живих стебел, — лівою підносив у небо тонкі дзвони, а за ними, танучи, злітали кришталеві звуки всихаючих айстр.

День ставав матовими ліхтарями.

Айстри…

Його жінки не було вдома. Ольга це відразу зрозуміла, як тільки брязнула за собою дверима комунальної квартири. У довгий коридор з кімнати Петрових вилазив через відчинені двері цигарковий дим. За столом про щось голосно сперечались чоловіки. Вдаючи, що не помітила сусіда, Ольга пішла до себе. Гули ноги, двома пасами по спині бігали мурашки втоми. Переодягнувшись, вона понесла на кухню чайник. Подумала, що не відмовилась би випити гарного вина, щоб не боліла голова. Треба буде завтра взяти, бо раптом прийдуть гості. Хоча, які гості. Перехідчину вже відсиділи, нема чого тратитись. Он меблі треба, хоч і комунальна, хоч і однокімнатна, а своя. Ольга повернулась у кімнату, прилягла. Не хотілося думати про роботу, а перед очима стояла цілоденна черга: «Півкілограма ковбаси, півкілограма ковбаси…» Коли вони встигають її поїдати? Згадала, коли жили на квартирі, було затишніше. Мабуть, тут ще не обжилась, не звикла до синіх шпалер, до постійного шуму в коридорі, до сусідів. З якимись неприємними нотками в голосі Маша сказала, що її Коля працює на станції техобслуговування механіком. Мабуть, заздрять, що вона працює продавщицею у гастрономі. Бо в той вечір закрились у своїй кімнаті, а вранці запросили Ольгу на чай. І Маша якось гордо посміхалась, що в них усе просто, без усякого там. Ольга сказала, що цілий день стоїть за прилавком і не бачить того всього. Один раз перед Новим роком Люся шепнула, що можна у підсобці узяти згущеного молока. Ольга пішла, а коли повернулась, то покупці товкли гирею по прилавку. Добре, що післязавтра приїде Вася з рейсу, її кучерявий Вася. Не буде так сумно. Як він з тим рефрижератором, ще й погода якась сльотава.

Знову хтось прочовгав коридором.

— Сусідко! — Майже без стуку ввійшов у кімнату Коля.

— Ти що робиш? — Очі його блискотіли, на рожевому обличчі смикалася посмішка. — Пішли до нас.

— Чого?

— Пішли в гості, посидимо, побалакаємо. — Він схопив Ольгу за руку, потяг так різко, що вона ледь втрапила ногами в капці. Коля засміявся, і Ольга помітила на шиї грубі, червоно-фіолетові кручені рубці.

Він перехопив її за талію, потяг у коридор.

— Мадам, я виключив ваш чайник, — в коридорі курив один з гостей.

— Шурик! Кидай цигарку, пішли наллємо штрафну. — Коля, заточуючись, махнув рукою, потяг Шурика за собою.

За столом сидів, важко зіпершись на лікті, сивий немолодий чоловік. Ольга не хотіла горілки.

— Давай, давай! — Коля хлюпнув у чарку, потекло по руці, капнуло на Ольжин халат. — Ой, ой, ой! — похитав, сміючись, головою.

— Що ж ти так, — підвів голову сивий.

Коля знову засміявся.

— Будьмо!

Випили. Шурик запалив цигарку, Коля скривився, хекнув і почав метушливо підгортати долонею на столі виделки, шматки хліба, цигарковий попіл. Підсунув Ользі тарілку з пошматованою яєчнею.

— Вибачайте, ікри заморської немає, — дихнув прямо в обличчя перегаром.

Ольга хотіла поставити півчарки.

— Ні-ні! — Він різко перегородив дорогу її руці. Ольга допила, закусила скоринкою.

— Отак-то, Салямон. — Коля закачував рукави сорочки.

— Що? — Салямон глянув на нього крізь щілини одутлого обличчя, почав колупатися сірником в зубах.

Схоже, розмова у них не клеїлась.

— Як діла? — Наче згадав про Ольгу Коля.

— Нічого.

— Тоді ще по одній.

— Ні, ні, — мотнула головою Ольга.

Шурик сидів збоку, акуратно струшуючи попіл у кришечку від горілки, розглядав Ольгу в профіль. Коля помітив його погляд.

— Що, гарна в мене сусідка? Незаміжня, — цокнув язиком.

— Заміжня!

— Та ну! — Удавано витріщив очі.